Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 5. Особа в політичному процесі
5.2. Політична участь як наслідок політичної соціалізації

Результатом процесу політичної соціалізації, без якого не обходиться жодна політична система, є готовність індивіда до участі в політичному житті, певний рівень його політичної мобілізованості. Ця готовність виявляється:

✵ на рівні знань, який має бути достатній для того, щоб свідомо прилучатися до політичного процесу, мати уявлення про основні принципи функціонування політичної системи та про можливі наслідки своєї участі в політиці;

✵ на рівні визнання фундаментальних вартостей суспільства, де до пізнавального аспекту мобілізованості додається ще й емоційний та вольовий аспекти;

✵ на рівні політичних навичок, які дають змогу індивіду переходити від слів до діла.

Що робить людей зацікавленими в політичній участі?

Для того, щоб ця готовність індивіда до дії знайшла свій прояв у різних формах політичної діяльності, потрібен імпульс, стимул для політичної участі. Роль такого стимула виконують передусім інтереси людей. Політика — це завжди, з одного боку, влада, а з іншого — інтереси індивідів і груп людей, заради задоволення і узгодження яких влада створюється і функціонує. Що ж це таке — суспільний інтерес, та яку роль він відіграє у політиці?

Під інтересом, звичайно, розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або певну діяльність. Інтереси формуються на базі усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення через той чи інший вид суспільної діяльності.

Можна сказати, що інтерес є таким проявом потреби, який корелює з вчинками, діями того чи іншого суб’єкта, спонукаючи його до суспільної діяльності.

Політичний інтерес: суть і значення

За об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єкта, суспільні інтереси поділяються на економічні, політичні, соціальні, духовні. Політичні інтереси зумовлюють напрям політичної діяльності індивіда або групи, спонукають до неї. У процесі їх реалізації відбувається самоствердження суспільного суб’єкта у сфері політики (через участь у політичному процесі), виявляється його ставлення до владних структур (через сформульовані ним вимоги щодо їх функціонування, створення або заміни). Треба, однак, зазначити, що через політичну діяльність задовольняються не лише політичні, а й інші види потреб та інтересів: економічні, культурні, релігійні, оскільки політика регулює усі сфери суспільного життя.

Будь-які незадоволені потреби, труднощі або диспропорції у розвитку суспільства загалом можуть викликати інтерес індивіда до політики, якщо їх вирішення залежить від рішень та дій влади. Рівень податків, шкільна реформа, охорона пам’яток культури — усі ці проблеми можуть набувати політичного характеру, і суспільство, певна річ, зацікавлене в тому, щоб якомога більше людей брало участь у їх розв’язанні.

Політична участь. Демонстрація робітників-іммігрантів Каліфорнії проти обмеження їхніх прав

Психологічні чинники політичної участі

Проте багатьом формам політичної діяльності іноді важко дати раціональне пояснення. Наприклад, люди можуть бути стурбовані будівництвом промислового підприємства, що може мати шкідливий вплив на довкілля. Намагаючись запобігти будівництву, вони об’єднуються. Виникає політичний рух. Але практика свідчить, що політичні рухи не завжди припиняють своє існування після досягнення поставленої на початку мети. Сам процес політичної участі виявляється важливішим, ніж той чи інший конкретний результат.

В Україні нині всі, від письменників (І. Драч, В. Яворівський, Д. Павличко) до режисерів і акторів (Д. Гнатюк, В. Заклунна, Л.Танюк) намагаються брати участь у політиці. Що робить людей зацікавленими в політичній участі? Чому спостерігаємо такий великий потяг частини людей до влади й політичної активності? Чому інша частина навпаки — виявляє до неї байдужість або відразу? За радянських часів владні структури ніколи не ставили перед собою таких запитань. Вважалося, що те, що є корисним для держави, повинно викликати ентузіазм у кожної людини. Насправді мотиви політичної участі не можна звести до свідомого виконання громадянами свого конституційного обов’язку.

Політична участь і формування громадянської ідентичності

Дослідження у галузі соціальної психології показують, що участь у політиці задовольняє певний аспект однієї з базових потреб людини — потребу у спілкуванні. Особа спілкується з іншими людьми на різних рівнях: у сім’ї, товаристві, у трудовому колективі. Унікальність політики полягає у тому, що тут індивід дістає змогу спілкуватися з великими групами людей, може знайомитися з їх інтересами та впливати на їх поведінку. У спілкуванні з великими групами людей формується громадянська ідентичність людини — усвідомлення себе самої не тільки як члена сім’ї, представника своєї нації, а й як члена всього суспільства. А розвиток кожної людини — це водночас і розвиток її ідентичності. Тому політика — ефективний засіб розвитку особистості.

