Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 17. Зовнішня політика держави і міжнародні відносини
17. 3. Баланс інтересів і міжнародні конфлікти

Види інтересів на міжнародній арені

Для пошуку конкретних форм узгодження інтересів різних держав на міжнародній арені потрібно дійти згоди щодо їх суті і значення. Цьому може сприяти їх обґрунтована класифікація. В теорії міжнародних відносин прийнято ділити інтереси держав на такі, що збігаються; взаємовиключні або різноспрямовані; такі, що не перетинаються. Кожній з цих комбінацій інтересів відповідає певна модель взаємин: перша комбінація передбачає «ідеальну» кооперативну модель, модель співробітництва; друга комбінація - конфронтаційну модель; третя — нейтральну модель відносин.

Прикладом інтересів, що збігаються на міжнародній арені, можна вважати спільну зацікавленість держав в існуванні міжнародної системи комунікацій, розвитку міжнародної торгівлі, дотриманні міжнародних норм. Специфічний випадок становить зацікавленість країн в усуненні якоїсь спільної загрози. Хрестоматійний приклад тут — створення антигітлеровської коаліції в роки другої світової війни. Індивідуальні інтереси її учасників збіглися в контексті конкретної ситуації, пов’язаної з загрозою, що нависла над усіма. США допомагали СРСР воювати проти Німеччини з розрахунку, а не з почуття солідарності. Коли перемога над фашизмом була здобута і головна загроза усунута, американські інтереси розійшлися з радянськими, оскільки тепер уже СРСР став сприйматися у Вашингтоні як головне джерело геополітичної загрози.

Розширивши свої миротворчі функції, військово-політичний союз НАТО перетворився па авторитетну та привабливу для багатьох держав організацію, вважає англійський журнал «Економіст».

Якщо інтереси держав не перетинаються і держави можуть їх задовольняти безперешкодно, то між ними також можуть складатися, хоч і не завжди, партнерські відносини. З певністю можна твердити лише про їхню взаємну нейтральність, відсутність напруженості і конфліктів у стосунках між ними.

Війна і мир

Інша річ, коли йдеться про взаємовиключні інтереси. Самий їх характер створює непрохідний бар’єр на шляху їх задоволення. Відбувається зіткнення інтересів, за якого виграш однієї сторони означає програш іншої, а розв’язання суперечностей відбувається не інакше як через силове протиборство. Стосунки між державами залежать від міжнародних амбіцій сторін, пов’язаних з їх реальною або уявною силою, так і від панівних принципів міждержавних стосунків та норм міжнародного права, що передбачають ті чи інші способи реагування на поведінку окремих міжнародних суб’єктів. Ці стосунки можуть будуватися або на підставі мирного зіставлення інтересів (в переговорному процесі) або на підставі конфліктів, війн і насильства.

Війна і насильство у міжнародних стосунках не є чимось новим для людства. Відколи існує писана історія, вона фіксує чергування війни і миру як двох протилежних станів співіснування держав і народів. І хоч воєнні конфлікти не лише завдають країнам матеріальних збитків, а й несуть з собою велике людське горе, поки що не вдається виключити їх із міжнародного життя. Більш того, різницю між миром і війною довгий час вважали відносною, розглядаючи мир просто як перепочинок між війнами, час підготовки до нової війни. Щоправда, завжди існував, хоч і не був домінантним, інший погляд, згідно з яким війна є відхиленням від правильного шляху і потрібно шукати способів її уникнення. А сутність кожного з цих станів міжнародних стосунків — війни і миру — визначалася через свою протилежність: війна — це відсутність миру, а мир — це відсутність війни.

