Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 18. Україна в системі міжнародних відносин
18.2. Національні інтереси України та їх реалізація через зовнішню політику

Національні інтереси і функції зовнішньої політики України

Зовнішня політика України — це діяльність держави та інших офіційних суб’єктів міжнародного спілкування, спрямована на забезпечення національних інтересів у міжнародних відносинах.

Національні інтереси поєднують інтереси окремої людини, соціальних груп і суспільства загалом. Вони, по суті, означають забезпечення оптимальних умов існування держави. У структурі національних інтересів України можна виділити постійні (основні, базові) і тимчасові (минущі і проміжні) інтереси. До постійних інтересів належать: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави, гарантування її суверенітету; збереження стабільності і злагоди в суспільстві і державі; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи заради його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном, підтримання контактів із українською діаспорою, надання їй допомоги згідно з міжнародним правом; забезпечення міжнародної стабільності України, поширення у світі її образу як надійного і передбачуваного партнера.

Вищим національним інтересом України є розвиток її як впливової світової держави, яка здатна відігравати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі, збереженні миру в усьому світі, гарантуванні розвитку світового порядку на демократичних засадах, вирішенні глобальних проблем сучасності.

Основні національні інтереси виступають як стратегічні завдання зовнішньої політики України, а їх реалізація становить зміст основних функції зовнішньої політики держави. До них належать:

✵ гарантування національної безпеки України;

✵ створення умов для прогресу національної економіки;

✵ сприяння науково-технічному прогресові в Україні та розвиткові її національної культури і освіти;

✵ участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності;

✵ розвиток всебічних зв’язків з українською діаспорою;

✵ інформаційна функція.

Тимчасові інтереси України відображають потреби її розвитку в певних сферах, в окремих регіонах, у тих чи інших часових періодах. Вони викликані загрозами існуванню держави, можливістю нанесення їй серйозної шкоди з боку інших держав або політичних сил, що в них існують. Прикладами таких інтересів можуть бути: подолання економічної кризи, усунення розбіжностей в зовнішньополітичних орієнтаціях регіонів України, подолання навмисно створюваного ворогами української незалежності образу України як держави з ядерними амбіціями тощо. Першочергового значення на сучасному етапі набуває проблема забезпечення виживання української держави ї самої української нації, оскільки їм доводиться утверджуватися у специфічних умовах економічної, екологічної і демографічної кризи, всупереч домаганням імперськи орієнтованих внутрішніх і зовнішніх сил, що не можуть змиритися з незалежністю України.

Основні фактори сил України у зовнішній політиці

Реалізація національних інтересів України засобами зовнішньої політики залежить від об’єктивних і суб’єктивних, факторів (політичних, економічних, військових, людських, культурних) , які визначають державну силу України, її впливовість на міжнародній арені.

Сила, як уже зазначалося, є тією іманентною характеристикою держави, яка забезпечує реалізацію її національних інтересів і не може ідентифікуватися з насильством (хоч останнє і займає певне місце в здійсненні як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держави).

Історія свідчить, що країни, котрі недооцінюють значення і фактора сили, не використовують його при врегулюванні своїх зовнішньополітичних взаємин, прямують до втрати суверенітету, перетворення у придатки інших держав.

Основними компонентами державної сили України, як і будь- якої іншої держави на міжнародній арені є: геополітичне становище, населення, природні багатства й економіка, військовий потенціал, суспільно-політичний лад, міжнародна ідеологія, дипломатія. Розглянемо зміст і специфіку деяких з них.

Геополітичне становище. З погляду державно-політичних цілей географічне розташування України і геополітичне становище, що з нього випливає, має як певні переваги, так і недоліки. Країна розташована на перехресті впливів — між Сходом і Заходом, має відкриті торговельні шляхи з державами Півночі і Півдня. На думку українського історика Дмитра Дорошенка, географічне положення України визначається Чорним морем, яке слугує географічною, політичною і господарською основою української землі. Належність України через Чорне море до басейну Середземного моря визначає її. легкий доступ до Близького Сходу. До переваг належать добрі кліматичні умови та досить багаті природні ресурси.

