Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 5. Особа в політичному процесі
5.1. Процес політичної соціалізації

Коваль-політик. Картина чеського художника Карела Пуркіне.

Сучасні політичні системи передбачають значний рівень політичної залученості громадян, їх готовність брати участь у політиці. Така готовність забезпечується достатнім рівнем знань про політику, визнанням фундаментальних цінностей систем і набуттям певних навичок участі в політичному житті. Індивід набуває ці риси у процесі політичної соціалізації.

Розпочинаючи вивчення розділу, переконайтесь, чи знаєте Ви:

✵ про владну піраміду;

✵ ієрархію суб’єктів політики;

✵ види політичної діяльності;

✵ суть і способи політичної мобілізації;

✵ політичні технології.

З цього розділу Ви дізнаєтесь:

✵ що спонукає людей до участі в політичному житті;

✵ як відбувається процес політичної соціалізації;

✵ кого можна вважати «ідеальним громадянином» у сучасній демократичній державі;

✵ про причини політичної бездіяльності;

✵ про різні види політичної участі;

✵ які мотиви приводять людину на верхівку владної піраміди;

✵ кого можна вважати політичним лідером;

✵ яку роль відіграє лідер у політичній системі;

✵ які існують системи «рекрутування» політичних лідерів;

✵ як функціонує інститут лідерства в умовах різних політичних режимів.

Результати функціонування політичної системи, прийняття і впровадження політичних рішень залежать від людей: від їх політичної активності й компетентності, ставлення до владних інституцій, віри у свою здатність вплинути на зміст і напрям їх діяльності. Людина — первинний елемент суспільства. Вона наділена свідомістю і волею, здатністю самостійно брати участь у політичному житті, впливаючи, відповідно до своїх інтересів, на поведінку і становище інших людей, викликати певні зміни в політичних відносинах. Політична активність є не тільки свідченням розвинутості демократичних інститутів, а й важливим аспектом самореалізації особистості. Отже, якими є люди, що зайняті політичною діяльністю у різних сферах політичної системи, наскільки вміло й активно вони виконують ті чи інші політичні ролі, такою є і політика в даному суспільстві.

З іншого боку, людина не є незалежною від впливу суспільної і, зокрема, політичної системи. Цю взаємозалежність, що проявляється у продукуванні кожною суспільною системою індивідів із певними, відповідними до вимог саме цієї системи соціальними характеристиками, значною мірою відображає поняття соціалізації (зокрема й політичної).

Поняття соціалізації

Соціалізація — це життєво важливий процес як для суспільства загалом, так і для окремих його громадян, завдяки якому в неструктуризовану природу індивіда вносяться існуючі соціальні форми, певні культурні цінності й норми, що спрямовують потенціальну активність особи в соціально визначеному напрямі. Якщо визнати справедливим твердження, що жодна з форм соціальної поведінки не є природною для людини, то суспільство можна уявити як велику «навчальну систему». І цей процес «навчання» — це і є соціалізація. Ще дитиною людина повинна навчитися зав’язувати шнурівки, регулювати задоволення своїх потреб у їжі й відпочинку, засвоїти, як і над чим можна жартувати, з яких причин плакати, сердитись, що цінувати й кому довіряти. Ці навички, з’явивишись одного разу, потім підсилюються як самою людиною, так і виливом ззовні, з боку тих інституціональних стосунків, в яких людині доведеться жити.

Отже, соціалізацію можна визначити як процес, завдяки якому люди навчаються думати і поводитися соціально припустимим чином.

Вона є процесом і результатом засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, що відбувається в умовах спілкування з іншими людьми і в різноманітних сферах діяльності. Поведінка людини у сфері політичного спілкування і політичної діяльності значною мірою є результатом політичної соціалізації.

Загальна характеристика процесу політичної соціалізації

Політична соціалізація — це процес засвоєння притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягом становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті.

Теорія політичної соціалізації є продовженням загально- соціологічної теорії соціалізації і водночас відображенням специфіки політичної сфери. Серед найвідоміших теорій політичної соціалізації слід назвати:

✵ ролеву теорію, яка розглядає процес політичної соціалізації як тренування індивіда під час виконання ним тих чи інших політичних ролей, вивчення «правил гри» у відносинах з інститутами влади (Р. Лінтон, Т. Парсонс);

✵ бігейвіористську, що досліджує політичну соціалізацію як процес становлення індивідуальної політичної свідомості на основі успадкованих (В. Скіннер) або соціально набутих (А. Маслоу, Р. Уотерс, Р. Лейн) цінностей та емоцій;

✵ психоаналітичну, яка пов’язує політичну соціалізацію з аналізом підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки (Е. Еріксон, Е. Фромм).