Політична участь як засіб компенсації

Розвиток ідентичності — процес послідовний. У ньому, на думку соціальних психологів, не можна перескакувати через рівні. Той, хто не керує самим собою, хто неспроможний організувати своє особисте життя, не може бути відповідальним учасником політичного процесу. Порівнюючи розвиток політичних систем, західні політологи виявили таку закономірність: чим більша кількість громадян у тій чи іншій країні не вміє регулювати свою поведінку, не відчуває упевненості у своїх вчинках, тим менше політична система може розраховувати на їх підтримку. Проте буває й так, що політиком стає людина з нерозв’язаними внутрішніми проблемами, незрілими взаєминами з близькими людьми, або така, що не змогла зайняти належне місце у професійному середовищі. Політична участь у такому разі є засобом компенсації особистих або творчих невдач. Саме з цієї причини на Заході велику увагу привертає праця біографів, що описують особисте життя політичних діячів. Адже людям не байдуже, хто керуватиме їхнім суспільним життям та якою може бути мотивація, поведінка щодо участі в політичній діяльності.

Політична участь як засіб контролю

Інша потреба, що змушує людей проявляти політичну активність — це потреба відчувати, що здійснюєш особистий контроль над поточним перебігом подій. Об’єкт контролю — політичні інститути, їх діяльність, поведінка інших людей у вирішальних проявах суспільного життя. Тривала участь у політиці без задоволення цієї базової потреби, зазначають психологи, є причиною обструкції, яка, своєю чергою, веде або до відчуження людей від політики, або до їх участі в екстремістських політичних групах, що звертаються до насильства.

Політична участь — це дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя (місцевому чи загальнонаціональному).

Політична участь як аспект функціонування політичних систем

Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування демократичних систем, бо саме вона, у кінцевому підсумку, є свідченням того, що владу визнають легітимною. Форми політичної участі можуть бути більш активними і свідомими (наприклад, добровільна участь у якійсь масовій акції на основі власного рішення) або більш пасивними (наприклад, виконання чиєїсь волі, наказу). Але в обох випадках маси (звичайні люди, громадяни) втручаються у політичне життя, і без такого втручання не існує жодна сучасна політична система.

Для активних форм участі — впливу на політичні рішення, втручання у процес формування політичних курсів, що їх виробляє політичне керівництво, індивід повинен володіти соціальною інформацією, мати до неї доступ.

Яка міра політичної участі є бажаною?

У сучасній політичній науці сформульовано два основні підходи щодо бажаних масштабів політичної участі. Прихильники розширення демократичної політичної участі вважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення насильства у процесі розв’язання політичних проблем та засіб для уведення у певні рамки конкурентної боротьби між різними політичними партіями. На думку прихильників демократичного елітаризму, надмірне розширення політичної .участі, навпаки, становить загрозу демократичним інститутам. Вони вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегти інструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може ефективніше підтримувати демократичні цінності.

Види політичної участі та неучасті

Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, така, що використовує законні або незаконні методи, пряма або опосередкована. З погляду розвитку демократичних форм політичного життя важливим є останній поділ.

Пряму політичну участь маємо передусім у межах невеликих політичних громад, де маси на зборах приймають рішення більшістю голосів. До прямих форм політичної участі на загальнонаціональному рівні можна віднести референдум та плебісцит.

Латинське слово «referendum» означає «те, про що треба сповістити». Його походження пов’язане з політичним життям Швейцарської конфедерації, яка з давніх часів є лідером у справі проведення референдумів¹. В минулому в Швейцарській конфедерації та її окремих кантонах представники територій могли приймати рішення тільки тоді, коли їм надавали на це спеціальні повноваження. В інших випадках їх рішення не мали остаточного характеру і приймались ad referendum, тобто для сповіщення народним зборам.

У політичній практиці сучасних держав референдум — це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання.

Референдуми та плебісцити: їх вади і переваги

Парламент або голова уряду виносять на загальнонаціональний референдум питання, що стосуються державно-політичного ладу та інших найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, зміни форми державного устрою або форми правління, вступу країни в міжнародну організацію, приєднання до міжнародної угоди тощо. Референдум може проводитись і в окремому регіоні з питань, що мають значення для людей, які проживають у цьому регіоні (проект забудови нового кварталу, будівництво автомагістралі, введення додаткових податків). Окрім Швейцарії, широкої популярності місцеві референдуми набули у США.

Такий вигляд мав бюлетень для голосування під час референдуму в штаті Род-Айленд (США, 1994), на який виносилось 16 питань щодо місцевого законодавства.