Україна в Європі знаходиться на перехресті шляхів, і було б помилкою не використати, вигоди такого геополітичного становища. На фото: представники України та Польщі обговорюють проект створення Євроазійського транспортного коридору та свою участь у ньому.

Недоліками геополітичного становища України є відсутність природних кордонів (гір, водних перепон тощо), за винятком Півдня (Чорне море), близькість держав, для яких Україна в минулому ставала територією експансії. З погляду геополітики для збереження своєї впливовості Україна повинна розвивати добросусідські відносини з усіма прикордонними Державами і, насамперед, з Росією, йти на розвиток стосунків з країнами Європи, мати партнерів на Заході, Сході, Півдні і Півночі, не допускати абсолютизації однієї з геополітичних орієнтацій. Вона повинна відстояти суверенітет стосовно Криму, який є природним продовженням території України і має велике значення для виходу на Близький і Середній Схід та в басейн Середземного моря. Проголошення незалежності Криму або приєднання його в тій чи іншій формі до Росії привело б до послаблення Української держави.

Одним із показників силового потенціалу Української держави є значна внутрішня консолідованість її простору, об’єднання території за допомогою природних і штучних, сухопутних, водних і повітряних шляхів, а також за допомогою засобів зв’язку.

Населення. Вагомою є чисельність населення України — понад 52 млн. душ. Його освітній рівень, професіоналізм кадрів ставлять Україну в ряд з розвинутими державами світу. Водночас, як уже зазначалося в розділі 16.1, з початку 90-х років у демографічному розвитку У країни почали діяти негативні тенденції: різко скоротився природний приріст населення, зростає питома вага старших поколінь в його структурі, падає народжуваність серед корінної національності — українців. Як наслідок загального погіршення екологічної ситуації і катастрофи на Чорнобильській АЕС зростає рівень захворюваності населення.

Сила держави залежить також від якісних характеристик населення: національного характеру, загальної і політичної культури народу, рівня національної свідомості, інтелектуально-політичного рівня правлячої еліти, морально-політичної підтримки зовнішньополітичного курсу різними соціальними верствами. В цьому плані зовнішньополітичні позиції України послаблюються політичною несконсолідованістю населення, наявністю різних орієнтацій щодо української державності та її майбутнього, порівняно невисоким рівнем національної свідомості як частини народу, так і деяких політичних керівників. Антидержавні тенденції окремих політичних партій чи соціальних груп є до певної міри аномальним явищем у практиці міжнародних стосунків, синдромом постколоніального періоду. Вони не тільки послабляють позиції України на міжнародній арені, але й суперечать світовому досвіду державного будівництва.

Економічний та військовий потенціал. Визначальними факторами сили держави є її економічний та військовий потенціали, характеристика яких стосовно України є суперечливою. Економіка України сьогодні послаблена кризою, несистемним характером та непослідовністю у процесі її інституційної трансформації, нецивілізованими методами первісного нагромадження капіталу, зміною структури галузей, необхідністю конверсій, економічною експансією інших держав. Надра України значною мірою вичерпані, індустрія потребує прискореної модернізації, родюча земля виснажується, екологія в запущеному стані. Економічна криза в Україні посилюється фінансовою кризою. Все це послаблює зовнішньополітичні позиції України. Проте становище не безнадійне. Україна ще має значні природні ресурси, кваліфіковану робочу силу, працелюбний народ. Треба лише цим потенціалом вміло розпорядитися. Тому економічні реформи на шляху до ринку, введення національної валюти, активне включення в світовий економічний порядок можуть кардинально змінити ситуацію, зміцнити силовий потенціал України за рахунок економічної стабілізації.

У рік проголошення незалежності Україна за військовим потенціалом належала до наймогутніших держав світу. Прийнявши оборонну військову доктрину, вперше у світовій практиці добровільно здійснивши ядерне роззброєння і прискорену конверсію військового виробництва, Україна не забуває про розбудову власних збройних сил, які і надалі виступатимуть гарантом її незалежності на міжнародній арені. Україна залишається ракетно-космічною державою, прагне використати свій потенціал у співробітництві з іншими державами на рівноправній основі.

