Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 18. Україна в системі міжнародних відносин
18.3. Головні сфери зовнішньополітичної діяльності України

Двосторонні міждержавні відносини України

Згідно з концепцією зовнішньої політики України головними сферами зовнішньополітичної діяльності є розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

Як відзначалось раніше, основною умовою реалізації Україною своїх суверенних прав як самостійного суб’єкта міжнародних відносин є розвиток безпосередніх стосунків з окремими державами, тобто двосторонні міждержавні відносини. Через них найбільш повно і конкретно реалізуються принципи і функції зовнішньої політики, забезпечується баланс національних інтересів. Двосторонні міждержавні відносини є основою і першою ланкою у подоланні суперечностей, конфліктних ситуацій між країнами як суб’єктами міжнародного права. Рівноправні і взаємовигідні двосторонні відносини між державами істотно впливають на регіональну і міжнародну політичну стабільність і безпеку. Залежно від своїх зовнішньополітичних цілей кожна держава визначає певні пріоритети у розвитку цих відносин.

Для України пріоритетними напрямами двосторонніх відносин є активний розвиток стосунків з такими групами держав:

1) прикордонні держави,

2) західні держави-члени Європейського Союзу та НАТО,

3) географічно близькі держави,

4) країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

Зовнішня політика України стосовно кожної із названих груп держав має свою специфіку, прагнучи водночас до однієї і тієї самої мети — забезпечення національних інтересів та безпеки України, збереження миру та стабільності в регіонах та у світі.

З усіма прикордонними державами Україна розвиває добросусідські стосунки рівноправного партнерства, взаємовигідного співробітництва, що відповідає національним інтересам, утвердженню у взаємовідносинах між країнами загальнолюдських цінностей, принципів демократичного розвитку, непорушності кордонів і територіальної цілісності, добросусідства, взаємної довіри, невтручання у внутрішні справи одна одної. Розвиток саме таких стосунків допоможе створити смугу стабільності навколо України і зміцнить загальну безпеку в Європі. Україна прагне поступово укласти з усіма прикордонними державами повномасштабні договори про дружні партнерські відносини і співробітництво, в яких остаточно б підтверджувались існуючі державні кордони, визначались напрями співпраці в різних сферах життя. З погляду основних національних інтересів кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України, стосунки з яким будуються на довготривалій основі і не залежать від тимчасової кон’юнктури — зміни урядів, економічного становища, особливостей розстановки політичних сил у державі.

Україна та її прикордонні сусідні держави мають багато спільного в історичному досвіді. Вона неодноразово була територією експансії деяких держав (Росії, Польщі) і водночас спільно з ними вела боротьбу проти іноземних поневолювачів (Туреччини, Німеччини та ін.). Політика стратегічного рівноправного партнерства з ними орієнтована на те, щоб держави підтримували і розвивали все, що їх об’єднує, і відкидали все, що їх розділяло в минулому.

Стосунки з новими незалежними державами на теренах колишнього СРСР найуспішніше розвиваються на двосторонній основі: Президент України Леонід Кучма вітає Прем’єр-міністра Латвії Гунтарса Крастса, Президента Азербайджану Гейдара Алієва, обмінюється підписаним договором з Президентом Білорусії Олександром Лукашенком.

Сучасний правовий, а не історичний підхід є визначальним у стосунках України з прикордонними державами.

Українсько-російські відносини

Одним із напрямів співробітництва України з прикордонними державами є встановлення і забезпечення функціонування сучасного цивілізованого режиму та кордонів як правової демократичної держави.