У XX столітті ця загальновизнана дихотомія (або війна, або мир) уже не завжди давала адекватний опис міжнародного становища. Як після першої, так і після другої світової війни неодноразово виникали ситуації, які доволі точно окреслювалися виразом Л. Троцького «ні війни, ні миру». Впродовж цього періоду головним фактором міжнародних відносин було протистояння капіталістичних і соціалістичних країн, які формально не перебували у стані війни. Проте і ті, й інші інтенсивно нарощували свою військову могутність, систематично здійснювали акти агресії проти менших країн. США вели воєнні дії в Кореї, В’єтнамі, Гренаді, бомбили Лівію, Ірак, підтримували «контрас» в Нікарагуа. Все це робилося без проголошення війни. Так само поводив себе і СРСР: воював в Афганістані, посилав війська в країни Східної Європи, підтримував за допомогою зброї, військових радників, кубинських найманців і т.п. прокомуністичні сили в Азії, Африці, Латинській Америці, але також нікому війни не оголошував. Відповідно до формули «ні війни, ні миру» здійснювали зовнішню політику й інші держави.

Отже, в сучасних умовах доцільніше, очевидно, говорити уже не про два стани міжнародних відносин — війну або мир — а про два способи розв’язання існуючих у міжнародному співтоваристві проблем: через насильство, збройні конфлікти, або мирним шляхом, через переговори і домовленості.

Які ж причини війн та насильства на міжнародній арені? Незважаючи на те, що це питання дуже старе, воно все ще залишається предметом суперечок: не тільки академічних або філософських, але

політичних. І від того, як саме політики відповідають на це запитання, великою мірою залежать характер і наслідки їхніх зусиль, спрямованих на відвернення війни, запобігання насильству.

Причини міжнародних конфліктів:

✵ 3 давніх часів значна частина філософів вважає, що причиною міжнародних конфліктів є недосконала людська природа. Конфуціанство, зокрема, розглядало війни як наслідок брехні та хитрощів. Св. Августин вважав, що війна є нічим іншим, як проявом первородного гріха людини. Б. Спіноза доводив, що людину підводить схильність до некерованих розумом дій. Людина є рабом своїх пристрастей, прагне їх задовольнити будь-якою ціною. Через це і виникають індивідуальні та групові конфлікти.

✵ Серед причин міжнародних конфліктів філософи і політологи називають також бідність та нерівність у добробуті народів різних країн. Американський політолог К. Райт, наприклад, висунув гіпотезу, згідно з якою індустріальні держави з відносно високим рівнем життя є менш ініціативними у розв’язанні війн, ніж бідні держави. Загалом поділяючи такий погляд, держави «третього світу» використовують його як аргумент у своїх домаганнях справедливішого розподілу матеріальних ресурсів між країнами.

✵ Ще один досить поширений погляд на причини війн полягає в тому, що їх пов’язують із соціально-економічним та політичним ладом держав, рівнем їх культури і цивілізованості. Змінивши внутрішню структуру держав, можна, на їх думку, відповідно зменшити загрозу війни або й зовсім виключити її з арсеналу засобів розв’язання міжнародних проблем. В. І. Ленін, наприклад, підкреслював роль приватної власності у виникненні не лише класових, але й міжнаціональних та міждержавних конфліктів, а її знищення та запровадження соціалізму розглядав як шлях до мирних, добросусідських стосунків між державами з перспективою інтернаціонального об’єднання всього людства.

Президент Вудро Вільсон, що правив Сполученими Штатами в роки першої світової війни та після неї, а до того був професором історії і права, вважав, що головним ворогом миру є недемократичні форми державного правління. Надання громадянам права обирати політичних керівників — це, на погляд Вільсона, важливий крок до запобігання війни. Тому держави з високим рівнем демократії повинні, підкреслював Вільсон, активно впливати на демократизацію режимів в інших країнах, визнаючи при цьому право народів на самовизначення.

