Політологічна енциклопедія Книга VI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Сигізмунд I Старий (1 січня 1467 — 1 квітня 1548 рр.)

Король польський і Великий князь Литовський, пан і дідич Русі з династії Ягеллонів (з 1496 р.), переможець Тевтонського ордену (1519 - 1521 рр.).

Повний титул: Божою Ласкою король Польщі, а також землі Краківської, Сандомирії, Сирадії, Лехії, Куявії, Великий князь Литовський, пан і дідич Русі, Прусії, земель Хелмна, Ельблонга, Помор'я, князь Мазовецький.

Син Казимира IV Ягеллончика та Ельжбети (Елізабет) Ракушанки — доньки короля Німеччини та Угорщини Альбрехта ІІ Габсбурґа. У 1507 - 1537 рр. (з перервами) вів війну проти Московської держави. Східна експансія Польщі за правління Сигізмунда I Старого призвела до послаблення її позицій та приєднання до Московського князівства північно-східних українських земель — Чернігово-Сіверщини.

У 1508 р. уряд Сигізмунда I Старого придушив національно-визвольне повстання під проводом М. Глинського. В 1519 - 1521 рр.

вів боротьбу проти Тевтонського ордену. За Сигізмунда I Старого відбулося приєднання Мазовії до Польщі. Спроби Сигізмунда I Старого зміцнити королівську владу з допомогою воєнних і фінансових реформ не мали успіху. За Сигізмунда I Старого були зроблені перші спроби створення реєстрового козацтва. Довге правління Сигізмунда І Старого називали «золотим віком» польської Корони.

Завдяки перемозі у війні з Тевтонським орденом (1519 - 1521 рр.) згідно з мирною угодою у Прусії постала світська держава. Сигізмунд І у Кракові прийняв васальні умови князя Альбрехта Гогенцоллерна. Згідно з угодою після вигасання чоловічої лінії спадкоємців князя Альбрехта Корона отримувала право анексії Прусії. У січні 1525 р. в Гданську вибухнуло повстання проти юрисдикції польського кліру в місті, 17 квітня 1526 р. воно було придушене 8000 військом Сигізмунда І, який стяв голови керівникам повстання. Після смерті князя Івана ІІІ Сигізмунд І атакував московське князівство разом з ханом Менглі Гереєм. Війна завершилась укладенням вічного миру, що зафіксував «status quo ante». Чамбули татар атакували Московське князівство, дійшовши до Рязані. При поверненні в Києві віддали литвинам 1/3 здобичі, що стало причиною війни. Князь Василь ІІІ осадив Полоцьк, Вітебськ, Оршу, Мінськ, Борисов, Друцьк, Смоленськ, який у 1514 р. здався. 8 вересня 1514 р. московське військо зазнало розгрому у битві під Оршею, що не допомогло відбити Смоленськ. Король уклав союз у 1515 р. з ханом Мегмедом І Гіреєм, який здійснив похід на Москву. Московське військо невдало здійснило оточення у 1518 р. Полоцька, а після укладення союзу з татарами польсько-литовське військо 1519 р. було розбите під Сокалем.

Битва під Сокалем — перемога татарської орди над польсько-литовсько-руським військом під проводом князя Костянтина Острозького, великого гетьмана Литовського, 2 серпня 1519 р.

В 1519 р. 20-тисячна орда із сином кримського хана Мехмед Ґерая Багатур Ґераєм на чолі вторглася на Галичину, грабуючи воєводства Руське, Белзьке і Люблінське. Три тисячі коронного війська (посполите рушення під проводом великого маршалка коронного Станіслава Ходецького та подільського воєводи Мартина Каменецького) не змогли її стримати.

До поляків приєдналося посполите рушення («служба земська») з Волині під проводом князя Острозького та коронні війська на чолі з великим гетьманом коронним Миколаєм Фірлеєм, так що загальна кількість польсько-литовсько-руського війська зросла до семи тисяч.

