Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 10 .Нація як суб'єкт політики
10.1. Сучасні нації та шляхи їх формування

Етнос і нація — дві стадії розвитку одного народу. Політичне самоствердження нації відбувається через побудову власної держави.

Розпочинаючи вивчення розділу, переконайтесь, чи знаєте Ви:

✵ що таке суб’єкти політики та які є їх різновиди;

✵ яке місце в політичній системі займають базові суб’єкти політики;

✵ в чому полягає специфіка базової суб’єктності;

✵ як формується соціальна структура суспільства та яке місце в ній займають етноси і нації;

✵ що таке етнос.

З цього розділу Ви дізнаєтесь:

✵ що таке нація, коли і як вона виникає;

✵ що означають поняття «етнічна нація» та «політична нація»;

✵ які є підходи до розуміння націогенези в різних країнах;

✵ в чому полягає особливість національних інтересів та як вони

співвідносяться з інтересами груп, що входять до нації?

✵ який зміст вкладається в поняття національного відродження;

✵ які стадії проходить процес національного відродження;

✵ що таке національна ідея та як вона співвідноситься з поняттям «націоналізм»;

✵ в чому полягає багатозначність та політична роль націоналізму;

✵ про зміст і форми політичного самовизначення націй;

✵ про суть і види національних держав;

✵ про особливості становлення і самовизначення української нації.

У політиці взагалі та у процесах утворення і функціонування держав зокрема особливу роль відіграють великі людські спільноті! — нації. Як уже зазначалося у розділі 6, вони уособлюють горизонтальну диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм.

У сучасному світі нації все виразніше виступають як базові елементи людського співтовариства, головні дійові особи політики та історичного процесу. Роль націй у політичних процесах у нові й новітні часи весь час зростає, і це дає підстави твердити, що суперечка між комунізмом і націоналізмом про те, котра спільнота: клас чи нація — є важливішою, загалом вирішується на користь останньої.¹

¹ Національні взаємини є дуже типовим явищем новочасного громадського життя», — зазначав видатний український націолог О.-І. Бочковський. На його думку, «завданням націології с з’ясувати, як нарід, що постав і зформувався в попередній історичній фазі, перетворився на модерну націю, як героя сучасної історії». (Бочковський О.-І. Вступ до націології. Мюнхен, 1991 - 1992. — С. 14, 97). Обгрунтування вирішальної ролі націй в історичному процесі в нову добу дається також у працях професора Гарвардського університету (США) Романа Шпорлюка: R. Szроrluk. Communism and Nationalism. Karl Marx versus Friedrich List. — New York; Oxford, 1991; P. Шпорлюк. Українське національне відродження в контексті Європейської історії кінця XVIII — початку XIX ст. // Україна. Наука і культура. Виg. 25. — К., 1991. — С. 159 - 167.

Поняття нації і шляхи націогенези

Одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначення суті цієї спільноти і шляхів її формування. Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння цих питань можна віднайти, однак, і те, що об’єднує сучасних дослідників (на відміну від публіцистів і письменників): більшість із них погоджуються, що нації належать до сучасних (модерних) утворень, які виникли з настанням нових часів. їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з націями) інші види спільнот: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно з етнічним і етнополітичним підходом, є етносом на певній стадії його розвитку та зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно з етнічним підходом, полягає в тому, що етноси як попередники націй проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. їх суспільна свідомість поступово «політизується», вони стають учасником політичного процесу і трансформуються в нації.

«Модерна нація, — зазначав український націолог О.-І. Бочковський, — є кінцевим виявом новітнього культурно- історичного процесу. Нарід — це старий витвір не лише історичного, але й природнього процесу, вихідними точками якого були розпорошені племена, злучені кров’ю, цебто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об’єднувала народи. Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубності! та самобутності!. Модерна нація є витвором цієї національної свідомості та волі до незалежного існування».¹ «Нарід — це етнографічна, національно не викристалізована ще маса. Нація ж — масово усвідомлений і організований колектив»²

На початкових етапах існування нація може мати свою державність, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована політичними партіями, суспільно-політичними рухами та іншими недержавними інституціями. Але на відміну від етносу — явища культурологічного — нація завжди є спільнотою політичною, формування якої, як зазначає Богдан Кравченко, є водночас процесом зростання її внутрішньої солідарності, встановлення чимраз ефективнішого контролю СПІЛЬНОТИ за поведінкою її членів. І якщо члени спільноти підкоряються вимогам згуртованості і поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нації.