Політична соціалізація — форма взаємодії політично і І організованої спільноти й індивіда, унаслідок якої людина набуває або втрачає ті чи інші соціальні властивості, що характеризують її як «людину політичну» — «homo politicus».

Вона є двостороннім процесом. З одного боку, відбувається інтеріоризація політичних відносин, тобто перехід вимог соціально-політичної системи суспільства у внутрішню структуру особи. З іншого боку, маємо екстеріоризацію набутих індивідом рис, їх перенесення у сферу політичних відносин.

Як наслідок, політична соціалізація служить засобом забезпечення суспільного порядку, формою зв’язку між поколіннями та в межах одного покоління і, нарешті, стає засобом соціально-політичного контролю над особою. Зауважимо, що будь-яке суспільство намагається зробити процес залучення до політики «мало помітним» для самої особи, що соціалізується.

У процесі інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожного індивіда, що включає у себе «заінтересовані» та «примусові» мотиви.

Мотиви і моделі процесу інтеріоризації

Заінтересовані мотиви передбачають свідоме взяття на себе певних обов’язків стосовно держави й суспільства. Вони пов’язані або з бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, но совісті, через почуття обов’язку, на основі віри в ефективність і справедливість існуючого політичного ладу (таку модель політичної соціалізації умовно можна назвати «моделлю переконаності»), або навпаки — через раціональне усвідомлення індивідом особистих вигод від участі в політичній діяльності, завдяки налаштованості людини на отримання певних благ, переваг, привілеїв в обмін на підкорення («модель інтересу»). Вважається, що політична соціалізація відповідно до «моделі інтересу» переважає у політичній свідомості населення США. Прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, знаходить своє відображення і у сфері політики. Він спонукає суб’єкта політичної діяльності керуватися насамперед власними інтересами та уявленнями про особисте благо, користь і вигоду, розглядати політику як свого роду бізнес.

Третя модель соціалізації — «модель підкорення» — пов’язана з дією примусових мотивів соціалізації. Політична система виступає як примусова сила, здатна приборкати антисуспільні схильності й бажання індивіда. Індивід пристосовується до вимог політичної системи. Головними мотивами його політичної поведінки є обережність, поступливість під тиском заборон і можливого застосування насильства, страх перед покараннями тощо. Отже, цій моделі притаманна відмова від широкого використання активності особи для підтримки політичної системи. Вона виходить із того, що людина — недосконала істота, нездатна на самостійні рішення, пасивний об’єкт політики. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує її участь у розв’язанні політичних проблем.

Будь-яка політична влада спирається на всі мотиваційні моделі політичної соціалізації. Однак розвиток цивілізації загалом веде до звуження сфери примусу й ширшого використання мотивів, пов’язаних з переконаністю та інтересами людей.

Функції процесу екстеріоризації

Процес екстеріоризації, тобто перетворення засвоєного особою політичного досвіду в політичну дійсність, також виконує важливі функції. Серед них:

✵ узгодження поведінки особи з принципами політичної системи, досягнення суспільної і національної злагоди;

✵ ціннісна орієнтація — залучення особи до концептуальних основ політичної спільноти, котрі в демократичних суспільствах включають такі провідні принципи, як свобода, справедливість, рівність, правові гарантії особистих прав та свобод і т.п. ;

✵ прагматична, інструментальна функція, пов’язана з практичними потребами особи, з типом і формами її соціальної і політичної активності, участю у політичному житті, можливістю виконувати свої обов’язки, використовувати свої права, орієнтуватися у складних соціально-політичних ситуаціях.

Держава і політична соціалізація

Значною мірою політична соціалізація є керованим процесом. Державі не байдуже, які громадяни виховуються у суспільстві, як вони ставляться до пануючих у ньому правових норм і політичних цінностей. Ще Арістотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Згідно з таким поглядом, хорошою є держава, що «продукує» хороших громадян.