Українсько-російські відносини є домінантою двосторонніх відносин України з прикордонними державами. їх названо стосунками стратегічного партнерства, оскільки від їхнього характеру залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність у Європі і в усьому світі. Взаємозалежність Росії й України у світовій політиці та у внутрішньому розвитку не раз відзначалась політологами як минулих часів, так і сучасності. Один із знавців російсько-українських відносин М. Демкович-Добрянський підкреслював, що «майбутня доля України, як окремої, самостійної нації залежить від того, чи Українська політика зуміє розв’язати проблему «Росія-Україна».¹ З. Бжезінський у лютому 1994 року вказував на антиімперський аспект російсько-українських відносин. «Неможливо обійти увагою факт, що. без України Росія позбувається імперського характеру, а з пограбуванням і підкоренням України автоматично набуває його».²

Україна завжди була у сфері особливих геополітичних інтересів Росії. Внаслідок домінування в Україні або союзу з’ нею Росія одержує найкращі природні кордони на півдні Східної Європи, а також безпосереднє сусідство із Середньою Європою, можливість впливу на політику Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Болгарії. Разом з Україною Росія одержує єдиний євразійський геополітичний стратегічний простір для розгортання своїх впливів як на Захід і Схід, так і на Південь і Північ. Окрім того, сучасна Україна є спадкоємницею потужного військово-промислового комплексу (з найбільшим у світі ракетним заводом «Південмаш»), який продовжує постачати Росії важливі компоненти її озброєнь. Російське суспільство протягом століть перебування України в складі Російської імперії, а з XX ст. — в СРСР психологічно звикло розглядати Україну як частину Росії.

Контакти між главами держав України та Росії розпочалися ще до обрання Володимира Путіна президентом у березні 2000 р.

Для України Росія є природним сусідом, який існував, існує і завжди існуватиме, а тому розвиток добросусідських відносин з нею є об’єктивною необхідністю. Росія донині багата різними видами сировини, на яку орієнтована створена за часів СРСР економіка України. Вона також є одним з найближчих великих ринків для українських товарів. Отже, об’єктивне становище України і Росії диктує розвиток українсько-російських відносин, звичайно, на принципах рівноправності і взаємної вигоди, на засадах, визнаних основою сучасного світового демократичного порядку. Проте стабільність таких відносин порушується деякими факторами, упередженістю і зверхністю, що проявляється серед певних політичних сил Росії і значної частини її суспільства. Нав’язуються стереотипи, що українська державність — це штучна і тимчасова річ, що українська держава йде до авторитаризму, а український уряд проводить антиросійську, ізоляціоністську політику. Поширюються неправдиві чутки, нібито в Україні відносно росіян, а точніше, — «російськомовного населення» проводиться політика насильницької «українізації». І це при тому, що в Україні працює понад 3 тис. державних російських шкіл, а в Росії — жодної української.

Особливу небезпеку мають територіальні претензії до України, які висловлюються не тільки керівниками певних політичних сил, але й парламентом Росії (прикладом може бути Постанова Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя»). Дестабілізуючим фактором є проблема базування російського Чорноморського флоту в Криму. Процес ратифікації великомасштабного українсько-російського договору спочатку нижньою, а потім верхньою палатою російського парламенту висвітив значну силу та живучість великодержавницьких, імперських стереотипів у свідомості політичної еліти РФ. Викликають тривогу і деякі положення військової доктрини Росії, зокрема ті, де йдеться про «неоформленість у договірному відношенні ряду ділянок державного кордону» Російської Федерації.

Значним дестабілізуючим чинником виступає антиукраїнська пропаганда в російських засобах масової інформації, спрямована як на Україну, так. і на інші держави. Широко використовуються методи дезінформації, фальсифікації реального стану України. По суті використовуються методи, притаманні політиці «психологічної війни» та інформаційного імперіалізму, які визнані ООН явищами, несумісними з міжнародним правом. Окремі російські кола відкрито підтримують сепаратистські сили в Криму, Донбасі та інших регіонах України. Деколи складається враження, що справджуються слова генерала Денікіна, який в 30-ті роки в еміграції написав: «Никогда никакая Россия, ни царская, ни большевистская, ни имперская, ни демократическая — никогда не отпустит Малороссию». І все ж таки Україна виходить з того, що в Росії є демократичні сили, які розуміють, що українське питання є пробним каменем російської демократії. Незалежність України визнана світом і будь-які спроби порушити її суверенітет і територіальну цілісність викличуть захисну, реакцію, з боку не лише України, але і всього світового співтовариства.

