Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 11. Політичні еліти
11.2. Поняття та особливості політичних еліт як суб'єктів політики

Проблема співвідношення еліти і демократії, елітарного і демократичного правління є складовою частиною усіх елітарних концепцій. Оскільки еліти — панівна меншість, а їй протистоїть нееліта, тобто більшість, то виникає запитання, як же складаються взаємовідносини між елітою і неелітою, меншістю і більшістю у процесі здійснення влади. Від стародавніх часів і до наших днів в політичній теорії і практиці чітко проявляються два протилежні підходи до співвідношення елітаризму і демократії. Прихильники одного підходу твердять про пряму протилежність і несумісність цих двох форм правління. Інші — не тільки допускають взаємодію еліт і демократії, але й обґрунтовують їх взаємну обумовленість і взаємодоповнюваність.

Елітаристи про несумісність елітарного правління і демократії

Коли Конфуцій проголошував одні норми поведінки для «благородних» людей, для тих, хто повинен керувати, а інші — для «низьких», зобов’язаних підкорятися, або коли ідеолог афінської аристократії Платон розглядав демос як натовп, що є ворожим мудрості, а демократію вважав негативним типом правління, то в цих судженнях виражалась позиція елітаризму і неприйняття демократії. Думка про несумісність елітаризму і демократії загалом панувала в соціології та політології до 30 - 40-х років XX ст.

Прихильники елітарного правління критикували демократію, доводячи її неможливість або небажаність (у разі, коли б демократія була можливою). Основоположники теорії еліт В. Парето і Г. Моска негативно висловлювались про демократію. На думку В. Парето, базікання про демократію — це плутократична¹ демагогія. Г. Моска, хоча й сприйняв наприкінці життя деякі принципи демократії, більш відомий своїм твердженням, що демократія — це міф, який породжує гірший тип політичної організації — анонімну диктатуру тих, хто переміг на виборах і промовляє від імені народу. Елітаристи твердили, що демократія нездійсненна, оскільки народ — це натовп, який мислить спрощено і стереотипно, а тому потребує піклування з боку розвиненої меншості. Демократія, на їх думку, веде до появи в політиці посередностей, розмивання політичного керівництва, вона Грунтується на хибній ідеї про те, що політика — легка річ, доступна масам. Більшість, на їх думку, не може вирішувати політичних питань, оскільки не має про них повного знання. Якщо народові дозволити управляти, твердили елітаристи, то він нашкодить сам собі. Інтереси народу може краще забезпечити еліта.

Елітарна демократія та елітарний плюралізм

Абсолютизація лише позитивних ролей еліти та негативних рис демократії прийшли у суперечність із зростанням демократичних тенденцій у світовій історії XX ст. Тому з 30 - 40-х років починається перегляд позицій елітаристів стосовно демократії. Визнається, що еліта необхідна для будь-якого суспільства, в тому числі і для демократичного, але за демократії еліти формуються й ведуть себе інакше. Вони толерантні до критики знизу і до позиції контреліт, відкриті до їх поповнення за рахунок нееліт, готові до конкурентної боротьби за владу. Й. Шумпетер, з іменем якого пов’язують початок узгодження елітаризму і демократії, уточнив саме поняття демократії, визначивши її не як правління народу, а як уряд, який схвалюється народом. Такі погляди є частиною концепції демократичного елітаризму, або елітарної демократії, суть якої так сформульована в книзі американських політологів Т. Дая і X. Цайглера «Іронія демократії''.

«Демократія — це влада народу, але відповідальність за виживання демократії лежить на плечах еліт. Це іронія демократії: еліти повинні правити мудро, щоб влада народу вижила. Якщо б життєздатність американської політичної системи залежала від активності, поінформованості та освіченості громадян, то демократія в Америці давно би щезла, оскільки маси в Америці апатичні і дезінформовані в політичному відношенні і на диво мало прихильні до демократичних цінностей. Але на щастя для цих цінностей для американської демократії, американські маси лише йдуть за лідерами..., відповідаючи на пропозиції еліт»².