✵ Не позбавленою сенсу є також позиція, що вбачає причини війн в анархії, невпорядкованості міжнародних стосунків, коли політичне керівництво окремих держав майже без обмежень може домагатися власних егоїстичних цілей і коли неефективними є спроби запровадити єдині і обов’язкові для всіх правила міжнародної поведінки. За таких обставин правим є той, хто сильніший, що й спонукає його розв’язувати суперечки збройним шляхом. Відомий французький політолог Раймон Арон пояснює сучасні міжнародні відносини, порівнюючи їх зі спортом. При цьому він підкреслює, що зовнішня політика є ще більш непередбачуваною, ніж, наприклад, футбол. «Мета дійових осіб тут не настільки проста, як забивання гола. Правила дипломатичної гри не розписані в усіх деталях, і будь-який гравець порушує їх, коли вбачає у цьому користь для себе. Тут нема судді, а коли певна сукупність дійових осіб навіть і претендує на суддівство (ООН), національні дійові особи не підкоряються рішенням цього колективного арбітра, адже міра його неупередженості залишає привід для дискусії. Якщо суперництво націй справді нагадує якийсь вид спорту, то таким видом аж надто часто є боротьба без правил — «кетч». Саме тому, вважає Р. Арон, міжнародні відносини — це «передгромадянський», або «природний» стан людського існування у гоббсівському його розумінні — «війна всіх проти всіх». Тут панує «плюралізм суверенітетів», відсутня монополія на примус і насильство, і кожний суб’єкт міжнародних відносин багато в чому змушений виходити з непередбачуваності інших суб’єктів¹.

Отже, незважаючи на цілісність і взаємозалежність сучасного світу, на дедалі ширші процеси міжнародної інтеграції й співробітництва різних держав, міжнародні відносини все ще залишаються сферою розбіжності інтересів, суперництва, непередбачуваності, конфліктів і насильства.

Типологія конфліктів на міжнародній арені

Розуміння природи міжнародних конфліктів і знаходження способів їх розв’язання вимагає, крім пояснення їх причин, з’ясування глибини і характеру самого конфлікту, що значною мірою досягається за допомогою їх класифікації.

Найпоширенішою на Заході є традиційна типологія конфліктів, згідно з якою розрізняють:

міжнародну кризу;

конфлікт низької (малої) інтенсивності;

тероризм;

громадянську війну і революцію, що набуває міжнародного характеру;

війну і світову війну.

За основу класифікації береться глибина суперечностей, методи і цілі боротьби та тип і кількість суб’єктів міжнародного конфлікту.

✵ Міжнародна криза — це така конфліктна ситуація, за якої:

а) зачіпаються життєво важливі цілі суб’єктів міжнародної політики;

б) для прийняття рішення суб’єкти мають дуже обмежений час;

в) події розгортаються переважно непередбачувано;

г) ситуація, однак, не переростає у збройний конфлікт.

Отже, судячи з дефініції, криза — це ще не війна, а радше, приклад ситуації «ні миру, ні війни». Міжнародну кризу можна розглядати як такий вид стосунків між суб’єктами міжнародних відносин, за якого жодна із сторін не бажає війни або насильства, але обидві вважають свої цілі достатньо поважними, щоб ризикнути заради них можливим розв’язанням війни. Дж.Фостер Даллес, автор концепції «політика балансування на грані війни», розглядав міжнародну кризу як мистецтво ще до початку війни просунутися в досягненні власних цілей далі, ніж твій потенційний супротивник.

✵ Конфлікти малої інтенсивності: відносини між державними і недержавними суб’єктами доволі часто затьмарюються дрібними сутичками на кордонах, індивідуальним або невеликим груповим насильством. Радянсько-китайські прикордонні конфлікти, камбоджійська атака на в’єтнамських «людей з човнів» є прикладами такого роду конфліктів. їх небезпечність почали усвідомлювати тільки сьогодні. Вона полягає у тому, що, по-перше, такий конфлікт може перетворитися у повномасштабний. По-друге, при сучасних озброєннях навіть конфлікт малої інтенсивності може привести до великих руйнувань. По-третє, в умовах тісного взаємозв’язку сучасних незалежних держав порушення мирного життя в одному регіоні впливає і на всі інші.