Плебісцит (лат: plebs — простий народ, scitus — рішення) — це опитування населення через голосування про приналежність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі (інколи поняття «плебісцит» тлумачиться як дорадчий (консультативний) референдум). Під час референдуму або плебісциту виборці самі приймають остаточне рішення з винесеного на голосування питання.

Попри всю демократичність форм прямої політичної участі громадян у політиці вони мають і свої слабкі сторони. Частина населення все одно не бере участі в голосуванні; рішення може бути прийняте і незначною більшістю голосів; громадська думка може скоро змінитися, і результати референдуму вже не відповідатимуть настроям більшості суспільства. Якщо населення не надто компетентне в питанні, з якого треба прийняти рішення, добрий ґрунт для своєї діяльності отримують демагоги тощо.

Щоб результати референдуму відповідали дійсності, його треба проводити, дотримуючись таких правил:

✵ остаточно прийнятими можна вважати лише такі рішення, які підтримані кваліфікованою більшістю населення (принаймні, двома третинами громадян);

✵ необхідно широко інформувати населення країни про можливі наслідки того чи іншого рішення.

Представництво як опосередкована участь у політиці

Опосередкована участь мас у політиці здійснюється у формі представництва. Голосуванням люди вибирають тих, хто представлятиме їх на рівні владних структур, вироблятиме політичні курси, прийматиме закони. Участь у виборах, які проводяться регулярно в певні проміжки часу, є основною формою політичної участі громадян у сучасних представницьких демократіях. Вибори дають народу відчуття причетності до політики, до процесу прийняття рішень. Проте ця форма участі також має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, оскільки представники можуть керуватися не стільки волею виборців, скільки власними інтересами, які не завжди збігаються з інтересами тих, кого вони представляють. Отже, маси можуть втратити контроль над своїми представниками, і ступінь їх політичної участі знижується. Чи можна тому запобігти?

Що таке імперативний і вільний депутатський мандат?

Історично склалися дві концепції взаємин між електоратом та його обранцями. Перша йде від досвіду Великої французької революції і передбачає жорсткі накази виборців депутатам (так званий імперативний мандат). Теоретично вона була втілена в організації Рад у СРСР, де депутат був лише передавачем наказів для формування спільної волі. Інакший підхід був запропонований англійським політичним філософом Едмундом Берком в його знаменитому виступі перед виборцями у Бристолі 1776 р. Суть його концепції виражена у двох твердженнях. Політик, якого обирають до парламенту, за своїм інтелектуальним рівнем і компетентністю стоїть вище, ніж пересічний виборець. Неможливо написати накази на всі випадки життя. Електорат може формулювати накази, які стосуються тільки даного регіону, але політик у парламенті повинен виходити з інтересів усієї держави. Отже, представник сам повинен знаходити ту міру поєднання інтересів свого округу та країни, яку він вважає необхідною у даній конкретній ситуації. А тому доцільнішим є вільний депутатський мандат, що надає йому право бути ініціативним і незалежним політиком.

Якості пересічного виборця

Як показують регулярні дослідження поведінки виборців, що їх проводили політологи багатьох країн у XX ст., саме другий підхід є найбільш обгрунтованим. Дослідження спростували раціоналістичну модель виборця, характерну для класичного розуміння демократії як народовладдя, згідно з якою він свідомо, на основі тверезої оцінки наявної інформації та з урахуванням власних інтересів, намагається обрати кращого представника до органів влади. Було з’ясовано, що більшість виборців слабо орієнтується у політиці й віддає свій голос тому чи іншому кандидатові не тому, що це відповідає їх власним інтересам або що вони більш-менш глибоко розібралися у позиціях кандидатів і партій, а на підставі емоцій, групової належності, особливостей політичної соціалізації (виливу родини, школи, трудового колективу) тощо.

Чинники, що зумовлюють поведінку виборців

Учені дійшли висновку, що пересічного виборця можна охарактеризувати як такого, що не дуже цікавиться політикою, байдужий до суті політичних проблем, має приблизне уявлення про політичний механізм, а отже, не може судити компетентно про партії та лідерів. Загалом на його вибір впливають:

✵ структурні фактори (особливості побудови політичної системи, виборча система, засоби масової інформації);

✵ політична культура, наявність або відсутність демократичних традицій;

✵ ситуативні фактори (чисельність і вплив партій, політичних лідерів, можливість виборчих коаліцій);

✵ кон’юнктурні впливи (міжнародне становище, економічна ситуація, особливості політичної боротьби).