Основним засобом українсько-російських стосунків повинен стати постійний політичний діалог двох держав, здатність до політики компромісів, взаєморозуміння. Іноземний член НАН України Омелян Пріцак влучно зазначив, що однією з найбільших трагедій нашої доби є сумний факт, «що українці і росіяни, або, точніше, інтелектуалісти і політики цих двох націй не тільки не мали в минулому, а й не створюють і тепер умов (за винятком останнього часу і то ще не повного мірою), щоб говорити між собою відверто і обговорювати щиро свої проблеми». Для того, щоб вести такий діалог, українці повинні позбутися комплексу меншовартості і холуйства, не переходячи у протилежний комплекс перечуленого націоцентризму, і відважніше включатися у процеси світової культури. Росіянам, на думку О. Пріцака, треба відтворити передусім здоровий російський етнічний патріотизм, що не ідентифікував би себе з імперським універсалізмом або з пізнім колоніалізмом. Росіяни повинні визнати нарешті, що українці — не «молодші брати», а рівні партнери, цілком окрема нація. Вони повинні перестати бути імперською і стати етнічною російського нацією.

З цими думками вченого із світовим іменем перегукується положення концепції зовнішньої політики України, яка наголошує на тому, що в сучасних умовах надзвичайно важливе завдання полягає в активізації діяльності, спрямованої на усвідомлення обома сторонами безперспективності і згубності курсу на конфронтацію в українсько-російських відносинах. Основою рівноправних взаємовигідних українсько-російських відносин на рубежі тисячоліть може служити Договір про партнерство, дружбу і співробітництво між Україною і Російською Федерацією, підписаний у Києві у травні. 1997.

Проблеми сучасного геополітичного становища України можна вирішити тільки зміцненням державності (мал. О. Смаля, газета «Зеркало недели», 1996 р.).

На початку XXI століття українсько-російські відносини стали розвиватися на шляхах постійних інтенсивних політичних контактів з метою подолання існуючих розбіжностей, посилення економічного і культурного співробітництва, встановлення зони вільної торгівлі на території держав СНД і т.д.

Розбудова стосунків із Заходом, тобто західноєвропейськими державами, СІЛА і Канадою є необхідною умовою реалізації міжнародної правосуб’єктності України, природним напрямком її зовнішньої політики. Від початків державності на території України—Руси вона була включена в систему європейської політики, відігравала в ній часами значну роль. Навіть за відсутності самостійної Української держави в пізніші часи українське питання постійно виникало під час розв’язання європейських проблем. Так було в XVIII, XIX і особливо у XX ст.

На сучасному етапі зовнішня політика України спрямована на відновлення давніх політичних, економічних духовних зв'язків з європейською цивілізацією.

Будучи європейською державою географічно, Україна після проголошення незалежності в 1991 р. повертається в Європу політично. Тісна співпраця України з західноєвропейськими державами є умовою прискорення процесів демократизації, проведення ринкових реформ, оздоровлення економіки, поступового просування до пост- індустріального, інформаційного суспільства. Європейський вибір України остаточний, про що неодноразово офіційно заявляли керівники держави.

Така орієнтація, однак, не означає абсолютизацію Україною європоцентризму. І державні інтереси України, і неподільність сучасного світу диктують необхідність розвитку співробітництва з країнами усіх континентів, врахування усіх центрів політичної сили. Але Західна Європа є природно-історичним районом, через який можлива політична та економічна інтеграція України в межах загальноєвропейського та світового політичного та економічного простору. Основними шляхами такої інтеграції є інтенсивний розвиток двосторонніх зв’язків із західноєвропейськими державами, включення та інтенсивна діяльність України в усіх європейських структурах (НБСЄ, Раді Північноатлантичного співробітництва, Північноатлантичній асамблеї, Раді Європи та ін.), здобуття членства у Європейських співтовариствах

Засідання Парламентської Асамблеї Ради Європи у Брюсселі.