Звісно, що цей процес формування соціальної чи, вужче, політичної людини не можна порівняти з процесом складання автомобілів на конвеєрі, але сучасні політологи довели, що індивідуальні цінності окремої особи завжди позитивно співвідносяться з моделлю «ідеального громадянина», яка панує у масовій свідомості даної держави. За умов тоталітарної політичної системи панівним був тип «бездумного ентузіаста», котрий підтримує і проводить у життя будь-які рішення влади (тип Павлика Морозова). За умов демократичної влади це зовсім інший тип особи — вільної, відповідальної і достатньо активної.

Які бувають моделі «ідеального громадянина

Що ж таке «добрий громадянин» у демократичній державі? Мінімальна дефініція громадянства, яка внесена в конституції та закони про громадянство різних держав і обумовлює набуття статусу громадянина фактом народження, проживання протягом певного часу в даній державі та відсутністю грубих порушень законодавства, дає змогу відрізнити «своїх» від «чужих». Проте вона мало що дає для розуміння концепції громадянства в сучасних демократичних суспільствах. На відміну від стародавніх греків, які пов’язували громадянство з відповідальною участю особи у громадських справах, ідеальна модель політичної соціалізації у сучасних демократіях менше акцентує на «участі», а більше на знанні, умінні та «готовності брати участь».

Сучасні уявлення про риси «ідеального громадянина»

✵ вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які він співвідносить з інтересами «своїх» соціальних груп (тобто тих, з котрими він себе ідентифікує);

✵ має сформовані ідеологічні орієнтації; які допомагають йому робити політичний вибір;

✵ навчений прийнятних для суспільства «правил політичної гри», особливо терпимості та толерантності;

✵ готовий брати активну участь у політиці.

Тоталітаризм і політична соціалізація. Такі малюнки були звичайними в радянських підручниках.

Агенти політичної соціалізації

Модифікація поведінки особи відбувається під впливом дії багатьох чинників та колективних суб’єктів, або, як їх називають соціологи, «агентів» політичної соціалізації, які стосовно окремої людини мають об’єктивний характер. До них можна віднести сім’ю, систему освіти, закони, референтні групи, лідерів у формуванні громадської думки, засоби масової інформації. Розглянемо деякі з них.

Роль сім’ї у процесі політичної соціалізації

Первинний інститут, в якому започатковується політична соціалізація індивіда — це сім’я. Різні політичні режими по-різному трактують її соціалізуючу роль. Деякі уряди підтримують автономність сім’ї, інші обирають індиферентну позицію стосовно неї, деякі намагаються підкорити сім’ю лише своєму впливу, вважаючи, що любов і лояльність, основа яких закладається у сім’ї, це поняття, що підлягають державному регулюванню. Для сім’ї політична соціалізація — не основне завдання. Здебільшого в родині спеціально не вивчають політичні доктрини, не аналізують хід політичного процесу чи діяльність окремих політиків. Політична соціалізація відбувається тут радше мимоволі, на підсвідомому рівні, спираючись на досвід, набутий в інших сферах життєдіяльності, у процесі здійснення родиною інших виховних функцій. Батьки формують політичні переконання дітей, схиляють їх до відповідної політичної позиції своїм ставленням до суспільних подій, висловленим задоволенням або незадоволенням станом справ у суспільстві, а не через раціональне обґрунтування своїх оцінок. Значну роль відіграють фактори повторення, особистого прикладу, підкріплені довір’ям членів сім’ї один до одного, емоційними впливами.

Поза сім’єю найбільшу роль у політичній соціалізації молодої людини відіграють такі «агенти» впливу, як школа та групи однолітків.

Політична соціалізація у школі

На перший погляд, головними чинниками політичної соціалізації у школі можуть здатися уроки з політичних знань, насичення змісту всіх навчальних дисциплін ідеями громадянства й патріотизму. Але, як свідчить досвід колишнього СРСР і дослідження західних соціологів, така пряма пропаганда не є особливо дійовою. Вона приносить значно менший ефект, ніж загальний контекст періоду учнівства. Впливовішими факторами шкільного періоду соціалізації можуть бути ставлення учителів до демократії, змістовний характер підручників з національної історії, культури, економічної системи, шкільні ритуали, політичні клуби, участь в учнівському самоврядуванні.

Авторитаризм і політична соціалізація. Голова КНР і Генеральний секретар КПК Дзян Дземінь серед піонерів.

