Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 11. Політичні еліти
11.1. Поняття та особливості політичних еліт як суб'єктів політики

Традиційні правлячі еліти — це, переважно, панівна монархічна династія та представники аристократичних родів.

Сучасні політичні еліти — це, передусім, представники найбільш авторитетних партій, що довели свою здатність керувати державою. Вони відрізняються від традиційних еліт способом і джерелами формування, рівнем відкритості, характером стосунків з народом. Навіть у консервативній Великобританії, де шанують традиції і аристократичне походження, правління державою нині перебуває в руках Лейбористської (тобто робітничої) партії на чолі з простим у поводженні і завжди усміхненим Тоні Блеєром.

Розпочинаючи вивчення розділу, переконайтесь, чи знаєте Ви:

✵ про політичні інтереси та соціальну основу їх формування;

✵ про суть політичної суб’єктності;

✵ про класифікацію групових суб’єктів політики та їх взаємодію.

З цього розділу Ви дізнаєтесь:

✵ про особливості політичної еліти як групи інтересів та суб’єкта політики;

✵ про структуру політичної еліти;

✵ які є типи політичних еліт;

✵ як формуються політичні еліти в різних історичних умовах;

✵ які функції виконують політичні еліти;

✵ яким є тип та особливості формування політичної еліти в Україні.

Утворення і функціонування держав, їх сила і тривалість, політичний режим і суспільно-економічний устрій великою мірою залежить від сили і типу еліт: національних і політичних. Для того, щоб дати цілісний аналіз політичної ролі еліти, необхідно розкрити суть, поняття, структуру цієї групи, її історичні особливості, джерела формування та функції.

Поняття еліт. Еліти національні й політичні

Термін «еліта» походить від латинського eligere і французького elite, що означає «кращий, вибраний, добірний». Він використовується в різних сферах життя, стосовно різних за своїм призначенням предметів, явищ. Починаючи з XVII століття елітою називали товари найвищої якості,¹ а також «вибраних людей» серед вищої знаті, військовослужбовців. В XIX столітті так стали називати вищі групи у системі суспільної ієрархії.

Отже, еліти є групами, що займають найвищі позиції у суспільстві або у його окремих сферах, становлячи їх «верхівку».

Поняття національної еліти ширше від поняття еліти політичної. Воно містить інтегровану сукупність еліт усіх суспільних сфер, об’єднаних прагненням втілити в життя національну ідею.

Національна еліта — це еліта і духовно-інтелектуальна, і господарська, і політична. За своєю структурою, джерелами формування національна еліта неоднорідна, але за ціллю своєї діяльності вона є однорідною, бо свідомо чи навіть неусвідомлено працює на утвердження і розвиток національної держави, формування політичної нації як спільноти усіх громадян, що проживають у даній державі.

Структура і функції національної еліти значною мірою залежать від етапу історичного розвитку, на якому перебуває національна спільнота: чи то є період національного пробудження, чи боротьби за національну незалежність, чи час, коли вже функціонує певна форма національної державності. Проте, за всіх умов, наявність розвиненої національної еліти є запорукою успіхів як націотворення, так і становлення національної держави.

Представники національної еліти України: Галшка Гулевичівна, на пожертви якої було засновано Києво-Могилянську академію у XVII ст., та В.В. Тарнавський, український поміщик — колекціонер і меценат ХІХ ст.

Особливої ваги проблемі формування і діяльності національної еліти в українській політології надавав В’ячеслав Липинський, називаючи її «аристократією». Саме ця група, за словами вченого, відіграє провідну роль у формулюванні національної ідеї, розвитку об’єднальних політичних цінностей, на грунті яких виникає нація. Вона керує нацією, стоячи на чолі її політичних установ, творить певні культурні, моральні, політичні і організаційні вартості, які потім присвоює собі вся нація і якими ця нація живе і держиться. Отже, національна аристократія (еліта) забезпечує розв’язання протиріччя між індивідуальними, егоїстичними інтересами людей і спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Вона — носій об’єднального принципу, що зрештою приводить до створення державності.

