Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 2. Політична влада і політична
2.4. Функціонування і розвиток політичних систем

Зміст основних функцій політичної системи

Життєдіяльність та сила впливу політичної системи на розвиток суспільства виражається в її функціях — постійно поновлюваних напрямах діяльності політичної системи. Функції визначають специфіку політичної системи, її завдання як підсистеми суспільства і як самостійної інтегрованої системи, що прагне до самозбереження і саморозвитку. їх не слід плутати з функціями окремих елементів політичної системи, хоч інколи буває нелегко їх розмежувати. В найбільш узагальненому вигляді можна виділити такі функції політичної системи:

1. Нормативно-регулятивна: визначення політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програм їх реалізації та мобілізація ресурсів на їх виконання. Ця функція реалізується через владно- управлінську діяльність, прийняття і виконання політико-управлінських рішень. Як показано на таблицях 2.3 та 2.4, у політичну систему із суспільства, яке є стосовно неї середовищем, надходить інформація у вигляді вимог, очікувань, критики, протестів, підтримки тощо («вхід»). Ця інформація проходить певну «обробку» в структурах, що створюються для представництва та захисту інтересів громадян і через їх керівні центри передається до владних структур (безпосередніх суб’єктів політики), які приймають нормотворчі (закони, постанови) та розпорядчі рішення, організовують діяльність, спрямовану на їх практичне здійснення. На «виході» із системи ми бачимо створення нових правових та інших норм, зміну умов суспільного життя, унаслідок чого виникають нові потреби, інтереси та прагнення, що втілюються у нових рішеннях і т.д.

2. Репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів — починаючи з їх оформлення у політичні вимоги на рівні різних громадсько-політичних організацій і закінчуючи включенням у законодавчі та інші владні рішення; виявлення і врегулювання суперечностей між ними і стабілізація на цій основі політичної та всієї суспільної системи.

3. Інтегруюча: знаходження і реалізація загальносуспільних інтересів, цілей і цінностей, довкола яких об’єднуються усі суспільні групи і на цій основі відбувається консолідація суспільства; регулювання суспільних відносин у напрямі тіснішої і гармонійнішої взаємодії усіх сфер суспільного життя; національна інтеграція під впливом діяльності національної держави як центрального інституту політичної системи та інших її елементів.

4. Організації та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування, у тому числі й через створення і використання засобів легітимації влади, генерація суспільної підтримки. Політичні системи, які втрачають здатність до самовідтворення, не вміють використати ресурси самозбереження і саморозвитку, приречені на деградацію і занепад.

5. Політичне інформування, комунікація та соціалізація, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

Багатофункціональність політичної системи. Узгодження функцій

Можуть бути виділені й інші функції, бо політична система як владно-політичний механізм регулювання складної суспільної системи є надто багатофункціональною, щоб можна було перерахувати всі її функції. Об’єктом її впливу може стати будь-яке явище, процес суспільного життя, будь-який тин суспільних відносин.

Функції політичної системи не є незмінними. Вони розвиваються з урахуванням особливостей політичного простору й часу, конкретно- історичної обстановки, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності. Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Вони також постійно змінюються. Виникають нові підфункції і трансформуються ті, що вже існували. Проте є і постійно діючі, перманентні функції, невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад, регулювальна функція або функція представництва інтересів), а також важливі ситуаційні функції (такі як функція мобілізації і організації збройної боротьби). Ситуаційні функції завжди виступають формою реалізації перманентних функцій і тому не є самостійними.

Функціонування політичної системи ставить проблему відносної автономності функцій окремих політичних інститутів та їх узгодження у рамках системи. У зв’язку з цим розрізняють координацію і субординацію функцій.

Координація — це узгодження функцій но горизонталі. Наприклад, координують свою діяльність політичні партії одного політичного напряму — національно-державницького, соціал-демократичного та інших.

Субординація є узгодженням функцій по вертикалі, підпорядкованість функцій одних компонентів іншим і всіх компонентів системі загалом. Наприклад, з ініціативи Президента України був уведений політичний інститут його представників на місцях — для координації функцій центральної і регіональної влад; з прийняттям Конституції він був замінений державними адміністраціями.

Розвиток політичних систем і їх взаємодія з іншими підсистемами суспільства

Політична система, як і будь-яка інша, має свою історію, свій початок і кінець, переживає етапи зародження і становлення, розвитку і піднесення. У цьому полягає історичний аспект політичної системи. Зростання можливостей політичних систем у виконанні ними своїх функцій, їх подальша структурно-функціональна диференціація (коли кожен елемент системи виконує свою, чітко окреслену функцію) є основними показниками розвитку і досягнення зрілості політичних систем. Американський дослідник Л. Пей називає ще одну рису, яка свідчить про розвиненість політичної системи — тенденцію до рівноправності. З урахуванням цих трьох критеріїв політичні системи поділяються на примітивні, традиційні і сучасні. На рівень розвитку та характер змін у політичній системі впливають такі фактори, як механізми саморозвитку даної політичної системи, її взаємовідносини з іншими політичними системами, вилив економічної, соціальної, духовної систем, тобто навколишнього суспільного середовища.