Українські миротворці в Югославії.

Політичний устрій. Зміцненню позиції України на міжнародній арені сприяє проголошення і поступове здійснення політичних намірів побудувати громадянське суспільство і створити правову демократичну державу. І хоч реалізація цих намірів проходить дуже повільно і суперечливо, все ж таки Україна вигідно відрізняється від інших колишніх радянських республік природним демократизмом, сприйнятливістю до політичного та ідеологічного плюралізму, готовністю до компромісів і консенсусу, відсутністю екстремізму та міжетнічних конфліктів, демократичним ставленням до національних меншин.

Демократична міжнародна ідеологія. Фактором впливовості України на міжнародній арені є також властива їй демократична міжнародна ідеологія. Україна повністю визнала і виконує прийняті світовим співтовариством стандарти в підходах до самовизначення народів. Вони зафіксовані в документі під назвою «Брюссельський мінімум», який було прийнято в грудні 1991 р. нарадою країн Європейського Співтовариства за підсумками обговорення ситуації в Югославії. Відповідно до цього документа нова держава, що претендує на визнання її суб’єктом самовизначення і на встановлення з нею дипломатичних відносин, повинна дотримуватись у політичній практиці таких засад: прихильність до демократії, повага кордонів, мирне розв’язання спорів, повага прав людини, гарантії прав національних меншин. Послідовне виконання Україною вимог Брюссельського мінімуму забезпечило їй не тільки широке визнання світовим співтовариством, але й збільшити можливості її впливу на розв’язання різних міжнародних Проблем як самостійного суб’єкта міжнародного права.

Отже, баланс факторів сили, який об’єктивно склався на даний час, характеризує Україну як державу, що нарощує свій вплив у міжнародних відносинах. Цей процес, однак, гальмується економічною кризою в країні, повільністю економічних та політичних реформ, деякою політичною несконсолідованістю суспільства, наявністю антидержавницьких сил всередині країни.

Національна безпека як пріоритет зовнішньої політики України

Національна безпека — це певний стан захищеності життєво важливих інтересів громадянина, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, які є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей.

Розроблена з ініціативи США програма «Партнерство заради миру», що стосується відносин НАТО з країнами Центральної та Східної Європи, була пізніше доповнена угодами про особливе партнерство з Україною та Росією (мал. з газети «Нью-Йорк таймс», 1994 р.).

Національна безпека є системою гарантій незалежного, самостійного розвитку України як суверенної держави, необхідні нормативно-правові умови якої створені з прийняттям. Конституції України (28 червня 1996 р.), та Концепції (основ державної політики) національної безпеки України (16 січня 1997 р.). Вона має внутрішньо- і зовнішньополітичні аспекти, охоплюючи економічну, військову, екологічну, інформаційну безпеку, і базується на проведенні узгодженої, збалансованої і скоординованої системи заходів, які попереджують, нейтралізують або усувають відповідні загрози державі.

Зовнішньополітична діяльність України зосереджена на створенні всеосяжних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному і регіональному рівнях з урахуванням тих радикальних змін у Європі і світі, що сталися після розпаду СРСР і тих блоків та об’єднань, які були ним утворені. Подолання політичного розколу Європи на дві суспільно-політичні системи і два військово-політичні блоки мало не лише позитивний, але й негативний вплив на міжнародну безпеку. Виникли кризові і конфліктні ситуації, «малі війни» (колишня Югославія, а також Придністров’я, Нагірний Карабах, Грузія та інші), які загрожують мирному розвитку Європи і всіх держав — учасників НБСЄ. За таких умов діяльність останньої набуває значення, яке важко переоцінити. Україна як учасниця НБСЄ сприяє створенню в її рамках системи раннього попередження, відвернення та врегулювання політичних криз та конфліктів.