У 70 - 80-х роках XX ст. набуває популярності концепція елітарного плюралізму, згідно з якою структура влади в розвинених демократичних суспільствах характеризується множинністю та конкурентністю еліт, розмитістю границі між елітою і масами, відносно легким переходом з нееліти в еліту, значним впливом мас на еліти через вибори, діяльність груп тиску, партій. Демократичний характер суспільства сприяє формуванню відкритої правлячої еліти (істеблішменту). Вона формується на основі спонтанного припливу нових членів, які мають особисті досягнення в політиці, підприємництві та інших сферах, здобули популярність серед мас. Для відкритої еліти властивий професіоналізм, компетентність, ініціативність, реагування на громадську думку.

Еліта в тоталітарному суспільстві. Радянська «номенклатура»

Для недемократичного суспільства, тоталітарного режиму характерна «закрита» еліта (номенклатура). Її формування здійснюється вищим органом держави, або, здебільшого, вищим керівництвом правлячої партії на основі адміністративно-командного регулювання. Джерелом відтворення еліти є перевірений «резерв» (список можливих претендентів для різних регульованих зверху посад)³, що відповідають низці вимог, серед яких вирішальною є відданість системі чи вождю. Номенклатура займає посади тільки через прихильність вищого начальства, а не згідно з властивими їй і необхідними для політичної діяльності якостями. Вона некритично сприймає директиви зверху, байдужа до громадської думки. Прикладом такої еліти була партійно- радянська номенклатурна еліта в колишньому СРСР. Вона сформувалась на базі командної економіки, по суті державного способу виробництва, за якого не власність породжувала владу, а приналежність до правлячої верстви — номенклатури — визначала можливість розпоряджатись власністю. Це призвело до утвердження особливого соціального статусу бюрократії, що наближався до статусу нового панівного класу.

Радянська партійно-державна еліта вела особливий спосіб життя, рівень і якість якого залежали від сходинки, яку займав той чи інший представник еліти на адміністративній драбині. Притягальною силою такої еліти була не зарплата, а привілеї та особисті зв’язки, які забезпечували отримання благ, посад, можливість вимагати подарунки, хабарі, привласнювати державне та суспільне майно. Номенклатурна еліта мала свій спосіб життя, особливу етику поведінки, корпоративну мораль, основним змістом якої було «двоємисліє» (Дж. Оруелл). Для народу існував один тип поведінки, а для начальства, верхів — інший.

Радянська еліта формувалася на базі соціальних, професіональних, територіальних та інших мікроеліт і завдяки цьому мала опору в усіх верствах суспільства. Способи формування мікроеліт були різними: встановлення для міст, областей, регіонів різних категорій постачання, надання пільг окремим групам населення, поставляння дефіцитних товарів окремим підприємствам та інші. Система мікроеліт підтримувала в усіх верствах народу надії на подачки з боку влади і створювала базу для поширення однієї з провідних ідей радянської пропаганди — ідеї про робітничо-селянське походження влади як запоруку всіх її чеснот. Поширювались ідеологічні міфи про виникнення нових «привілейованих класів» — дітей, знатних династій хліборобів, шахтарів тощо, які ніби-то свідчили про народну сутність режиму.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного і будівництво незалежної держави в Україні пов’язане із зміною типу політичної еліти, створенням національної демократичної еліти, яка частково є, а ще більше — має бути відкритою за способом формування і прихильною до цінностей демократії. Потреба в новій демократичній еліті не супроводжується, однак, достатньо швидким процесом її утворення. Специфіка переходу: ненасильницькі поступові зміни, повільне вростання командно-адміністративної системи в ринкові відносини і в демократичний устрій обумовлює те, що стрижнем, навкруг якого формується нова політична еліта України, є колишня номенклатура.