Основні концепції політичних еліт

Важливою частиною розвиненої національної еліти є еліта політична, що відображає владно-політичну диференціацію суспільства. Вона складається з людей, причетних до здійснення влади, політичного впливу, виконує роль політичного провідника нації. Історія політичної еліти будь-якої нації є історією національної державності — і навпаки. Політична еліта є основою формування інституту політичного лідерства.

В соціології і політології поняття «еліта» набуло поширення з початку XX ст., а у США — з 30-х років XX ст. Воно стало базовою категорією окремого напрямку суспільних досліджень — елітології, яка вивчає діяльність тієї верстви, що безпосередньо здійснює функції соціального і політичного управління. Окремі філософи і публіцисти вживали замість терміна «еліта» інші аналогічні: правлячий клас (Моска); «каста ліпших людей», «провідна верства», «правляча верства» (Д. Донцов); «аристократія» (В. Липинський); «політичний авангард» (у колишньому СРСР) та інші. Звичайно, етимологія слова не розкриває усіх значень, у яких воно вживається в суспільній теорії і практиці. Тому політична теорія різних часів і народів намагалась вивчити і пояснити особливості становища та роль тієї соціальної верстви, яка безпосередньо здійснює політичне управління суспільством.

В стародавні часи елітарні погляди найбільш докладно були сформульовані Платоном, який вважав, що державні функції можуть успішно здійснювати лише аристократи, що одержали спеціальне виховання. В утопії «ідеальної держави», яку створив Платон, володарюють найбільш достойні, здатні управляти державою завдяки своїм природним нахилам і багаторічним тренуванням. Суспільні стани філософів-правителів, воїнів-стражників та простолюдинів відокремлені тут жорсткими суспільними перегородками. Лише як виняток Платон допускає перевід бездарних потомків правителів-філософів і воїнів-стражників у нижчі касти, а здібних дітей з нижчих каст у вищі. Деяки сучасні теоретики політичних еліт вбачають у цьому положенні Платона перший крок до теорії циркуляції еліт.

Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето підкреслював, що кругообіг еліт є універсальним законом історії, який забезпечує рівновагу соціальної системи. Люди, що належать до нижчих верств суспільства, внаслідок боротьби за покращання свого становища, піднімаються у вищі верстви, здобувають панівні позиції, розквітають і кінець-кінцем вироджуються, знищуються і зникають. На їх місце тим же шляхом приходять інші. Парето вважав, що в процесі циркуляції відбувається послідовна заміна двох типів еліт: «левів», для яких властива агресивність, авторитарність, консерватизм, схильність до застосування насильства, і «лисиць» — майстрів політичного маневрування, комбінацій, спекуляцій, обману. Кожна з названих еліт застосовує властиві тільки їй методи правління: «леви» — методи глибокого придушення, тиску, сили, а «лисиці» — компроміси, угодовство. Кожен тип має свої переваги, але з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Тому збереження рівноваги суспільної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою, що й відбувається тоді, коли попередня еліта вже не може розв'язувати назрілі питання.

Інший класик елітарних теорій Г. Моска також вважав, що поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість є універсальною умовою існування людської цивілізації. В усіх суспільствах, починаючи з тих, що існували на зорі людської цивілізації, закінчуючи сучасними, передовими і могутніми державами, виникає два класи людей — клас, який править, і клас, яким правлять. Перший клас завжди є нечисленний, виконує в суспільстві політичні функції, монополізує владу і насолоджується перевагами, які дає ця влада, у той час як другій, більш численний, управляється і контролюється першим, і це забезпечує функціонування усього суспільного і політичного організму. Характер і структура правлячого класу історично міняється, але сам клас завжди існує. Він організований, компетентний і, хоч поповнюється різними способами, головним критерієм відбору завжди виступають здібності, що відповідають потребам політичного управління в дану епоху. Про зміни у структурі суспільства, на думку Г. Моски, завжди можна судити за змінами у складі еліти.

Р. Міхельс пояснював виникнення політичних еліт дією сформульованого ним «залізного закону олігархічних тенденцій», який властивий будь-якій організації, зокрема і демократичній. Олігархізація проявляється через виокремлення панівної меншості у рамках будь- яких організацій, об'єднань, політичних партій. Це зумовлено потребою професійного керівництва, яке з часом спирається на платний бюрократичний апарат. Отже, появляється еліта — активна керівна меншість, якій більшість (або маса) змушена підкорятись через неможливість її прямого контролю над великою організацією.