Враховуючи специфіку пройденого Україною історичного шляху , особливо її тривале перебування у складі царської Росії і тоталітарного СРСР, не слід дивуватись, що інтеграція України в західноєвропейські структури проходить суперечливо, що сторони не завжди досягають взаєморозуміння так скоро, як того б хотілося. Ставши членом тих чи інших загальноєвропейських інституцій, Україна часто з об’єктивних причин не може виконати усі вимоги, які ставляться перед нею як членом цих організацій. Наприклад, як член Ради Європи Україна за короткий термін не могла вилучити смертну кару із засобів покарання за важкі кримінальні злочини, хоч тепер це питання вже вирішене. Стурбованість у Раді Європи викликало проведення референдуму в Україні у квітні 2000 р., оскільки існувала загроза неконституційних дій.

Труднощі і суперечності інтеграції України в Європу викликані національними особливостями політичної модернізації, а також відставанням реальних процесів демократизації від їх правової бази, повільним темпом політичних і економічних реформ в Україні. Водночас не слід відкидати і наявність тенденцій до деякого ігнорування специфіки посткомуністичних перетворень в Україні з боку загальноєвропейських структур.

Україна і США

Особливе значення для України мають відносини із США. Ще Т. Шевченко запитував: «Чи діждемось ми Вашингтона з новим і праведним законом», засвідчуючи повагу до американського конституційного ладу. Для багатьох поколінь українців США були втіленням політичної та економічної свободи, притулком, що захищав від нужди та переслідувань, місцем заробітку. Ставши незалежною, Україна постійно розглядала США як свого визначального стратегічного партнера. Однак США до певного часу недооцінювали роль України як важливого гаранта стабільності в Європі і у світі, а орієнтувались переважно на Росію. Проте поступово США почали переходити до стратегії геополітичного плюралізму стосовно держав, що виникли на території колишнього СРСР. Продовжуючи спроби поглиблення дружби з Росією, США стали активно розвивати відносини з Україною.

Як зазначає З. Бжезінський, новий підхід США вимагатиме виразного усвідомлення факту, що існування незалежної України є справою набагато більшої значимості, ніж те, наскільки швидко Київ демонтує свій пострадянський ядерний арсенал. На третьому році незалежності України в українсько-американських відносинах утвердилась концепція стратегічного партнерства та всестороннього співробітництва. Новий етап відносин розпочався в результаті американо-українських переговорів у Вашингтоні у березні 1994 року.

Україна і США погодились докладати зусиль для розширення змісту двосторонніх відносин на основі партнерства, взаємної довіри та поваги, спільної відданості демократії, правам людини та верховенству закону, спільним цілям у запобіганні розповсюдженню зброї масового знищення, а також спільної зацікавленості у розвитку вільної торгівлі, інвестицій та економічного співробітництва між двома країнами. США й Україна прийняли всеохоплюючу програму співробітництва, яка включає в себе гарантії безпеки України, допомогу Україні у скороченні ядерної зброї, співробітництво в галузі економіки і торгівлі. Визнано, що суверенітет, незалежність та територіальна цілісність України є винятково важливими для США. Україна виявляє солідарність із США в їх боротьбі з міжнародним тероризмом. Українсько-американські стосунки все більше розвиваються на засадах прагматизму, взаємної вигоди.

Президент США Вільям Клінтон з дружиною у Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка під час візиту до України (1995 р ).

Субрегіональне співробітництво

Справі розширення смуги стабільності і миру навколо України служить розвиток зовнішньополітичної активності на субрегіональних напрямках та з географічно близькими державами. Україна активно співпрацює з державами в Чорноморському економічному співтоваристві та Дунайській комісії, на Середземноморському напрямку, в рамках Центральноєвропейської ініціативи, Вишеградської групи, Північної Ради та Ради держав Балтійського моря, а також в межах Карпатського єврорегіону. Розвиток двосторонніх відносин з азіатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону сприяє використанню досвіду економічних реформ окремих держав, налагодженню взаємовигідної торгівлі. Україна продовжує традиції економічного співробітництва з багатьма країнами, що розвиваються, яке було започатковане ще за часів СРСР, але виступає тепер у цих стосунках в новій якості — як незалежна держава.