Специфіка переходу до демократії в Україні та її вплив на риси нової політичної еліти

У цьому, як справедливо зауважив один з організаторів і керівників Демократичної партії України, колишній в’язень мордовських таборів Юрій Бадзьо, «немає історичного ґанджу»⁴. Таким є загальний шлях від тоталітаризму і одержавленої економіки до демократії і ринкових відносин, підсилений і ускладнений українською специфікою.

Чинники, що обумовили формування політичної еліти в Україні на базі колишньої номенклатури:

✵ Наприкінці XX ст. Україна як стратегічно важлива частина колишньої імперії, нашпигована ядерною зброєю та атомними електростанціями, могла здобути незалежність тільки мирним., еволюційним шляхом. А він передбачає поступову трансформацію (через розшарування і перерорієнтацію), вростання старої еліти в нову.

✵ Україна належить до небагатьох з-поміж великих країн, де національна еліта протягом століть або винищувалась (особливо та її частина, що могла б виконувати роль політичних провідників нації), або асимілювалась, в період перебування України у складі СРСР, що був надцентралізованою державою де спостерігався відтік могутніх інтелектуальних сил до Москви та інших центрів російської культури та імперсько-радянської реальної (а не маріонеткової, як в УРСР) влади.

✵ Справжня політична контреліта, яка в разі зміни суспільно- політичного устрою могла б замінити стару еліту, перебувала, здебільше, в ГУЛАГу, а після виходу на свободу виявилась недостатньо численною і недостатньо досвідченою та кваліфікованою (хоч і високоінтелектуальною), щоб зайняти ключові владні позиції. Вона j відіграла і продовжує відігравати дуже важливу роль фермента в державотворчих процесах, а організаційну та господарську роль j виконувала і виконує колишня номенклатура, яка переважає чисельно.

✵ Не можна не враховувати національно-патріотичні переконання і значної частини українських комуністів як у минулому, про що : свідчить історія націонал-комунізму в 20 - 30-і роки XX ст., так і ; тепер, що проявляється у вигляді періодично повторюваної єдності | парламентарів під час голосування щодо багатьох життєво важливих для Української держави питань.

Дуже поширене в нашій публіцистиці твердження, що незалежність Україна здобула випадково, одержавши її в дар від московських «революціонерів». Це не відповідає правді. Хоч масові політичні акції, пов’язані з ДКНС, відбувалися в Москві, але причиною створення самого ДКНС була стійкість позиції України (висловлена Головою Верховної Ради Л.Кравчуком) щодо непідписання так званого Ново- огарьовського союзного договору, який заперечував фактичний (на відміну від формального) суверенітет держав-республік, що повинні були його підписати. Отже, українська політична еліта (не вся, безумовно, але значна частина її) йшла до незалежності обережно, але усвідомлено. Інша справа, що дещо несподівано, як «дар» вона отримала голоси своїх неоднодумців, комуністів-ортодоксів, котрі в сучасних умовах становлять реакційну проімперську контреліту, ускладнюючи політичне життя в Україні і сповільнюючи реформи.

В ідеалі для виконання політичною елітою України тих революційних завдань, які стоять перед суспільством, необхідно, щоб вона була якнайбільше відкритою для поповнення із різних соціальних верств, щоб висувалась не владними структурами, а народом, утверджувала і захищала демократичні цінності, була достатньо кваліфікованою і моральною, щоб вести боротьбу з бюрократизмом, корупцією, залишками тоталітаризму. Однак на практиці спостерігаємо значні відхилення від цього ідеалу.

Сама еліта (або ті верстви, які ми змушені зараховувати до неї), опинившись при владі, часто неспроможна або й не хоче скорочувати управлінські штати, голослівно бореться з корупцією, виявляє тоталітарне мислення, починає встановлювати для себе різні привілеї. Через те її часто називають «новою номенклатурою», «партією влади», протиставляючи тим самим правлячу верству народові. Частково така характеристика відповідає дійсності, особливо в її соціально-психологічному аспекті (про що говорилося у розділі 6). Однак поряд з тим необхідно враховувати політичні відмінності теперішньої правлячої еліти від панівної верстви в радянській Україні. Тоді «номенклатуру» відбирав, просіював, затверджував ЦК єдиної партії-держави, а політична кар’єра кожного її представника залежала лише від цього «сита», а не від політичних уподобань народу. Нині ситуація змінюється, хоч і не так швидко, як ми сподівалися. Еліта, сформована на підставі виборів (не ідеально чесних, але й не тотально сфальсифікованих) уже не є «номенклатурою» у буквальному значенні цього терміна.