Український політолог В. Липинський пов’язував розвиток еліти з проблемою національного відродження України, котре, на його думку, повинне починатися з відновлення структури національної еліти — «тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які... являються організаторами, правителями і керманичами нації».

Дієздатна національна еліта — аристократія — неможлива без матеріальної сили, яку вона здобуває в процесі матеріального виробництва, та морального авторитету, який спирається на законність виконання нею своїх національних завдань. Тому нову українську національну еліту, за В. Липинським, повинні творити найздібніші люди з усіх класових груп (хліборобів, робітників, інтелігентів, військових, промисловців), які усвідомили необхідність української національної ідеї і ведуть боротьбу за втілення її в життя. Чим складніше і розвинутіше матеріальне життя нації, тим важчі завдання організації громадянського життя постають перед національною аристократією. Тому умовою успішної діяльності національної аристократії, на думку В. Липинського, є її постійне оновлення.

Проблеми творення нової провідної верстви, нової еліти були також важливим елементом теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. Він протиставляє ідеям демократії, західноєвропейського парламентаризму «ідею ієрархізованої суспільності»².

На думку Д. Донцова, реалізація державницької ідеї, відродження народів можливе тільки на основі діяльності повноцінної провідної верстви, базою якої є не народ, не маса, не той чи інший клас і не партійно-політична програма, а лише «каста луччих людей», під якою він розуміє «щось подібне до Ордену, окрему положенням у суспільстві й духом верству «луччих людей», як її звала наша старовина, верству, яка поповнялася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони суворим перецідженням, «чисткою» охороняла б свою духовну і моральну вищість і чистість, свою форму і силу»³. У трактуванні даної проблеми Д. Донцов вважав себе однодумцем іспанського філософа Ортеги-і-Гассета, який розвивав ідею про кризу провідних верств як загальноєвропейську проблему XX століття.

Структура, джерела і способи формування еліт, їх суспільна роль змінюються з розвитком людської цивілізації. Вони є різними в країнах з різною політичною традицією. Тому і в поняття «еліти» та «політичної еліти» різні автори вкладають не зовсім однаковий зміст. Якщо М. Вебер відносить до еліти харизматичних особистостей, то інші вчені розглядають еліту як меншість, яка здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келлер), як творчу меншість, що протистоїть нетворчій більшості (Л. Тойнбі) тощо.

Наведемо деякі визначення еліт, зокрема й політичних. Елітою називаються люди:

✵ що одержали найвищий індекс в галузі їх діяльності (В. Парето);

✵ найбільш активні в політичному відношенні, орієнтовані на владу (Г. Моска);

✵ які користуються у суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством (Г. Лассуел);

✵ які володіють інтелектуальною чи моральною перевагою над

масою, незалежно від свого статусу (Л. Боден), найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет).

Незважаючи на ці відмінності у визначеннях еліт, представники різних наукових напрямків сходяться в одному: еліта — це соціальна верства, меншість, представники якої мають. такі соціальні та/або інтелектуальні якості, які дають їм можливість відігравати провідні ролі в усьому суспільстві або в межах його окремих сфер.

Як зазначав Р. Дарендорф, еліти — це групи носіїв провідних позицій у різних структурах політики, економіки, освіти, права, армії, релігії і культури.

Залежно від сфери формування і діяльності елітних груп виділяють політичну, економічну, духовну, військову, наукову, технічну, дипломатичну та інші види еліт. Не буде перебільшенням сказати, що кожен вид суспільної діяльності має свою еліту. Водночас є такі елітні групи,, які забезпечують інтеграцію суспільства, стійкість держави, стабільне функціонування політичної системи.

До них належить політична еліта — суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, діє з метою задоволення потреб та інтересів окремих соціальних груп або всього народу, користується певними перевагами свого суспільного становища.

