Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 10 .Нація як суб'єкт політики
10.2. Національне відродження, національна ідея і націоналізм

Національне відродження і політизація суспільної свідомості

Політизація свідомості етносів, перетворення їх у більш консолідовані і політично активні спільноти — нації, прагнення останніх до здобуття суверенітету і творення власних держав часто отримують загальну назву національного відродження або, коли мова йде про розгортання цих процесів у глобальному масштабі, — етно-політичного ренесансу. Деякі дослідники вважають, що термін «етно-політичний ренесанс» є прийнятніший і стосовно окремих країн, бо він охоплює, окрім процесу національного державотворення, також піднесення, активізацію життя етносів, що входять до складу даної держави як національні меншини. А в Україні, наприклад, розширення горизонтів для розвитку української нації завжди збігалося зі створенням сприятливих умов для інших етносів.¹

Зміст і характер національного відродження багато в чому залежить від того, яких саме народів він стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, посилюються, набувають сучасних форм, а сама нація підноситься на новий, вищий ступінь розвитку. У кожному разі відродження не має нічого спільного з поверненням до старих, анахронічних форм культури, з реанімацією минулого. Національне відродження, зазначає В. А. Шпилюк, це не реставрація нації, а її модернізація, оновлення, піднесення усіх форм її життєдіяльності до рівня вимог сучасної цивілізації. Водночас відродження означає і відновлення традиції, звернення до джерел — за умови критичного відбору і використання тих аспектів історичного досвіду і традицій народу, які найбільше сприяють засвоєнню ним здобутків сучасної цивілізації та органічному перенесенню їх на національний ґрунт.

Отже, зміст національного відродження полягає або у перетворенні етносу в націю («в усвідомленні етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу» — Р. Шпорлюк), або у піднесенні духовного і політичного життя нації, яка сформувалася раніше, але зазнала занепаду, гноблення, не була політично самостійною. В обох випадках процес відродження нації передбачає політизацію суспільної свідомості і модернізацію національного життя, приведення його у відповідність до вимог сучасної цивілізації, з одного боку, і відновлення традиції, звернення до джерел духовного та політичного буття, з іншого.

Провідником цих інтересів виступає національна еліта — найбільш освічена і свідома частина народу, яка здатна не лише відчути на власній долі, але й теоретично чи художньо осягнути вади залежного, підневільного існування народу та переваги його самостійного розвитку. Те саме відчувають і пересічні члени етносів, але менш усвідомлено. Вони відгукуються на заклики своїх еліт і вступають на шлях боротьби за національно-державну незалежність.

Протягом XX ст. вони робили це настільки енергійно, що рухи за створення кожним народом своєї державності перетворилися на най- могутнішу політичну течію у глобальному вимірі.

Романтизм і звернення до історії були характерними рисами національного відродження України кінця 80-х — початку 90-х років.

Значна, а подекуди й вирішальна роль еліт у процесах національного відродження дала привід деяким авторам ставити питання так, що нації начебто є «винаходом» еліт, результатом їх суб’єктивної діяльності, «штучними» і «уявними» спільнотами, які роз’єднують людство і тому не мають майбутнього. Найвиразніше про це заявив англійський історик Е. Гобсбаум у книзі «Нації і націоналізм після 1780 р.: Програма, міф, реальність»². За іронією історії, його думка про спад національних рухів і безперспективність націоналізму прозвучали якраз напередодні розпаду СРСР та всієї «соцсистеми» — процесу, який ще раз показав, що кожен етнос, якщо він «дозрів» до самостійного політичного життя і опинився в сприятливих для цього обставинах, не може не скористатися ними для завершення національної консолідації, для створення або відновлення державної незалежності. Робить він це під керівництвом еліти, що відповідає загальній закономірності перетворення великих спільнот у базові суб’єкти політики. Адже немає іншого способу розвивати групову суспільну свідомість і консолідувати великі групи людей навколо спільних інтересів, перетворювати їх у суб’єкти політики, як через виділення з цих груп вторинних і безпосередніх політичних суб’єктів (еліт, партій, лідерів) та через їх ідеологічну і організаційну діяльність. Питання ж про те, що було спочатку: нації чи еліти, великою мірою нагадує одвічне питання про яйце та курку. Еліта «освідомлює» націю, консолідуючи народ політично, однак, щоб вона виконала цю місію, треба, щоб народ виділив її зі свого середовища і був готовий відгукнутися на її заклики.