Угруповання однолітків можуть суттєво змінити або посилити політичну позицію, що її здобувають діти в сімейному колі. Зростаючи, підлітки утворюють своєрідні юнацькі угруповання, в яких навчаються порівнювати свої політичні погляди, відстоювати власну політичну позицію без нагляду дорослих.

Референтні групи як агенти соціалізації

У політичній соціалізації дорослих людей дуже важливу роль відіграють групи з однорідним професійним статусом, оточення на роботі, де доросла людина проводить багато часу. Крім професійних груп, треба враховувати вплив релігійних громад, етнічних груп. Такі групи мають вплив на людину навіть тоді, коли вона сама не є активним їх членом. В американській політології вони здобули назву референтних. Найвпливовішими у справі політичної соціалізації визнаються такі референтні групи, як партії, етнічні та релігійні групи, групи за професіями, їхній тиск на громадську думку є тим більший, чим частіше вони збираються разом, чим меншою є їх чисельність, чим довше вони існують, чим тісніше їх члени пов’язані між собою. Саме наявністю референтних груп можна пояснити, чому люди іноді мають свій погляд на те чи інше явище політичного життя, навіть не знаючи добре, що воно собою являє. їх погляд — це продукт соціалізуючої функції певної референтної групи.

Стадії процесу політичної соціалізації

Політична соціалізація — процес безперервний, він не закінчується з досягненням людиною якогось віку або статусу. Можна виділити такі стадії процесу політичної соціалізації.

1. Дотрудовий період загальної соціалізації частково збігається із стадією шкільної освіти, коли основи політичної культури закладаються переважно на емоційному рівні. На цій стадії дитина сприймає інформацію через думки й оцінки політичних подій батьками, друзями, учителями; в її свідомості відбувається персоналізація первинних політичних образів (наприклад, образу президента), з’являються елементи самостійного досвіду взаємодії з владою і ставлення до неї.

2. Активна стадія починається, коли людину залучають до участі в діяльності політизованих громадських об’єднань, політичних партій і рухів, у функціонуванні локальних політичних структур.

Соціалізуючий вплив виборчої кампанії на молодь. Лідер НРУ В. Чорновіл на Одещині (1988).

На цій стадії йде розширення самостійного політичного досвіду людини, вона вже може виносити індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, здатна протистояти тиску колективної думки. Активна стадія не обов’язково збігається з трудовим періодом у житті людини. Іноді вона починається у дотрудовий період, а її пік може припадати і на пенсійний вік. Саме в цей період, коли з’являється більше вільного часу і стабілізується соціальний статус, людина часто починає активне громадське і політичне життя. І навпаки, ті, хто тільки вступає у трудову стадію свого життя і кому може загрожувати безробіття через певні політичні погляди та певну політичну діяльність, не бажають брати в ній участь. Врешті-решт, людина може зовсім не мати у своєму житті активної стадії політичної соціалізації унаслідок негативного або просто пасивного ставлення до політики.

3. Пасивна стадія політичної соціалізації — послаблення цього процесу як наслідок свідомого або несвідомого (пов’язаного, наприклад, з віковими особливостями) вилучення із системи політичних відносин. Повного вилучення людини з політичного життя в суспільстві не буває. Якийсь мінімум інформації про політичні події вона все одно отримує. Але брати участь у політичній діяльності вже або не може, або не хоче.

Типи «політичної людини» як продукту соціалізації

Феномен «політичної людини» розкривається через єдність двох незалежних параметрів: рівня регламентованості політичної поведінки і рівня причетності до політичної системи. На перетині цих характеристик виникають типи політичної людини, що є показниками впливу політичної соціалізації на різні психологічні тини людей (див. таблицю 5.1).

Таблиця 5.1.

ТИПИ «ПОЛІТИЧНОЇ ЛЮДИНИ»¹

«Вільний стрілець» (або скептик) — це людина, якій не подобається, коли нею намагаються керувати, проте й сама вона не втручається у чужі справи, якщо проблема не торкається її особисто. Цей тип вважає за краще не брати участі у спільних справах, оскільки в них і так усі беруть участь: за умови успіху цієї справи він усе одно виграє, а в разі поразки не зазнає ніякої шкоди.

«Конформіст» — особа із середнім рівнем регламентованості поведінки і низьким рівнем причетності.

«Службовець» відзначається високим рівнем регламентованості поведінки. Це тин працівника бюрократичного апарату: через низький рівень причетності до політичної системи він надзвичайно гнучкий і мобільний. До перебудови, наприклад, працівники апарату КПРС придушували свободу слова і гласність, а після початку перебудови, згідно із вказівками «верхів», почали їх усіляко розвивати.