Іншими словами, нація — це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

Національні спільноти, що формуються через «дозрівання», «політизацію» певних етносів, які протягом певного часу можуть не мати власної державності (а це стосується багатьох європейських націй), іноді називають етнічними націями. Цей шлях націогенезн є поширеним, але не єдиним з можливих. Історія знає приклади виникнення націй на базі попередньо створеної державної єдності людей — «загальнодержавного громадянства», на грунті якого формуються загальні традиції, мова, спільна культура (зокрема і політична). Такі спільноти прийнято називати політичними націями. Такою була генеза північноамериканської нації, канадської, сучасної єврейської та деяких інших. Всі вони створювались емігрантами, представниками різних кулі,тур і навіть рас. Вирішальну роль у перемішуванні етносів, створенні нації за принципом «плавильного казана», відігравала, звичайно ж, держава зі своїми об’єднавчими зусиллями. Тому ці нації ще називають етатонаціями (націями державами).

«Нації етнічні» та «нації політичні»

Хоч назви «етнічні нації» і «політичні нації» є дещо умовними, вони добре віддзеркалюють два основні шляхи націотворення, а також відмінності у розумінні самого поняття «нація», властиві народам більшості західних країн (політичний підхід) та країн колишнього СРСР (етнічний підхід).

Етнічні нації — це ті народи, які вбачають у своїй етнокультурній окремішності головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави. Вони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався під керівництвом духовно-інтелектуальних еліт, оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися.

Політичні нації — це ті державні народи, представники яких вирішують питання своєї національності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувалися там, де сильна держава виникла раніше ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інституті мали змогу сприяти національній консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи для цього навіть методи примусу.

Проте і в таких державах як США, Австралія, країни Латинської Америки, де нації виникали на поліетнічній основі за сприяння держави і були, передусім, політичними спільнотами, не можна заперечити існування певного культурно-етнічного стрижня, навкруг якого відбувалося «переплавлення» інших етнічних груп. Наприклад, у Північній Америці та Австралії провідну роль у націотворенні відігравав англосаксонський елемент, що переважав чисельно і мав до того ж дуже розвинену загальну, правову і політичну культуру. Інші етнічні групи надавалися до «переплавлення» в одну політичну цілісність завдяки відірваності від основного масиву своєї етнічної спільноти, а також завдяки їх порівняно дисперсному розселенню в умовах кількісного і культурного домінування англосаксонського етносу. В Канаді, де з ним конкурував компактно розселений і політично зрілий французький етнічний елемент, результати консолідації не були такими вражаючими.

Отже, американський досвід теж є до певної міри підтвердженням основного правила: націогенеза всюди відбувається на базі певних етносів і означає їх подальший розвиток. Тому немає нічого дивного, що такі визначні націологи, як Ентоні Сміт, Дж. Ротшілд та інші наголошують на значенні етнічності³, яка ставиться в націогенезі на перше місце, а далі вже йдуть територіальний фактор і політична спільнота. На думку Е. Сміта, тільки вивчення етнічних витоків націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав може створити тривкий світовий порядок. Адже природним є прагнення націй відшукати власні корені в етнічному минулому.⁴

Роль держави в консолідації декотрих націй була дуже значною, проте її не слід переоціонювати. Зусилля держави виявлялись марними кожного разу, коли вона хотіла асимілювати етноси, що вже політизувалися, усвідомивши свою самобутність, хоч ще й не створили незалежної держави. Який би приклад ми не взяли з історії: з чехами, українцями чи алжирцями, всюди побачимо, що на певному етапі своєї зрілості «недержавні» (або так звані «неісторичні», чи «малі») народи можуть стійко протистояти асиміляторському тиску з боку державних націй, прагнучи до збереження своєї культурно-мовної специфіки та до перетворення на самостійних політичних суб’єктів, рівноправних дійових осіб історичного процесу. Крім того, говорячи про роль держави в процесах націогенези, слід зауважити, що не кожний етнос, що має свою держав}', може вважатися нацією. Адже, як зазначалося вище, важливим є рівень його єдності, солідарності, політичної самосвідомості.

Внутрішній та зовнішній виміри нації

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не давав змоги народу консолідуватись у цілісність, яка б могла усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. За загальним правилом мобільність всередині соціальних станів різної етнічної приналежності була більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювались за династійним принципом, саме династії мали право об’єднувати та роз’єднувати етноси і це їх право вкрай рідко ставилось під сумнів суспільною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця XVIII ст. прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими, що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на запитання «Чиї ми?», то тепер — «Хто ми? Яке наше коріння, що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? Де мають пролягати кордони нашого суспільства?» тощо.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

✵ внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези «народ - правителі» і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають націю;

✵ зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Модернізація суспільств як головний чинник націогенези

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму.