✵ Тероризм. Існують певні складнощі у визначенні тероризму. Але головною його відмінністю від інших збройних інцидентів, слід усе ж, очевидно, вважати мету цієї насильницької акції. Основна мета тероризму - сам терор, що є засобом привернення уваги до справи, за яку борються терористи, та залякування противника. Особливо зловісного характеру це явище набуло наприкінці XX — початку XXI ст., коли об’єктами нападу стали місця скупчення великих мас людей, жодним чином не пов’язаних з політикою. Тероризм, зокрема атака ісламських екстремістів на будівлі Світового торгового центру в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., спричинився до розв’язання урядом США воєн проти двох арабських країн, так чи інакше причетних до поширення терористичної практики: Афганістану (2002 р.) та Іраку (2003 р.). Тероризм служить виправданням для тривалої війни Росії проти Чечні, не дає змоги врегулювати відносини між Ізраїлем та Палестиною, несе інші загрози стабільності й безпеці міжнародних відносин.

✵ Громадянська війна і революція. В загальному плані громадянська війна і революція — це внутрішній конфлікт у державі між двома або більше сторонами через розбіжності поглядів про майбутній лад цієї країни. Проте, якщо одна з воюючих сторін звертається по допомогу до закордонних політичних сил і отримує її, тоді конфлікт набуває міжнародного характеру. Скажімо, під час першої американської революції, що мала на меті визволення від британського правління, Франція допомагала революціонерам, тому що бажала послаблення Великобританії. Під час громадянської війни у США у 1861 - 1865 роках Польща і Німеччина допомагали Північним Штатам, оскільки підтримували ідеали революціонерів, а Великобританія допомагала Південним Штатам, бо вважала, що її економічні інтереси більше пов’язані з бавовною та деревом Півдня, ніж з індустрією Півночі. Росія в період громадянської війни 1917 - 1919 рр. зазнала британської, французької та німецької інтервенцій. Ці держави боялися поширення більшовизму на інші країни.

✵ Війна — це великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей за допомогою організованої збройної боротьби. Це крайня форма розв’язання суперечностей. Вона відрізняється від конфліктів малої інтенсивності розмірами воєнних дій, ступенем насильства, регламентованістю деяких аспектів ведення боїв, укладання миру тощо, яких сторони, однак, не завжди дотримуються.

Проблема врегулювання міжнародних конфліктів

Світова війна виникає, коли у воєнний конфлікт втягуються групи держав, що переслідують глобальні цілі. Вона веде до незліченних людських і матеріальних втрат. Тому відвернення третьої світової війни — це одне з найголовніших завдань сучасної міжнародної політики.

Збройні конфлікти коштують людству дуже дорого як у гуманітарному, так і в матеріальному вимірах. Саме тому міжнародне співтовариство стоїть перед необхідністю знайти способи контролю над ними. На жаль, вічний мир сьогодні ще залишається ілюзією. Усі погоджуються, що мир є нагальною потребою людства, але як досягти миру — тут погляди політичних діячів і аналітиків іноді прямо протилежні. Одні вважають, що для підтримання миру потрібно мати багато зброї. Інші ж, навпаки, бачать таку можливість тільки за умови балансу сил між двома потенційно ворожими державами. Ще інші виступають за створення такого світового закону, який би заборонив війни.

Наслідки агресивної зовнішньої політики та збройних конфліктів бувають жахливими навіть для агресора. Берлін у 1945 р.