Індивіди з трохи вищим (середнім) рівнем причетності і з високим рівнем регламентації — це так звані ідеологи-прагматики, котрі вчасно міняють висунуті цілі, враховуючи зміну умов і, звичайно, не ототожнюють себе з тими цілями, які вони пропагують.

І, нарешті, індивід із високим рівнем причетності та низьким рівнем регламентації — це «проповідник», котрий повністю ототожнює себе з певного ідеєю і готовий заради її реалізації іти проти обставин і влади.

Конкретно-історичний зміст процесу політичної соціалізації

Політична соціалізація — це процес, конкретно-історичний зміст якого не в останню чергу визначається типом політичного режиму у країні.., В демократичному суспільстві він передбачає формування політичної терпимості, толерантного ставлення до іншої думки і чужої політичної позиції, готовність до політичного діалогу, здатність до компромісів і політичного консенсусу. Західні демократії розглядають політичну пасивність і байдужість як згоду із статус-кво. Це вписується у загальну стратегію фактичної легітимації політичного режиму, збереження існуючої політичної системи. Переважають непрямі, опосередковані, приховані форми соціалізації у сфері політики. Першочергового значення надається таким соціальним інститутам, які не мають яскраво вираженого політичного характеру або й зовсім не є політичними (сім’я, школа, релігійні організації). Результатом є формування такої політичної культури, в якій участь громадян у політиці врівноважується їх пасивністю і прихильністю до традиційних, консервативних цінностей.

Процес політичної соціалізації у недемократичному, тоталітарному суспільстві спрямований на забезпечення єдності суспільства через придушення волі індивіда, яка стає перешкодою на шляху здійснення «суспільних завдань». Він здійснюється через нав’язування індивіду певної системи політичних та ідеологічних цінностей та орієнтацій. До проголошуваних цілей, що їх використовують як засіб соціалізації у таких суспільствах можна віднести ідею національного (у фашистських режимах) або класового панування (у комуністичних режимах), ідею побудови суспільства соціальної гармонії; формування безмежної довіри до вождя; необхідність підкорення приватних інтересів державним, особистих — суспільним; організація життя суспільства й особи на «колективістських засадах»; культ «нової людини» тощо.

Для забезпечення необхідної спрямованості політичної соціалізації у тоталітарних суспільствах створюється єдина, неперервна система ідейно-політичного впливу на індивіда. Основні форми — відкриті, прямі, цілеспрямовані, явно політичні. Основні методи — духовне й фізичне насильство над особою, прагнення до тотального контролю над життям і діяльністю кожного індивіда і суспільства загалом. Тоталітарні режими обмежують політико-соціалізуючі впливи сім’ї, релігійних організацій, тобто тих автономних соціальних інститутів, які важко проконтролювати. Велике значення надається державній системі соціалізації підростаючого покоління (державна система освіти, державні молодіжні союзи). Безпрецедентних масштабів набуває розвиток засобів масової агітації і пропаганди, політичної освіти мас.

Відчудження в умовах тоталітаризму

Унаслідок такого політико-соціалізуючого процесу формується масовий тип особи з патерналістськими й конформістськими політичними орієнтаціями і настановами: людина починає в усьому покладатися на державу і пристосовуватись до її вимог, а особисті можливості та моральні принципи відходять на задній план. Проте жорстка запрограмованість і заданість тоталітарного процесу політичної соціалізації веде до відчуження індивіда від сфери політики. Він перестає відчувати себе суб’єктом політичних відносин. Окрім того, будь-яка прогалина в цілеспрямованому політико- соціалізуючому впливі компенсується за рахунок латентної (прихованої) соціалізації, що може мати як «позитивний», так і «негативний» щодо існуючої системи заряд. У цій ситуації реальна (а не уявна) політична соціалізація складається не стільки як результат нормованої офіційної політико- соціалізуючої стратегії, скільки під впливом стихійних соціально-політичних факторів і умов. В умовах видимої усегальної «віри» та «переконаності» в достоїнствах системи та її вождів виростають «дисиденти», які сміливо борються з системою, і люди, що чинять їй пасивний опір або просто дотримуються інакшої, ніж офіційна, думки.

¹ Амелин В. Н. Социология политики. — М., 1992. — C. 105.