Політична еліта — це відносно замкнута спільнота з доволі постійним і чисельно обмеженим складом, яка має вирішальний вплив на обґрунтування загальнонаціональних (суспільних) цілей та на розроблення, прийняття і впровадження політичних рішень. Вона об’єднана міцними внутрішніми зв’язками та певними, більш або менш вираженими груповими інтересами.

Владні відносини і політична діяльність належать до системних, багатоструктурних феноменів, що обумовлює структурованість політичної еліти. Тому проблема структури еліти порушується в багатьох концепціях політичних еліт.

Структура політичної еліти

Широке і вузьке розуміння політичної еліти

✵ У вузькому розумінні до неї належать лише ті люди; які безпосередньо зайняті прийняттям політичних рішень та організацією їх виконання. Це, передусім, члени представницьких органів влади та урядів.

✵ У широкому розумінні до еліти зараховують усіх, хто справляє істотний вплив на ;політичні курси держави: політиків, підприємців, вище офіцерство, служителів церкви, керівників науки, освіти, культури, або, навпаки, тих, хто має необхідні якості і потенційно може поповнити еліту тощо..

Уже В. Парето, наприклад, поділяв еліти на панівну і непанівну (аристократію). Якщо до аристократії, на думку Парето, входить сукупність сімей, члени яких мають необхідні якості для того, щоб вважати їх елітою, то панівна еліта об’єднує людей, котрі мають у своїх руках фактичну владу. До уваги, як бачимо, береться ступінь та форма залученості певної суспільної групи у політичне життя країни. На цій підставі сучасні автори в межах політичної еліти в широкому розумінні виділяють еліту влади та еліту впливу, а також.субеліту (піделіту — суспільну верству, яка за своїм суспільним статусом стоїть найближче до політичної еліти і за рахунок якої політична еліта поповнюється).

Під час розгляду співвідношення управлінської та опозиційної діяльності у сфері політики виникають дихотомії еліта — опозиція та еліта — контреліта. Тих, хто вданий період здійснює владу, сучасні політологи називають правлячою політичною елітою. Їй протистоїть опозиція і/або «контреліта», яка за своїми якостями потенційно готова до державного управління. Контрелітою, на нашу думку, можна вважати не будь-яку опозицію, а лише таку, яка є противагою правлячій еліті в соціально-політичному сенсі, тобто так звану антисистемну опозицію, що прагне змінити напрям суспільного розвитку, презентуючи інші класи, верстви, сповідуючи іншу ідеологію, ніж правляча верства. Якщо ж опозиція формується з тих самих суспільних верств і дотримується тих самих цінностей та суспільно-політичних орієнтацій, що й правляча в даний час політична сила, але має свій погляд на методи керівництва суспільством, тоді це буде системна, або лояльна опозиція, яка не є контрелітою. Зміна партій та людей при владі відбувається за цих умов при пануванні однієї, достатньо консолідованої і стабільної еліти.

Отже, опозиція — це будь-яка політично організована група, що критикує уряд і прагне здобути владу, а контреліта — це та політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.

Дисиденти були контрелітою в колишніх комуністичних режимах, так само як комуністичні партії — в західних демократіях.

У загальних рисах структура різних «ешелонів» політичної еліти подана у таблиці 11.1.3 неї видно, що правляча еліта поділяється на еліту влади і еліту впливу.

Таблиця 11.1

СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Ті керівні і управлінські працівники, які здійснюють владу за допомогою державних (включно з засобами примусу) інститутів, належать до еліти влади, а ті, що забезпечують вироблення і проведення певних політичних курсів фінансово, інтелектуально та за допомогою налагодження зв’язків з масами, формування громадської думки, входять до еліти впливу.

До еліти впливу належать, насамперед, такі суспільні групи і окремі діячі, що мають змогу істотно впливати на політичний процес:

✵ покровителі з бізнесових кіл ;

✵ фінансові фонди і компанії ;

✵ «інтелектуальний трест» експертів всередині організованної влади;

✵ економісти і політологи, спеціалісти в галузі внутрішньої і зовнішньої політики;

✵ дослідники (вони ж — «інженери») громадської думки;

✵ впливові редактори і оглядачі засобів масової інформації;

✵ прихильники і популяризатори політичного курсу даної правлячої або опозиційної еліти з середовища творчої інтелігенції (письменники, кіномитці та інші ).