Національна безпека і проблема ядерного роззброєння

Створення всеосяжної системи безпеки в Європі неможливе без провідної ролі і участі в ній таких організацій, як НАТО і Європейський Союз. Україна разом з членами НАТО, країнами Східної Європи та державами — колишніми республіками СРСР ввійшла до складу Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС). Вона першою із країн СНД приєдналась до Програми НАТО «Партнерство заради миру», а також підписала договір про партнерство із Європейським союзом (60. Україна підтримує рішення НБСЄ про допустимість застосування операцій заради підтримання миру і використання з цією метою ресурсів таких міжнародних організацій, як НАТО, ЗЄС, ЄС.

Проблеми національної безпеки пов’язані з позицією України щодо ядерної зброї. Виходячи з того, що ядерна війна привела б до глобальної катастрофи на Землі, маючи трагічний досвід Чорнобиля, Україна розглядає застосування ядерної зброї як неприпустиме і у своїй зовнішній політиці виступає за загальне ядерне роззброєння. Вже в Декларації про державний суверенітет України було заявлено про намір стати у майбутньому неядерною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Проте через об’єктивні історичні обставши Україна стала власником ядерної зброї, успадкувавши її від колишнього СРСР. Причому за потужністю ядерного потенціалу вона опинилась на третьому місці у світі після Росії та США. Уже як власник ядерної зброї Україна проголосила, що ніколи не санкціонує її застосування і вилучає із засобів своєї зовнішньої політики. Було знову підтверджено намір стати без’ядерною державою, ліквідувати належну їй ядерну зброю. Україна виходить із того, що вага держави у світовій політиці в сучасних умовах все менше залежить від наявності ядерної зброї, а все більше — від її соціального і науково-технічного прогресу. Державні діячі України підтвердили і своє розуміння того факту, що міжнародна стабільність значною мірою залежить від нерозповсюдження ядерної зброї. А від стабільності, у свою чергу, залежить і безпека України.

Та все це не зробило шлях України до без’ядерного статусу легким чи коротким. Ліквідація ядерної зброї вимагала значних фінансових та матеріальних витрат. Тому Україна пов’язувала скорочення та знищення ядерної зброї з наданням їй ядерними державами та світовим співтовариством надійних гарантій національної безпеки, а також необхідних компенсацій, пов’язаних як з вартістю урану, який повинен вивозитись з України, так і затратами на демонтаж ракетно-ядерної зброї. В результаті переговорів Президентів України, США та Росії в січні 1994 року було досягнуто домовленостей з цього питання. Зокрема, США та Росія підтвердили зобов’язання поважати, відповідно до принципів заключного акта НБСЄ, незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ (а отже, і України) і визнати, що зміна кордонів може бути здійснена тільки мирним шляхом за взаємною згодою. Вони підтвердили також зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави. Тобто, коли б Україна стала жертвою агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної, зброї, США г Росія будуть домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки. ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Україна — перша держава світу, яка добровільно стала, на шлях ядерного роззброєння. Такий крок сприяє поширенню образу України як миролюбної держави, яка прагне до міжнародної стабільності, Президент США В. Клінтон на прес-конференції в Києві 12 січня 1994 року підкреслив, що зобов’язання України ліквідувати 176 міжконтинентальних балістичних ракет та приблизно 1500 ядерних боєголовок, націлених на США, є переломною подією, яка змінює безпеку України, США, Росії і всього світу»¹.