Далеко не всі політично активні громадяни задоволені участю у виборах, традиційних партіях і профспілках. Багато з них віддає перевагу новим формам громадянської та політичної активності, різноманітним видам самоорганізації та самоврядування, новим формам прямої участі. Швидкий розвиток та популярність масових демократичних рухів і громадянських ініціатив, виникнення асоціацій, квартальних комітетів, об’єднань громадян, що ставлять за мету розв’язувати конкретні проблеми, свідчить саме про це. У багатьох країнах значний вплив мають екологічні («зелені») партії, партії пенсіонерів, організації споживачів та ін. Розвиток цих форм громадянської та політичної активності свідчить про недовіру людей до професійних політиків, про їх бажання самим вирішувати питання, що стосуються їх безпосередньо.

Ідеї сполучення двох форм участі громадян у політиці — прямої та представницької — набувають дедалі більшої популярності й серед політологів. Вони вважають, що на місцевому рівні (у невеликих містах, сільських громадах, міських кварталах) ефективнішими є інститути прямої демократії, а на національному рівні доцільніше використовувати інститути представницької демократії, поєднуючи їх із формами прямої участі громадян.

Ступінь політичної участі — політична залученість

Залежно від обставин, за яких громадянин проявляє свою політичну активність, його участь у політиці набуває різних форм. Це може бути просто реагування на імпульси, що йдуть від політичної системи (обговорення політичних подій на кухні); участь у виборах, тобто делегування повноважень інститутам представницької демократії; діяльність у політичних організаціях та установах, що включені в політичну систему або спрямовані проти неї; дії прямої участі (мітинги, пікетування, політичні страйки, голодування, акти громадської непокори); участь у нетрадиційних суспільно-політичних рухах. Громадянин може бути взагалі пасивний, бездіяльний у сфері політики і мотиви його відмови від політичної участі також можуть бути різні.

До структурних компонентів низького рівня політичної участі можна віднести:

1. вилученість із політичних відносин як наслідок низького рівня розвитку даної особи;

2. неучасть у політиці як результат заорганізованості політичної системи, низької ефективності механізмів зворотнього зв’язку між системою і громадянським суспільством, розчарування у політичних - інститутах і байдужості до їх діяльності:

3. політичну апатію як форму несприйняття політичної системи після чужоземного завоювання (окупації), перемоги контрреволюції, кривавого придушення масових соціальних і політичних рухів;

4. політичний бойкот як вираз активного несприйняття даної політичної системи та її інститутів;

5. політичний нейтралітет як вираз задоволеності станом справ в умовах стабільного розвитку системи.

Політична участь і політична неучасть — це дві різні форми політичної поведінки індивіда, два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи та інших соціальних об’єктів.

У стані стабільності суспільної системи співвідношення між політичною участю і апатією, між емоційною стороною і нейтралітетом, згодою і конфліктом виступають фактором, що забезпечує загальну рівновагу системи. Тому немає нічого дивного, що у виборах американського президента може брати участь близько 50 відсотків виборців. Але таким же нормальним слід вважати і підвищення політичної активності людей у кризові періоди та в періоди кардинальних суспільних змін.

Треба розрізняти сліпу або примусову заполітизованість населення у тоталітарних системах, де держава вимагає від усіх громадян активного схвалення своїх дій, експлуатуючи не кращі сторони людської натури, виведені, наприклад, А. Чеховим в образі «унтера Пришибєєва», від свідомого виконання громадянином свого обов’язку, особливо у критичні для його батьківщини періоди. Народ України під час виборчих кампаній показує достатньо високий рівень активності, демонструючи свою готовність через політичну участь узяти на себе частку відповідальності за майбутнє держави. Але підвищення компетентності вибору — актуальна для України проблема, і вона потребує часу та тривалішого досвіду участі в демократичних процедурах.

Отже, результатом процесу політичної соціалізації є готовність особи до участі в розмаїтих формах політичної діяльності, її залученість до політичного процесу, зайняття позиції свідомого громадянина. За рівнем залучення до політики, як уже зазначено, можна виділити декілька рівнів політичної суб’єктності індивіда. Полюсами такої суб’єктності є, з одного боку, суб’єктність звичайного громадянина, котрий (у кращому випадку) старанно виконує свої громадські обов’язки, беручи участь у демократичних акціях і процедурах, а з другого боку — політичного лідера, чий вплив на політичну систему і суспільне життя загалом може бути вирішальний.

¹ За даними Р. Дала, з 1945 по 1980 р. у Швейцарії проведено 169 референдумів, тоді як країн, де за цей час проведено від 20 до 169 референдумів, було 0, від 10 до 19 — 3, від 2 до 9 — 5, 1 референдум — 4, жодного — 9 країн із демократичним устроєм. Див.: Dahl. R. Democracy and its Critics. — New Haven & London: Yale University Press, 1989. — P. 159.