Вузьке тлумачення національного відродження, коли його зводять до дедалі більшого утвердження національної свідомості, яка спершу з’являється серед інтелігенції і згодом передається масам, не відповідає складності національних процесів. Обґрунтованішим є інший підхід, який тлумачить національне відродження як багатоступеневий, стадіальний процес інтенсифікації етнополітичного життя, «пробудження народів», що може зазнавати спадів і піднесень і завершується, переважно, творенням національної держави. Кількість і хронологічні рамки стадій інтерпретуються науковцями по-різному. Вони є неоднаковими і в реальному житті, оскільки зміст і обставини національного відродження в різних країнах складаються по-різному.

Класичною працею з теоретичних проблем національного відродження вважають книгу чеського дослідника Мірослава Гроха «Соціальні передумови національного відродження в Європі»³. В ній, зокрема, дається періодизація національного відродження слов’янських народів, які протягом тривалого часу перебували під гнітом чужоземних держав. Наслідком поневолення був занепад не лише політичного, але й культурного життя. їх мова використовувалась переважно на побутовому рівні, а в деяких випадках (наприклад, на Україні) майже не поширювалась на великі міста. Неповною була соціальна структура цих народів, оскільки елітарні прошарки весь час асимілювались панівними націями. Тому виходу слов’ян на шлях націотворення передувало так зване «будительство»: стадія підготовчої, спочатку просвітницької, а потім — громадсько-політичної роботи інтелігенції.

Грох виділяє такі фази духовного пробудження і політизації цих етносів:

✵ академічна, на якій історики, етнографи, мовознавці досліджують культурну спадщину та минуле даного етносу, публікуючи свої праці мовою іншого народу;

✵ культурна, коли мова даного етносу, яка на попередньому етапі тільки вивчалась, тепер впроваджується в систему освіти та стає мовою літературно-художньої творчості;

✵ політична, на якій усвідомлюються політичні потреби й інтереси народу, висуваються вимоги створення автономної або незалежної державності.

Деякі народи Центральної і Східної Європи пройшли ці фази за порівняно короткий час і створили свої держави. У інших, наприклад, в українців, через несприятливі зовнішні умови і деякі внутрішні проблеми, процес культурної і політичної консолідації та здобуття незалежності неодноразово зривався. Є, однак, усі підстави сподіватися, що етнос, котрий витримав такі розриви поступовості у своєму розвитку і зберіг усе-таки свою культурну ідентичність та прагнення стати незалежним суб’єктом світового політичного процесу, зможе врешті самоствердитись як нація в усіх аспектах.

Американський політолог З.Бжезинський виділяє п’ять етапів національного пробудження:

I — бажання відродити свою власну мову;

II — вимога національно-культурної автономії;

III — спроба національно-економічного самовизначення;

IV — боротьба за національно-політичну автономію;

V — проголошення національного суверенітету.

Ці стадії добре узгоджуються з рухом до незалежності колишніх радянських республік.

Духовним каталізатором національного відродження і вищим проявом політизованої національної свідомості є національна ідея — уявлення щодо ідеального влаштування життя нації та шляхів реалізації цього ідеалу.

«Ми говоримо про національну ідею, — зазначає М. Бубер, — коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивування своєї волі».

Національна ідея: зміст і функціональне призначення

Національна ідея — це синтез духовного буття і духовної творчості народу, сконцентрована національна свідомість, вираз уявлень нації про спосіб і головний напрям власного самоствердження, про те, як і заради чого вона існує, яке її місце серед інших народів, в чому її специфіка і цінність для людської цивілізації. Національна ідея формується під впливом традицій, культури, усього середовища національного буття народу. Водночас національна ідея сама впливає на них, забезпечуючи культурно-історичну динаміку нації, її боротьбу за єдність, свободу та незалежність. На ґрунті національної ідеї відбувається національна мобілізація, потенційна чи реальна участь людей, що належать до нації, у спільних діях.

Національну ідею вважають простою, доступною і водночас емоційно привабливою формою єднання людей.

Зростання її впливу у XX ст. деякі дослідники пояснюють тим, що в сучасному, пронизаному раціоналізмом і позбавленому духовних цінностей «розбожествленому» світі національна ідея, до певної міри, служить замінником бога, є духовною підпорою людям. М. Драгоманов підкреслював, що сама по собі національна ідея «не є ліком на всі лиха громадські». Мало того, без інших культурних ідей вона інколи може служити джерелом великих помилок. Однак у поєднанні з загальнолюдськими цінностями й ідеалами національна ідея стає чинником національної консолідації на державній основі, сприяє формуванню національної єдності у процесі досягнення закладених у ній цілей і цінностей, що поділяються усіма або більшістю членів спільноти.