✵ Створення всесвітнього державного порядку. Найбільш надійним шляхом до досягнення миру в усьому світі філософи і політики сучасності вважають усе ж створення всесвітнього державного порядку. Тобто якщо якась організація, наприклад, ООН, матиме найвищу владу (авторитет) у розв’язанні світових проблем і зможе примусити суб’єктів міжнародних відносин виконувати її рішення, тоді існуватиме певна можливість уникнути збройних конфліктів. Світовий уряд повинен буде попереджати їх виникнення, встановлювати світові стандарти рівності і справедливості, світові вимоги щодо міжнародної поведінки окремих суб’єктів. Але на шляху до такого порядку існують деякі, поки що непереборні перешкода. По-перше, важко собі уявити, яким чином можна примусити суверенну і незалежну державу порушити свій суверенітет і підкоритись чиїйсь (навіть і авторитетній) волі. По-друге, слід нагадати, що 85 відсотків усіх воєн, що відбулися після другої світової війни, були розв’язані як громадянські війни і лише потім у них втрутилися інші держави. А в таких ситуаціях, коли напруженість наростає через неспроможність уряду окремої країни вирішити свої внутрішні проблеми, навряд чи допоможе світовий уряд, компетенція якого, поза всяким сумнівом, має бути обмеженою.

✵ Переговори як шлях до врегулювання конфліктів. Розв’язати вузли, що виникають при зіткненні взаємовиключних національних інтересів, можна за допомогою переговорного процесу з участю всіх зацікавлених сторін. Цей переговорний процес повинен бути підпорядкований завданню з’ясування, які саме інтереси сприймаються як взаємовиключні і як їх можна перевести на різні «колії руху», щоб вони могли співіснувати, не перетинаючись. Міжнародна практика подає немало прикладів того, як за зовні несумісними позиціями приховуються не такі вже й непримиренні інтереси та наміри.

Один з таких прикладів — розв’язання Карибської кризи 1962 року, в якій зіткнулися інтереси СРСР і США. Це сталося після того, як радянське керівництво з’ясувало для себе і дало зрозуміти американській стороні, що розміщення радянських ракет на Кубі у тій конкретній ситуації мало на меті не стільки створення додаткової загрози безпеці США, скільки захист кубинської революції, американське ж керівництво, у свою чергу, недвозначно підтвердило, що не мало намірів саме тоді здійснювати пряме воєнне втручання в кубинські справи. Проблема знайшла мирне дипломатичне розв’язання, хоч перед тим здавалося, що світ опинився на грані третьої світової війни.

Врегулюванню сучасних міжнародних конфліктів сприяють деякі об’єктивні тенденції світового розвитку. По-перше, у світі загалом і серед безпосередніх учасників конфліктів зокрема росте розуміння беззмістовності і небезпечності воєнних методів вирішення спірних питань. Тому конфліктуючі сторони здебільшого погоджуються перейти до політичного діалогу. По-друге, в сучасному світі посилюються інтеграційні процеси, руйнуються міждержавні і міжрегіональні бар’єри, що створює умови для формування регіональних і міжнародних союзів, асоціацій, об’єднань держав, таких як Арабський Магриб, Європейська співдружність, СНД та інші. їх мета полягає в координації дій, об’єднанні зусиль і можливостей, забезпеченні більш тісного співробітництва, яке зменшує вірогідність конфліктних ситуацій.

Отже, проблеми конфліктів, визначення шляхів їх розв’язання та забезпечення стабільності світового розвитку займають велике місце в сучасних міжнародних відносинах. Застосування воєнних методів розв’язання міжнародних спорів в умовах можливого використання ядерної зброї може породити катастрофу планетарного масштабу. Тому війна, як і воєнні конфлікти загалом, не може бути виправдана ні з політичної, ні з економічної, ні з моральної точок зору. їх подоланню сприяють фактори об’єктивного і суб’єктивного характеру. Це, насамперед, загальна міжнародна ситуація і зацікавленість конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, розуміння, що потрібно усунути причини, які його породили. Це також ступінь розвитку демократії і наявність урядів, які користуються довірою народу. Це здатність державних чи міжнародних структур консолідувати національні, регіональні і міжнародні політичні сили навколо програми виходу з конфлікту, використання посередників і спеціально розроблених технологій розв’язання конфліктів.