У стабільних системах еліта впливу надає істотну підтримку правлячій еліті (еліті влади) і є частиною так званого «істеблішменту». У революційні та перехідні епохи правляча еліта може бути відокремлена від еліти впливу, значна частина якої виступає за глибокі суспільно-політичні зміни і, отже, входить до контреліти. Нарешті, в умовах тоталітарного чи авторитарного режимів правляча (вона тут збігається з політичною) еліта може панувати над елітою впливу.

«Еліта влади» та «еліта впливу»: дисбаланс сил може складатися на користь другої, як не зображено на американській карикатурі 1889 р. Сенатори виглядають дуже дрібними на тлі розжирілих представників усесильних трестів.

Отже, політична еліта як активна і компетентна меншість населення, яка приймає найважливіші рішення в суспільстві і державі і править більшістю, складається як з тих, хто інституціонально перебуває при владі, так і з тих, хто явно або приховано здійснює на неї вирішальний вплив.

Одним із критеріїв структуризації еліти влади є зміст та особливості функцій окремих її частин. Згідно з цим критерієм виділяємо державних і політичних лідерів, професійний (бюрократичний) апарат суспільно-політичних інститутів, владні центри, владні структури, а також владні групи та угрупування. Державні лідери офіційно приймають політичні рішення, несуть відповідальність за їх виконання, є уособленням суті та специфіки правлячого режиму. Функцією політичних лідерів, у тому числі і з опозиційних партій та рухів, є розробка проміжних рішень, забезпечення умов їх реалізації, підготовка альтернативних програм і умов їх реалізації (формування громадської думки тощо). У своїй практичній діяльності державні і політичні лідери спираються на силові структури (вище офіцерство, керівництво служб безпеки та охорони правопорядку), а також на найбільш стійку частину політичної еліти — професійний апарат суспільно-політичних інститутів, або бюрократію. До бюрократії входять професіонали, що володіють найповнішою інформацією про зміст владних стосунків у суспільстві, про реальне співвідношення сил в різних ешелонах влади, а також технічними прийомами організаційної політичної роботи, які забезпечують вплив політичних інституцій на всю суспільну систему. Важливу роль у цьому відіграють особисті зв’язки бюрократії в середовищі правлячої верстви.

Владні центри — це безпосереднє оточення державних лідерів — президента, спікера парламенту, керівника уряду, основних лідерів опозиції, які представлені в органах законодавчої і виконавчої влади. Владні структури об’єднують декілька владних центрів і забезпечують ширшу підтримку політичних лідерів. Фракції та коаліції, котрі з кон’юнктурних або інших міркувань надають підтримку владним структурам, називаються владними групами, а об’єднання політичних лідерів з метою підготовки і забезпечення прийняття тих чи інших рішень — політичними угрупуваннями.

Процес поповнення політичних центрів, структур і відносно стійких владних груп продовжується протягом усього періоду існування конкретної політичної еліти. Залежно від політичної ситуації його наслідком є часткова чи навіть повна заміна первісного особового складу еліти наступним поколінням політиків. Ті, хто поповнює владні структури, повинні проявити свою лояльність до системи влади і панівних цінностей, здатність підпорядковуватись їх вимогам, володіти низкою професійних навичок, таких як уміння переконливо проголошувати промови, писати статті, мати широкі особисті зв’язки, оперувати значною інформацією і мати доступ до її джерел та інше.

Політична еліта постійно поповнюється за рахунок «субеліти», тобто верстви, яка є проміжною між більшістю суспільства, неелітою, і політичною елітою як вершиною суспільної піраміди. Вона різними методами підтримує політичну еліту, поповнює її новими членами, а також приймає тих, хто відходить, «випадає» з політичної еліти. Відсутність підтримки політичної еліти з боку субеліти може призвести до явної або прихованої політичної кризи.