Україна і СНД

Стратегічною сферою зовнішньополітичної діяльності України є розвиток співробітництва в рамках Співдружності незалежних держав (СНД). Як одна із засновниць. СНД Україна розглядає його як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що полегшує формування якісно нових двосторонніх відносин між незалежними державами, що утворились на території колишнього СРСР, сприяє успішному вирішенню проблем, що виникли після розпаду радянської наддержави. Співробітництво в рамках СНД Україна розглядає через призму забезпечення своїх національних інтересів. Члени СНД як незалежні держави повинні, на думку України, самостійно формувати свою політику щодо участі в діяльності цього співтовариства. Вони мають право змінювати форми своєї участі в СНД або припинити її взагалі, а також самостійно вирішувати, які угоди та інші документи в рамках СНД підписувати, а які ні.

Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення федеративного чи конфедеративного характеру зі своїми органами влади і управління, надання йому статусу суб’єкта міжнародного права. Координаційні інститути в рамках Співдружності не можуть виконувати владні функції, їхні рішення для України є рекомендаційними.

Координація зовнішньоекономічної діяльності в рамках СНД не повинна суперечити національним інтересам України, розбудові її національної економіки. Основою торговельно-економічних та інших господарських зв’язків між країнами СНД повинні бути засади суверенного партнерства, .рівноправності і взаємовигоди. Економічна інтеграція в рамках СНД повинна розвиватися у нових формах і у нових напрямах, які б сприяли подоланню технологічної відсталості колишніх радянських республік, робили б їх економіки більш конкурентоспроможними на світовому ринку і допомагали б їм вийти на цей ринок, влитися у світову економічну систему загалом. Україна вважає, що СНД повинен стати зоною вільної торгівлі, яка наблизить економічне співробітництво держав, її членів до світових стандартів.

Україна і міжнародні організації

За роки незалежності не тільки зросла кількість міжнародних організацій, членом яких стала Україна, але й урізноманітнились форми її участі в діяльності цих організацій. Безпосередню участь в міжнародних споріднених об’єднаннях почали брати українські політичні партії, профспілки, студентство, журналісти, спортсмени, жіноцтво та ін. Диверсифікація діяльності України в міжнародних організаціях не усуває проблеми підвищення ефективності та рентабельності участі України в ООН та інших організаціях. Актуальною стає активізація діяльності в структурах, здатних забезпечити мир і порядок у світі та реально сприяти вирішенню соціально-економічних проблем України. Великого значення Україна надає миротворчій діяльності органів ООН, спрямованій на попередження і врегулювання міжнародних конфліктів. В цьому плані показовою є участь військового контингенту України в миротворчих акціях із врегулювання міжнаціональних конфліктів в колишній Югославії, головування Геннадія Удовенка на Генеральній сесії ООН.

Важливою умовою ефективного здійснення зовнішньої політики України є створення механізму її правового, кадрового, фінансового та матеріального забезпечення, необхідної інфраструктури зовнішніх зносин. Поряд з використанням старих дипломатичних кадрів, представників державної номенклатури для роботи за кордоном Україна створила систему навчальних інституцій, здатних підготовити нову дипломатичну еліту, яка б відповідала сучасним завданням і вимогам зовнішньополітичної діяльності України.

Діяльність України як суб’єкта міжнародних відносин буде успішною і результативною, якщо у зовнішній політиці вона забезпечуватиме єдність об’єктивних і суб’єктивних факторів, своєчасно розв’язувати суперечності, послідовно дотримуватись загальновизнаних норм міжнародного права.

¹ Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. — Львів; .Краків; Париж: Просвіта, 1993. — С. 9.

² Бжезінський З. Передчасне партнерство // За вільну Україну. — 1994, 20 травня.