Позаблоковість України і Збройні сили як гарант національної безпеки

На початку становлення незалежності України однією із гарантій її національної безпеки розглядалась політика нейтралітету. Україна проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною країною². Такий міжнародно-правовий статус держави означає, що вона зобов’язується не брати участі у збройних конфліктах, що можуть виникнути між державами, не входити до військових союзів і блоків, не надавати свою територію для іноземних ВІЙСЬКА баз, а також дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати; не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Між постійно нейтральною і позаблоковою країною існує принципова різниця, яка полягає у тому, що перша отримує свій статус за гарантіями інших країн або зумовлює його відповідними міжнародними договорами, в той час ж друга — самостійно визначає свій позаблоковий статус і не має ніяких гарантій, що цей статус буде поважатись. Україна не може вважатися постійно нейтральною державою^-, незважаючи на наміри, проголошені в Декларації про державний суверенітет, а тільки позаблоковою державою. Такий її статус не може бути перешкодою для участі України у регіональній, загальноєвропейській і світовій структурах безпеки, а також для розбудови власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності згідно з оборонною військовою доктриною України. «В даний час в Україні реалізується військова реформа згідно з Державною програмою реформування і розвитку! Збройних Сил України на період до 2005 року, за якою планується довести чисельність військовослужбовців у Збройних Силах на кінець 2005 року до 295 тис. чол. Передбачено, поступову професіоналізацію Збройних Сил, завершення повного переходу на службу за контрактом до 2015 року. В У країні виходять з того, що, чисельність Збройних, Сил держави повинна становити 0,8-0,4% від чисельності її населення.

Основні напрями військової реформи:

✵ удосконалення структури та оптимізація чисельності Збройних Сил;

✵ створення принципово нової нормативно-правової бази з оборонних питань, розробка та реалізація:

а) Державної програми розвитку озброєння та нової техніки.

б) програми будівництва та розвитку тилу Збройних Сил,

в) концепції кадрової політики у Збройних Силах;

✵ реформування військової науки та освіти;

✵ оновлення виховної роботи, морально-психологічної та політичної підготовки військових;

✵ вдосконалення системи соціально-правового забезпечення військовослужбовців;

✵ розвиток міжнародного військового співробітництва.

Чинні і потенційні загрози національній безпеці України

Як ракетно-космічна держава Україна прагне володіти сучасними видами високоточної зброї, високомобільними військами, здатними забезпечити своєчасне зосередження військ на будь-яких напрямках для відбиття агресії можливого противника. Як суб’єкт міжнародних відносин Україна налагоджує багатостороннє військово-політичне співробітництво з іншими, насамперед сусідніми державами та міжнародними організаціями, зокрема з НАТО та Західноєвропейським Союзом. Водночас Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території і проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без ясно висловленої згоди цих держав, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

Чинні і потенційні загрози національній безпеці України

Аналіз проблем національної безпеки був би неповним без розгляду дестабілізуючих факторів, небезпек зовнішнього характеру, що загрожують Україні. До них належать воєнні та громадські конфлікти у близьких чи віддалених від України регіонах (Придністров’я, колишня Югославія та ін.), спроби окремих держав проводити політику неоколоніалізму через відкриту економічну експансію в Україну, політику нерівноправних цін і економічного тиску, нав’язування економічного союзу, метою якого є поступове обмеження політичного суверенітету України.

Державні лідери Азербайджану, України, Грузії, Молдови об'єднали зусилля для вирішення своїх стратегічних проблем, утворивши «групу чотирьох» — ГУAM.

Значну небезпеку для України становлять спроби окремих політичних сил переглянути міжнародні договори, що стали правовою основою існування суверенних держав на території колишнього СРСР, а також діяльність сепаратистських сил в Криму, деяких південних і східних областях, яка підігрівається і підтримується антиукраїнськими силами з-за кордону. Усунення цих небезпек можливе на основі послідовного застосування норм міжнародного права, розвитку відносин рівноправного партнерства і взаємовигідного співробітництва з усіма зацікавленими країнами.

Загальна безпека і мир в сучасному світі неможливі, якщо існує загроза національній безпеці будь-якої держави. І навпаки: національна безпека окремої країни може бути гарантована лише у разі стабільного мирного розвитку світового співтовариства. Тому Україна у своїй зовнішній політиці відстоює підхід «безпека для себе через безпеку для всіх».

1 Спільна прес-конференція Президента України Л. Кравчука та Президента США В. Клінтона в аеропорту Бориспіль 12 січня 1994. р. // Політика і час. — 1994. — № 2. — С. 85.

² Деякі політики вбачали в цьому мало не єдиний спосіб дистанціюватися від Росії в галузі оборони.