Острозький і Фірлей зустріли ворога під спаленим татарами Сокалем, що в Белзькому воєводстві. Князь не хотів давати бою, зважаючи на велику чисельну перевагу супротивника та на те, що довелося б давати бій у незручному, тісному місці. Поляки відкинули його пораду, і серед руїн Сокаля 2 серпня відбулася битва, у якій татари здобули перемогу.

Острозький радив почекати, поки частина татарських військ переправиться за Буг, щоб побити татар по частинам, або принаймні почекати з битвою до приходу військ оборони поточної, які вів до Сокаля Ян Творовський.

Проте польські командувачі вирішили провести битву на лівому березі Бугу, не чекаючи на переправу татар. Польські війська, засипані градом татарських стріл не змогли розвернутися у бойовий порядок і понесли при тому серйозні втрати. Побачивши це, князь Острозький переправив своїх солдатів іншим бродом і зв'язав татар боєм, що дозволило нарешті польським військам розвернутися до битви.

Оскільки татари мали значну кількісну перевагу, а терен був важким для дій лицарської кінноти, польсько-литовські війська були обійдені з флангу. Наприкінці більшості польських і литовських вояків удалося пробитися з оточення і відійти, але це не змінює факту, що вони були чутливо побиті. На польсько-литовськму боці полягло аж 1200 солдатів, у тому числі загинув син гетьмаа Фірлея. Переможці також понесли значні втрати.

На відміну від попередніх татарських набігів, коли кримський хан відмежовувався від дій його підданих (як, наприклад, після битви під Лопушним), цього разу хан Мехмед I Ґерай визнав, що розірвав союз із королем Сигізмундом, виправдовуючи свої дії збитками, завданими Криму від походів українських козаків, що доходили аж під Очаків.

Для відновлення миру хан зажадав нових «упоминків» та пропонував свої послуги проти Московського князя, з яким Литва вела війну. Після поновлення союзу з ханами у 1520 р. польсько-татарське військо атакувало Москву, звідки навіть втікає великий князь. За 5-річним перемир'ям 1522 р. зберігається кордон за попереднього миру 1508 р., але Смоленськ залишається у руках московського князя.

Після смерті Василя ІІІ залишився 3-річний син Іван IV. Цим вирішило скористатись литовське військо, безуспішно атакуючи Сіверську землю. У відповідь військо Москви спустошило землі до Вільна. Наймане військо від командуванням Яна Тарновського 1534 р. знову займає Сіверщину, але у зв'язку з неоплатою воєнних послуг військо повертається назад і до 1536 р. московське князівство повертає Польщі всі міста крім Гомеля. За мирним договором 1537 р. Литва отримала Гомель, а Москва Себеж у Псковській землі. Через образу на короля Польщі господар Молдавії Богдан ІІІ Сліпий напав на Поділля, Руське воєводство, облягаючи Кам'янець, Львів, а польське військо у відповідь атакувало Молдавію, спалило Чернівці. Битва біля Хотина не виявила переможця. Згідно з мирною угодою 1510 р. анулювались заручини господаря з Єлизаветою Ягайлівною, питання приналежності Покуття віддавалось на суд короля Владислава Угорського.

Зі згоди султана Сулеймана I Пишного і відповідно до домовленості з московським князем Василем ІІІ господар Петро Рареш у 1530 р. зайняв Покуття. Сигізмунду І вдалось у 1531 р. замиритись з султаном і у битві під Обертином гетьман Ян Тарновський розбив військо господаря, але не мав права його переслідувати на теренах Молдавії — ленних володіннях султана. У Константинополі у 1533 р. був підписаний мир терміном до смерті султана і короля, за яким Сигізмунд І зрікся права сюзерена для Молдавії і Валахії.