Джерела формування і структура сучасної політичної еліти в Україні

Професійні якості і політичні орієнтації сучасної (перехідної і ще не до кінця сформованої) політичної еліти України визначаються станом політичної (і загальної) культури і свідомості суспільства загалом, а також її структурою та джерелами формування. Серед останніх головними є такі:

✵ колишня комуністична «номенклатура» (власне політична, господарська, військова);

✵ колишня політична контреліта («дисиденти», що займалися політичною діяльністю);

✵ опозиційна до колишньої влади і заангажована в політику з часів перебудови творча інтелігенція;

✵ люди, професійна діяльність яких близька до потреб сучасної політичної сфери, — економісти, юристи, невеликий прошарок дослідників політики.

Межі впливу кожної з цих частин на політику є нестійкими, переходи з контреліти в еліту, з опозиційної еліти в еліту влади часто несподівані, а сама політична еліта скоріше є конгломератом політичних угруповань, ніж соціальною верствою з усталеними функціями державного управління. Тобто, якщо під політичною елітою ми розуміємо не просто людей при владі чи тих, хто за неї бореться, а певну соціальну верству, яка кваліфіковано, компетентно і протягом тривалого часу здійснює функцію управління суспільством, то така верства в Україні перебуває на початкових стадіях свого формування, і те, що суспільною свідомістю негативно сприймаються ті чи інші її структурні елементи (чи то колишні партійці, чи навпаки — поети і режисери), не може змінити ситуацію на краще. «Маємо те, що маємо» і не можемо запросити еліту, як колись варягів, з-за кордону. Справжня нова еліта має сформуватись, вирости (і вже виростає) на місці. А поки що в старій відбуваються помітні трансформації, розшарування, переорієнтація, які потрібно враховувати, зіставляючи теорію з дійсністю.

Передусім це стосується господарської частини еліти на пострадянських теренах. Один з найпопулярніших в часи «перебудови» дослідників «нового правлячого класу» (або, що те саме, правлячої еліти) в СРСР С. Андреев писав, що найчисленнішою і найвпливовішою групою всередині цього класу була саме виробничо-господарська номенклатура, що пристосувалася до виконання функцій керівництва економікою в умовах державної власності. З переорієнтацією посткомуністичних країн на ринок в її рядах відбулося значне розшарування. Одні керівники залишились на позиціях «червоних директорів», підтримуючи політичні сили, що захищають старі економічні стосунки і старі зв'язки. Інші вже наприкінці 1980-х років підготувалися до переорієнтації на ринок і приватну власність і виступають нині як еліта впливу реформаторського зразка. До них приєдналася досить значна частина колишньої політичної номенклатури (еліти), яка зуміла використати своє суспільне становище для того, щоб здобути капітал або зайняти посади менеджерів і зберегти у такий спосіб своє панівне становище, тепер уже в економічній сфері, впливаючи каналами громадянського суспільства, а також через старі, «закулісні», за суттю своєю клієнтельські зв’язки на політику. Звідси формування того, що у нас називають кланами, які гальмують процес становлення справді демократичної і реформаторськи орієнтованої еліти.

Політична номенклатура, що не мала бажання чи не знайшла можливості переключитися на економічну діяльність, стала структурним елементом, навіть ядром нової політичної еліти перехідного періоду — зайнявши державницькі (націонал-комуністи і націонал-соціалісти) або державницько-демократичні (націонал-демократи, соціал-демократи) позиції.