Плюралістичне та мовістичне уявлення про взаємодію політики з іншими сферами суспільного життя

Щодо внутрішніх пружин розвитку і взаємної детермінації суспільних підсистем (сфер суспільних відносин), то в політичній науці існує декілька підходів. Марксистський погляд, що був офіційно закріплений як панівний у колишньому СРСР, виходив з того, що визначальною (такою, що грає роль причини) стосовно всіх інших сфер є економіка (спосіб виробництва). Відповідно економічні інтереси визнавалися визначальними у сфері прийняття політичних рішень. Західні вчені-функціоналісти, що є послідовниками концепції соціальної системи Т. Парсонса, вирішального значення надають впливу пануючої у даному суспільстві системи цінностей. Але найпоширенішим нині можна вважати підхід, згідно з яким особливої провідної підсистеми суспільства взагалі немає. Усі сфери суспільного життя є рівноправно взаємодіючими, але на певних етапах суспільного розвитку вирішального значення може набути та або інша з них.

Таблиця 2.5.

ПЛЮРАЛІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ ОСНОВНИХ СФЕР СУСПІЛЬСТВА

Відомий американський соціолог Д. Белл стверджує, наприклад, що суспільство найкраще можна зрозуміти, якщо розглядати його як таке, що складається з різних сфер, кожна з яких підкоряється окремому «осьовому» принципу, котрий є для неї регулюючим стандартом, засобом легітимації тих чи інших дій у даній сфері. Найголовнішою у цьому підході є ідея, що кожна сфера суспільного життя має свій власний ритм розвитку, який не обов’язково пов’язаний із змінами в будь-якій іншій сфері. Радянський комунізм, котрий, на думку Д. Белла, краще було б назвати бюрократичним колективізмом, «намагався сплавити всі сфери в єдиний моноліт і надати їм одного спрямування — від економіки через політику і до культури — за допомогою єдиного інституту — партії. Але такі намагання привели до створення антидемократичної, антигуманної і, врешті- решт, нежиттєздатної системи».

Таблиця 2.6.

МОНІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ ОСНОВНИХ СФЕР СУСПІЛЬСТВА

Політична система України на сучасному етапі

Складнощі реформування українського суспільства в умовах його загальної (системної) кризи є найкращим доказом як взаємозалежності, так і рівноцінності (рівної вагомості) усіх його підсистем. Згадаймо, як свого часу М. Горбачов вимушено звернувся до реформування, здавалося б, «монолітної» партійно-державної політичної системи. Зробив він це не тому, що хотів розвалити СРСР, як твердять деякі недалекі аналітики, а тому, що в межах існуючої політичної системи, яка стала гальмом суспільного розвитку, було неможливо зрушити справи з економічною «перебудовою і прискоренням». В Україні політичні зміни зайшли вже досить далеко, але економічна реформа відстає. І це при тому, що кризовий стан економіки загрожує демократичним здобуткам. Однак подолати його швидкими темпами не вдається великою мірою через серйозні деформації суспільної свідомості, несприятливий стан речей у культурно-психологічній сфері. Що тут головне, а що другорядне? Чи можемо ми вважати лише одну суспільну підсистему визначальною щодо інших? Очевидно, що ні. Зміни повинні паралельно відбуватися в усіх сферах і тільки тоді ми доможемося того, чого бажаємо.

Політична система України на сучасному етані перебуває у стадії становлення усіх її компонентів, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної демократичної держави. Нині діючі компоненти політичної системи (від законодавчих органів влади до політичних і правових норм) поступово звільняються від рис минулого — командно-адміністративної, тоталітарної системи — і поступово набирають характеру демократичної, плюралістичної системи. У своїй суті становлення політичної системи відбувається у руслі політичної модернізації суспільства, яка здійснюється еволюційним чином. Помітним є відбиток старих відносин як в окремих сферах політики, так і в суспільній свідомості. Проте зростаюча недовіра народу до влади поєднується з високим рівнем його політичної активності в інститутах масової політики (виборах, референдумах), що є свідченням значних політичних потенцій базових суб’єктів політики.

Прийняття Конституції — визначна подія у процесі творення нової політичної системи

Новий етан у розвитку політичної системи України настав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. Основний Закон держави визначив засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих елементів, розкрив зміст та особливості діяльності держави в політичній системі.

«Україна та її народ, — говорив 12 липня 1996 р. на урочистій церемонії підписання Конституції України Президент України Леонід Кучма, — отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою... Основний Закон для України — це гарантія її незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави...»

У Конституції політична система представлена всебічно і з перспективою на майбутнє. Багато її статей ще має знайти свій розвиток у нових законах, які сприятимуть розв’язанню проблем сучасного періоду. А поки що суперечливий характер розвитку політичної системи в Україні проявляється у повільних темпах політичної структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності, прагненні використати політичні цінності минулого без урахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі, неузгодженості практичної діяльності гілок влади, їх недостатній відповідальності перед народом.

Сучасні державотворчі процеси в Україні, потреби виходу із соціально-економічної кризи вимагають збалансованого розвитку політичної, економічної і соціальної систем, урахування при формуванні політичних структур специфіки українського політичного менталітету, історичного досвіду та сучасного становища України, моделювання і прогнозування розвитку політичної системи в нашій державі. Модернізація політичної системи України повинна грунтуватися на розвитку політичної теорії, вивченні й використанні в політичній практиці досягнень зарубіжної і вітчизняної політичної думки.