Нація — це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

Передумови формування та основні характеристики нації відображені у таблиці 10.1. З неї видно, що нація як ніяка інша спільнота (клас, страта, демографічна чи конфесійна група) має широкий спектр індикаторів. Незалежно від витоків, вона є наймасштабнішою і найбільш стійкою, внутрішньо структуризованою групою інтересів, здатного творити окреме суспільство. Саме цим і визначаються особливості національних інтересів та вибір засобів для їх реалізації.

Зміст і специфіка національних інтересів

У чому ж полягають інтереси нації як складного базового суб’єкта політики та якою є їх ієрархія (взаємна підпорядкованість)?

Вульгарно-матеріалістична теорія «марксизму-ленінізму», що панувала в колишньому СРСР, стверджувала, що національні інтереси має нібито тільки буржуазія і що ці інтереси можна звести до її прагнення одноосібно панувати та визискувати власний народ.

Тому кожен, хто мав сміливість виступати в обороні інтересів своєї нації, отримував тавро «українського буржуазного націоналіста». Однак сам перелік «злочинів», вчинених «українськими націоналістами» радянського періоду, до якого входять протести проти зросійщення українського народу або навіть читання творів М. Грушевського, говорить про те, що інтереси нації зовсім не тотожні «прагненню національної буржуазії самій експлуатувати свій народ».

Оскільки нація — спільнота етнополітична, то й інтереси, що об’єднують людей у націю та роблять з неї окремий суспільний суб’єкт, зосереджені, передусім, у сферах політики і культури.

Таблиця 10.1.

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НАЦІЙ ТА НАЦІОГЕНЕЗИ

Найголовнішим для нації є збереження її ідентичності і культурно- мовної самобутності, свобода самовиразу, подальша консолідація і, заради цього, створення або збереження власної державності та налагодження стосунків з іншими націями і державами.

Економічні інтереси націй найвиразніше проявляються у міжнародних (або міжетнічних) стосунках. Вони стають домінуючими, коли етнос чи нація зазнають економічної експлуатації в рамках імперій або з боку більш розвинених країн, від яких вони є залежними. Якщо в умовах багатонаціональних суспільств етнічний поділ збігається з етнічно-класовим, тобто коли існує етносоціальна стратифікація, економічні інтереси набувають загальнонаціонального значення і сприяють консолідації етносу (нації) для боротьби за ці інтереси.

Водночас саме в галузі економічних інтересів спостерігаються найбільші розбіжності всередині самої нації, що зумовлюються характером її соціально-економічної стратифікації, типом соціальної структури. Тому, визнаючи роль матеріальних (економічних) інтересів у національно-визвольних рухах, не можна їх абсолютизувати. Історія XX ст. свідчить, що національні рухи виникають навіть у найдемократичніших і найбагатших країнах світу, там, де економічна експлуатація одного етносу іншим практично відсутня. Змагання за етнонаціональну автономію (самоврядність) або повний суверенітет не вщухають в Іспанії та Італії, Бельгії, Великобританії і Канаді.

Обіймаючи різні соціальні спільноти, нація поєднує загальнонаціональні інтереси з інтересами груп, що її утворюють. Від гармонійності цього поєднання залежить ступінь національної консолідації, сила і стійкість спільноти у змаганні з іншими націями. Ієрархія загальнонаціональних інтересів, а також їх взаємодія з груповими інтересами елементів соціальної структури відображені в таблиці 10.2. З неї випливає, що кожна нація є структуризованою спільнотою, сукупністю взаємопов’язаних і взаємодіючих груп населення, кожна з яких має свої соціально-економічні інтереси. Але не вони визначають політичну суб’єктність нації. Як окрема культурно-політична одиниця нація має інтегровані загальнонаціональні інтереси, чільне місце серед яких посідає інтерес до самозбереження і самопрояву, до реалізації свого соціально-політичного і культурного потенціалу у властивій саме цій нації формі (іншими словами - до реалізації національної ідеї) і, як наслідок, до створення необхідних для цього політичних умов. Тому політичні інтереси є пріоритетними для нації як цілого. У процесі їх реалізації відбувається самоствердження нації у сфері політичного життя, виявляється її ставлення до владних структур і відносин, формулюються вимоги щодо їх функціонування, створення, заміни. Політичні інтереси обумовлюють політизацію національної свідомості, включають націю в історичний процес у ролі колективного політичного суб’єкта.

Таблиця 10.2.

СОЦІАЛЬНІ І НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ В ПОЛІТИЦІ

¹ О.-І. Бочковський. Згадана праця. С. 14 - 15.

² Там само. С. 97.

³ Термін «етнічність» (англ, ethnicity) в західній літературі має широкий спектр значень. Ним позначаються: етнічна спільнота, етнічна самобутність, а також усвідомлення людьми своєї належності до етнічної групи (етнічна самоідентифікація).

⁴ A. D. Smith. The Ethnic Origins og Nation. — Basil Blackwell, 1986, P. 2.