На початку 90-х років господарська і політична еліти були значною мірою злиті воєдино, бо керівники підприємств та інших господарських об’єктів, не залишаючи своєї попередньої діяльності, прагнули (і це їм, переважно, вдавалося) зайняти ще й владне крісло. Отже, говорити про розмежування еліти влади та еліти впливу не було підстав.

Тенденція до професіоналізації політики, що намітилась після виборів 1994 року, все ще не домінує. І вибори 1998 р. дали велику кількість бізнесменів у парламенті, що сподіваються (заради захисту своїх інтересів) якось суміщати ці дві різні галузі діяльності — бізнес і політику.

Складно говорити і про опозицію в системі політичної еліти, оскільки політично невизначеною (безпартійною) залишається правляча еліта. Чіткіше, проте, вирізняється контреліта, яку презентує та частина колишньої номенклатури, котра, «не поступившись принципами», не визнає ні української державності, ні реформ, що ведуть до ринкових відносин і приватної власності. Незалежно від того, чи вона займає крісла в державних структурах (частина депутатського корпусу належить саме до неї), чи перебуває поза межами владних відносин, вона гальмує радикальні економічні і політичні реформи і становить сучасну контр- еліту, що протистоїть обраному напрямку розвитку.

Сучасний стан української політичної еліти відображає особливості перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, специфіку соціальної структури та політичного процесу, розвитку політичної культури України.

Шляхи подолання «родимих плям» української правлячої еліти

Попри всі недоліки, правляча, як і вся політична еліта України, стає більш відкритою і професіональною. Вона поповнюється вихідцями зрізних верств українського суспільства — номенклатури, інтелігенції, приватних підприємців, кооператорів, маргінальних груп. Швидкий приплив в політичну еліту представників нових верств, які виникли внаслідок процесів переходу до ринкової економіки є, з одного боку, позитивним фактом утвердження в політиці приватного власника.

Творці української Конституції — нова політична еліта України.

Водночас особливості первісного нагромадження капіталу в Україні і пов’язані з цим риси «нових власників» можуть посилити деінтелектуалізацію, охлократизацію та криміналізацію політичної еліти. Протидія таким тенденціям з боку громадянського суспільства є запорукою формування сучасної відкритої демократичної політичної еліти України.

Велику роль у подоланні «родимих плям», які зумовлені соціальним походженням сучасної політичної і передусім — правлячої еліти в Україні, можуть і повинні відіграти інститути громадянського суспільства: преса, інші мас медіа, групи тиску, масові рухи. Важливо, щоб громадянство розуміло свою роль і домагалось якнайбільшої гласності в діяльності нової еліти, вільної конкуренції потенційних еліт, суворого дотримання ними законності і демократичних процедур. Попередження олігархізації еліт, запобігання їх відчуженню від мас та перетворенню у замкнуту панівну привілейовану верству — важливий напрямок формування політичної еліти і демократизації українського суспільства.

Формування і діяльність політичної еліти України безпосередньо пов’язані з проблемою поділеності українського суспільства і його сегментизації за територіальними, мовними, конфесійними та іншими ознаками. Якщо еліти не зможуть досягти компромісу, це може загрожувати єдності та існуванню держави. Тому політологи звертають увагу на необхідність уважного ставлення до вибору форми державного правління: сегментоване суспільство вимагає розвитку консенсусних форм демократії; більш-менш гомогенне суспільство прямує до мажоритарної демократії і до відповідної діяльності політичної еліти⁵.

Становлення політичної еліти в сучасних умовах невіддільне від подолання хибних уявлень про неї. Серед значної частини маргінальних верств, представників підприємців недооцінюється роль інтелектуальної праці, знань, політичної теорії для державотворчих процесів. Такий підхід диктує зменшення вимог до інтелектуального рівня політичної еліти.