Зміст національної ідеї будь-якого народу розкривається у процесі вивчення його духовної спадщини і сучасних сподівань, аналізу притаманних йому форм суспільної творчості. Він не тотожний ні головним рисам національного характеру, ні схильності народу до певного суспільного устрою, ні трактуванню власної міжнародної ролі. Але пов’язаний і з першим, і з другим, і з третім. Американська ідея свободи особистості (з її месіанським забарвленням) є до певної міри наслідком таких рис національного характеру, як індивідуалізм, впевненість у своїх силах, прагнення до успіху попри всякі перешкоди. Претензії на духовне месіанство російського народу, висловлені концепцією «Москви — третього Риму» пов’язують з невибагливістю росіян до матеріальних умов існування, байдужістю до зовнішніх (політичних) виявів свободи, терпимістю до деспотичної влади, але прагненням до свободи внутрішньої, «вселюдськістю» сподівань і цілей тощо.

Націоналізм як рух та ідеологія епохи національного відродження

Національне відродження, в процесі якого відбувається конституювання націй як суб’єктів політики або відновлення їх політичного життя, невіддільне від націоналізму.

Націоналізм у його найширшому значенні — це і є процес національного відродження з усім його складним змістом.

Це рух нації до політичної незалежності, до власної державності, до забезпечення умов для збереження і розвитку своєї ідентичності, до створення культурного середовища, в якому найкраще можуть самореалізуватися члени даної нації.

Націоналізм — це також ідеологія, що обґрунтовує стратегію і тактику цього руху та його необхідність.

Сучасне тлумачення націоналізму, поширене в західній політології, охоплює два основних підходи: вузький — політичний та ширший — етнічний або етнополітичний, що загалом збігаються з такими ж підходами до тлумачення сутності націй.

У вузькому значенні націоналізм трактують як «стремління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави», «просто прагнення мати державу». Такий підхід загалом поділяють А. Мотиль, Е. Геллнер, Дж. Армстронг та інші спеціалісти в галузі націології (особливо із США), які дотримуються політичного розуміння нації. Логічним висновком з цього підходу є думка, що «націоналізм як такий завершується із здобуттям держави».

Широка інтерпретація поняття націоналізму притаманна авторам, котрі розглядають націю як етнічну або етнополітичну спільноту. Джерела націоналізму ці дослідники бачать у споконвічному прагненні людей ідентифікувати себе з етносом — історично сформованою групою, що належить до однієї культури. Е. Сміт акцентує увагу на трьох значеннях терміна «націоналізм»:

✵ У першому варіанті поняття «націоналізм» характеризує увесь суспільний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі). У такому разі термін «націоналізм» тотожний поняттю «національне відродження».

✵ Друге значення «націоналізму» стосується формування національних почуттів, національної свідомості, національної солідарності, тобто близьке до поняття патріотизму.

✵ Третє значення стосується розгортання і впливу ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до статусу нації.

Отже, націоналізм загалом трактується як суспільний процес пов’язаний із становленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість та її складова частина — ідеологія націоналізму, а також діяльність політичних сил, що керуються цією ідеологією.

Оскільки ідеологія націоналізму обгрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі і цінності нації як суб’єкта політичного (та історичного взагалі) процесу, він відіграє значну практично-політичну роль у відстоюванні національної ідеї та побудові незалежних держав. З різноманітних ідейно-політичних течій націоналізму, які докладно були розглянуті в розділі 9, у сучасній Україні найбільшу роль відіграє поміркований, державницько-реформаторський націоналізм, що наголошує на необхідності поєднання національної ідеї і загально-цивілізаційних надбань людства. Існують менш впливові течії праворадикального націоналізму, і практично відсутній український шовінізм, що обгрунтовував би зверхність української нації над іншими народами.

¹ Quo vadis, Україно? — Одеса. — 1992. — С. 110.

² Hobsbaum Е. Nations and Nationalism Since 1780: Programme, Myth, Reality. — N.Y., 1990.

³ Hroch М. Social Preconditions of National Revival in Europe. — Cambridge, 1985.