Типологія політичних еліт

Теорія політичних еліт не буде завершеною без їх класифікації за певними типами. Різноманітність підходів до аналізу політичних еліт, наявність багатьох критеріїв їх класифікації викликає розбіжності в побудові їх типології. Як видно з таблиці і 1.2, певні типи політичних еліт виділяються залежно від стадії та форми історичного розвитку суспільства, обсягу політичного простору, на якому вони виникають, сфери діяльності, ідеологічних засад та характеру політичного режиму. Критеріями типологізації еліт є також підстави їх формування та специфіка функцій.

Таблиця 11.2.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

У традиційних суспільствах доби феодалізму або в період існування кастових суспільств Сходу належність до еліти була обумовлена соціальним походженням: сам факт народження в родовитій, знатній сім’ї ставив людину у привілейоване становище. Успадковуючи особисте і соціальне становище батьків, можна було увійти до складу керівних груп суспільства, з яких виходили політичні, військові, ідеологічні та інші керівники. Така еліта була замкнутою групою династичного чи олігархічного характеру. Її називають також елітою «крові», або аристократичною елітою.

Сучасні і традиційні еліти: Маргарет Тетчер, за походженням — представниця середнього класу, за посадою — лідер Консервативної партії та прем'єр-міністр Великобританії, яка після виходу у відставку в 1992 р. отримала титул переси. Король Франції Людовік XIV, абсолютний монарх, представник династії Бурбонів, відомий своїм твердженням «держава — це я».

Буржуазне суспільство скасувало феодальні привілеї, але привілей володіння власністю став визначальним. Разом з власністю — засобами виробництва, капіталами, маєтками — з рук одного покоління в руки іншого переходить громадське і політичне становище, а з ними — й належність до політичних еліт. Іншими словами, індустріальне суспільство заміняє успадкування титулів успадкуванням власності і можливостей. Формується і функціонує «еліта багатства». Замість родових олігархій з'являються фінансові, політичні та управлінські олігархії. І все ж відмінною рисою еліт у сучасних демократіях є те, що вони формуються згідно з принципом «вільної гри сил», який підтримується загальною освітою і рівністю громадян перед законом. До складу еліти загалом може увійти кожний, хто досягне успіху в конкурентній боротьбі за владу. І кожний з неї може бути виключений — у разі поразки в змаганні з іншими претендентами. Демократичне суспільство бачить своє завдання в тому, щоб зробити діяльність еліти більш відкритою і контрольованою, а склад еліти — змінюваним.

Існували певні особливості формування еліти в країнах, де панував комуністичний тоталітаризм, попри спроби офіційних ідеологів заперечити елітарні теорії взагалі (бо вони суперечили марксистській теорії класової боротьби і класового поділу суспільства) і можливості їх застосування до цих країн зокрема. Для позначення керівної і панівної верстви замість терміна «еліта» вони вживали такі його замінники, як «політичний авангард», «політичне керівництво», «передовий загін», «керівна та спрямовуюча сила» та інші. Водночас, неофіційно, у повсякденному вжитку партійно-державний апарат з гордістю використовував термін еліта, відносячи себе до цієї категорії. Закритість та ієрархічність (при позірному демократизмі), зовнішня заідеологізованість (при внутрішньому прагматизмі, що часами доходив до цинічного меркантилізму), низький рівень політичної культури і моралі — все це риси політичної еліти в колишніх комуністичних режимах, яку можна назвати командно-адміністративною партійною елітою, або номенклатурою.

Представники політичної еліти США брати Кеннеді: Джон, Роберт і Едуард.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства, провідним принципом якого є виробництво знань, а основним багатством — інформація та результати інтелектуальної діяльності, привів до появи нового типу еліти — еліти знань і компетентності, яка формується на підставі особистих заслуг і зветься тому меритократією. Згідно з теоріями постіндустріального суспільства, в яких змальовується його ідеальний тип, керівництво суспільством перестає бути об’єктом влади підприємців, як це було раніше, а стає функцією інтелектуальних центрів, дослідницьких організацій, університетів, адміністраторів, яким належить або належатиме влада.

Як видно з таблиці 11.2, важливим є поділ політичних еліт на загальнонаціональні, регіональні, місцеві, який вказує на рівень та обсяг впливу панівної верстви в політичному просторі, а також на особливості основних завдань, які стоять перед нею.