Поверненням у минуле є трактування еліти, визначення її завдань сучасними інтегральними націоналістами в дусі теорії Д. Донцова. Сучасні донцовці вважають повновартісною тільки націю з ієрархічною соціальною структурою, з чітко окресленою провідною роллю «верстви, предметом діяльності котрої є нація як така». Занепад ієрархії, на їх думку, означає занепад нації, утвердження стану отари. Для того, щоб подолати втрату войовничості в українців і занепад їх провідної верстви як основні причини втрати державності, «інтегральні» ідеологи пропонують забезпечити виховання нової людини, свідомого націоналіста. З таких людей має з часом викристалізуватися нова провідна верства.⁶ Концепція нових інтегральних націоналістів є не тільки спробою в умовах кінця XX ст. нав’язати погляди 30-х років, що об’єктивно нереально. їх погляди на еліту, провідну верству антидемократичні, ірраціональні, вони суперечать тенденціям демократизації та інтелектуалізації суспільного розвитку.

Однією з особливостей розвитку політичної еліти України, її трагедією називають її багаторазову денаціоналізацію. Протягом історії політична еліта України зазнавала полонізації, русифікації, мадяризації, чехізації, румунізації залежно від того, до складу яких держав входили окремі землі України. Тому одним із шляхів формування нової національної політичної еліти України є створення таких організаційних, політичних та духовних передумов, які б виключали подальшу денаціоналізацію та русифікацію інтелігенції та всієї еліти. Це передбачає не тільки розвиток національної самосвідомості, але і створення своєрідної національної інфраструктури діяльності еліти. До неї можемо віднести систему національної економіки, реальне впровадження в життя державного статусу української мови, збереження та використання національних традицій України не тільки в побуті, культурі, але й в праці, організації виробництва, науці, політичній діяльності.

Отже, проголошення і утвердження незалежності України мирними, ненасильницькими засобами дало можливість залишитись при владі колишній номенклатурі, переважна більшість якої для того, щоб зберегти своє становище і привілеї, перейшла на позиції національно-державної незалежності України. Водночас вона поповнилась представниками колишньої контреліти, тобто опозиційно налаштованої до тоталітарного режиму інтелігенції, яка була носієм ідей державного відродження України. Саме вона і є тим ферментом, з яким пов’язують надії на перетворення змішаної і поки що недостатньо послідовної правлячої верхівки у справжню національну еліту України.

Формування української національної еліти: історія та сучасність

Формування і розвиток української національної еліти завжди було важливою проблемою державотворення в Україні. Відсутність стабільної, збудованої на історичній традиції, достатньо кваліфікованої політичної еліти визнається однією з найголовніших причин поразки національно-визвольної боротьби, загибелі створених українським народом в попередні часи держав. Дослідники відзначають, що історія української національної еліти, проходячи певні стадії (XII, XIII — XVI століття, XVI — XVIII століття, XIX ст.-20-i роки XX століття, 20 - 90-і роки XX століття), характеризується звуженням часового відрізка, на якому розгорталася діяльність кожного з наступних історичних типів еліти (300 років, 150 років, 75 років, 70 років), їх несприйнятливістю до соціокультурних надбань попередніх еліт⁷ і, як наслідок, розривами політичної традиції, що негативно позначилося на утвердженні незалежної держави. Це видно на конкретних прикладах з історії України.

Візьмемо, наприклад, кінець XVI століття. Він відзначається активним творенням української національної культури як синтезу культур різних станів, розвитком українських освітніх осередків, формуванням національної духовно-інтелектуальної еліти. На основі козацького стану і деяких інших верств поступово витворюється політична і військова еліта. Проте того часу Україна була розділена між різними державами, що спричинило полонізацію, а на Закарпатті — мадяризацію частини українського населення, насамперед шляхти, яка завдяки своєму соціальному і освітньому становищу могла б зробити структуру національної еліти повнішою, зміцнити її інтелектуально. Але цього не сталося, тому що вихідці з українських шляхетських родин служили панівним націям, а в народі, у відповідь на це, формувався антиелітизм як риса національного характеру. Коло замикалось. Справедливим є твердження, що українські еліти асимілювались як тому, що чужі держави давали їм можливість (матеріальну та інституціональну) самовиявлення, так і тому, що власний народ ставав усе менше сприйнятливим до рис елітарності, інтелігентності, аристократизму.

Відсутність повноцінної національної еліти призвела до втрати самостійності козацькою державою, створеною під керівництвом Б.Хмельницького. Козацька старшина, керуючись егоїстичними інтересами, діяла розрізнено, часом навіть супроти інтересів держави. Народ не сприймав і не підтримував цю еліту, а еліта — гетьманів. Не маючи надійної опори в національній еліті, гетьмани звертались до іноземних держав за допомогою. Однак втручання іноземців призвело до остаточного руйнування української державності, а з нею — і національної еліти.

Подібна ситуація виникла і в 1917 - 1920-х рр., коли з’явилась нова можливість створити українську державу і завершити формування нації. Коли виникла Центральна Рада, а пізніше Директорія, то з’ясувалося, що українці не мають достатньої кількості людей для державотворчої праці. Прихід в політику представників культурної еліти не розв’язав питання, бо їхня чесність, відданість Україні не могли замінити політичного професіоналізму. Неефективність державного керівництва призвела до краху УНР, подальшої орієнтації на іноземні сили і кінець кінцем до втрати ще одного історичного шансу створити незалежну державу.

Якщо порівняти різні етапи державотворення, то можна помітити схожість сценаріїв руйнування української державності. Формування національної еліти починається в умовах бездержавності, тому вона виявляється слабкою, неповноцінною. Завдяки масовому піднесенню національно-визвольної боротьби, внаслідок сприятливої історичної ситуації вдається створити українську державність, але державне керівництво не може повністю спертися на свою політичну еліту, яка має слабку національно-державницьку свідомість, схильна до отаманщини, політичного безладдя, використання держави у своїх особистих егоїстичних цілях. Не маючи підтримки, керівництво держави починає шукати іноземної допомоги, виправдовуючи ці пошуки цілями збереження, врятування держави, задоволення потреб народу. Втручання зовнішніх сил зрештою стає чинником руйнування української державності.

Політична еліта України. Павло Скоропадський — гетьман України у період національної революції ХХ ст. (з 29 квітня по 14 грудня 1918 р.)

Подібні загрози існують і нині. Після розпаду СРСР в Україні почала формуватись нова посткомуністична еліта, яка все ще не відчуває себе самодостатньою політичною силою. Значна її частина не зацікавлена в утвердженні демократичних інститутів і громадянського суспільства, надає перевагу силовим методам політичної боротьби. Особливо загрозливими для подальшого розвитку української державності є такі риси владної еліти, як політична некомпетентність, корумпованість, зв’язки з кримінальними структурами, ігнорування національної ідеї тощо. Тому проблема формування справжньої національної еліти залишається надзвичайно актуальною. Тільки освічена, по-демократичному відкрита, підконтрольна народові національна еліта здатна, спираючись на адміністративні, інформаційні, політичні, військові та інші механізми, мобілізувати народ на розв’язання державотворчих завдань, які є невіддільними від завдань економічних перетворень і соціального захисту.

¹ Плутократія — панування багатіїв, купка найбагатших представників панівного класу.

² Ашин Г.К. Современные теории элиты. Критический очерк. — М., 1985. — С. 150.

³ Звідси й назва — номенклатура, від латинського nomenclatura — перелік, список. Раніше цей термін вживався лише стосовно неживих предметів: творів мистецтва, вироблених товарів, рахунків у бухгалтерії тощо.

⁴ Ю.Бадзьо. Не будьмо вбивцями дарма (думки проти течії) // Літературна Україна. — 1994 — 7 квітня.

⁵ Гарань О. Еліти в історії України XX ст. // Сучасність. 1993. — №13. — С. 78 - 82

⁶ Кулик В. Новий український націоналізм : три поверхи вертепу // Сучасність. —1993. —№3. —С. 153

⁷ Саратовський В. Історична ритміка українських еліт. // Політична думка. — 1994. —№ 3. — С. 17 - 18.