Критерієм виділення адміністративної, дипломатичної, комунікаційної, військової еліт є їх місце у структурі владних інституцій, специфіка реалізації політичних і управлінських функцій, що обумовлюють особливості їх поведінки у процесі прийняття політичних рішень. Ідеологічний критерій поділ}' еліт вказує на характер політичних доктрин, які є основою політичних курсів, політичних рішень. Характер політичного режиму визначає особливості формування та відтворення еліти, критерій та способи її добору.

У теоріях еліти різних часів наявні і деякі інші способи класифікації еліт. Як уже згадувалось, В. Парето, наслідуючи Н. Макіавеллі, поділяв еліту (залежно від способу здійснення влади) на прихильників відкритого насильства («левів»), і тих, хто користувався гнучкими методами («лисиць»). Сучасні американські політологи Дж. Сандерс і Р. Нейфа класифікують політичні еліти як статичні і динамічні; професійні і групові; демократичні, ліберальні та авторитарні.

Функції політичної еліти

Зміст і специфіка функцій політичної еліти визначаються конкретно-історичними особливостями розвитку даної держави і суспільства, специфікою соціальних груп, чиї інтереси представляє політична еліта, потребами національно-державного і світового розвитку. Виникнення та діяльність політичної еліти є відповіддю на потребу в управлінні суспільством за допомогою владно-політичних механізмів.

Виходячи з цього, можна сказати, що головною функцією політичних еліт є реалізація волі націй, класів, суспільних груп до здійснення політичної влади, задоволення загальносуспільної потреби у владному регулюванні. Еліти визначають політичну волю нації, напрямки і фактори її консолідації, розробляють механізми суспільного регулювання, узгодження інтересів соціальних спільнот, виступають виразниками національних інтересів на міжнародному рівні.

Питания внутрішньої і зовнішньої політики входять до компетенції політичних еліт. Президент Росії Б. Єльцин та Королева Великобританії Єлизавета.

✵ До пріоритетних функцій політичної еліти належить всебічний аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування і вироблення стратегії і тактики політичної поведінки і діяльності різних політичних сил. Тому до складу політичних еліт зараховують і представників політичної науки, котрі здійснюють політичний аналіз суспільного розвитку, оцінюють розстановку політичних сил в державі, можливості здійснення поставлених політичних цілей, розробляють концепції політичного розвитку. За структурою вони, однак, належать до еліти впливу, а не до еліти влади (якщо тільки не виконують безпосередньо владних, законодавчих чи інших державних функцій).

✵ Політичні еліти здійснюють політичне представництво окремих соціальних груп, територіальних чи національних спільнот, визначають рівень підтримки тих або інших суб’єктів політичної діяльності. В надрах політичних еліт зароджуються ідеї про зміну політичних курсів на підставі врахування потреб та інтересів певних суспільних груп та пристосування їх до політичних реальностей. Політичні еліти визначають пріоритети державної політики, забезпечують підготовку, прийняття та реалізацію політичних рішень.

✵ Як соціальна верства найбільш компетентних, підготовлених, здібних до політичної діяльності людей, політична еліта є основною базою для підготовки і висунення керівних кадрів, формування адміністративного апарату. Вона виконує роль безпосереднього резерву політичних лідерів різних рівнів.

✵ Політичні еліти виконують функцію самовідтворення, саморегуляції свого складу через відбір осіб із середовища певних суспільних верств.

Отже, політичні еліти прямо або опосередковано здійснюють владу, керують політичним процесом, усіма видами політичної діяльності, беруть участь у виробленні політичних норм, розвивають політичну культуру, тобто, по суті, відіграють провідну роль у функціонуванні, розвитку і зміні політичної системи суспільства. Виконувати ці функції еліти можуть тільки на основі взаємодії з неелітою, більшістю народу.

¹ А нині це поняття вживається також у генетиці, насінництві для позначення кращих сортів та насіння.

² Донцов Д. Дух нашої давнини. —Дрогобич: Відродження. —1991. — С. 6.

³ Дзвін. — 1991. — № 3.

⁴ Там само. — С. 7.