Битва під Обертином (22 серпня 1531 р.) сталася між військами молдовського господаря Петра Рареша (Петрила) та польського короля Сигизмунда Ягеллона біля містечка Обертин на Покутті, зараз Івано-Франківська область. Переконлива перемога поляків зумовила поверненню Покуття до складу Польщі.

У 1490 р. Стефан III Великий захопив Покуття у Польщі. Він намагався добитися міжнародного визнання належності Покуття до Молдови, заручившись підтримкою короля Угорщини, що саме знаходився у конфлікті із своїм родичем — польським монархом. Після смерті Стефана в 1504 р. Покуття повернулося до Польщі. Між 1529 р. та 1530 р. молдовани почали нападати на Покуття знову. Оскільки Молдова була залежним від турків князівством, польський король Сигизмунд І разом із своїм секретарем Яном Оцеським направив листа до турецького султана Сулеймана з проханням висловити офіційну турецьку точку зору щодо конфлікту. Султан дав дозвіл полякам відвоювати Покуття при умові, що вони не перенесуть воєнні дії на територію власне Молдови, що буде розглядатися султаном як казус беллі.

Польське військо очолив гетьман Ян Амор Тарновський, польський сейм ухвалив рішення про нові податки на наймане військо. Під кермом Тарновського було 4,800 кінноти, 1,200 піших жовнірів, 12 гармат і табір із возів. Тарновський рушив до Обертина, що на південь від Дністра.

Між 3 і 5 червня Тарновський вислав кінний авангард із 1,000 вояків, що мав очистити навколишні терени від молдован, після чого кіннота повернулася під Обертин. Тарновський залишив 186 піших жовнірів в укріпленому містечку Гвіздець, кілька кілометрів на південь від Обертина. 6 серпня господар Молдавії Петро Рареш вислав 6,000 кінноти до Гвіздця. їхній 2-тисячний авангард 15 серпня розпочав облогу містечка. Головні сили поляків рушили від Обертина до Гвіздця та 19 серпня розбили 6-тисячний молдовський загін, причому 2 тисячі молдован загинули.

Господар Петро Рареш особисто очолив 20 000 кінного війська із 50 гарматами та невеликим невідомим числом піхоти проти 6,000-тисячної польської армії. Тарновський знову залишив жменьку піших жовнірів захищати Гвіздець, а сам відступив до оборонної позиції на узбіччі лісу біля Обертина, де він наказав розбити укріплений табір. У трьох кутках табору стояли гармати, піхота зайняла позиції на возах, а загони кінноти було сконцентровано у центрі табору.

22 серпня Петро Рареш послав легку молдовську кінноту атакувати польський табір. Ця атака була відбита. Тоді молдовські гармати почали обстріл табору. У артилерійській дуелі, що відбулася внаслідок цього, польські гармаші виявилися вправнішими та нанесли втрати молдовській артилерії. Після цього третина польської кінноти атакувала ліве крило молдован, що змусило Рареша послати туди підкріплення. На правому фланзі залишилися гармати та молдовська піхота.

Тоді вся решта польської кінноти вдарила на праве крило молдован і розтрощила його, незважаючи на втрати від гарматного вогню. Захоплені молдовські гармати були розвернуті проти лівого крила війська Рареша, що опинилося в оточенні. Після нової польської атаки с двох боків молдовани кинулися тікати.

Молдовани втратили близько 7 тисяч убитими та тисячу полоненими. Було захоплено всі їхні гармати. Поляки втратили вбитими 256 чоловік.

Турецький султан усунув Петра Рареша від влади у Молдові за те, що той «потурбував нашого кращого приятеля польського короля». Остання, так само невдала, спроба захопити Покуття була зроблена молдованами у 1538 р.

Гетьман Ян Тарновський згодився зняти облогу Хотина в обмін від зречення господаря від прав на Покуття.

Пруський князь Альбрехт Гогенцоллерн задля зменшення залежності від Корони намагався укласти союз з німецьким імператором Максиміліаном І Габсбургом і великим московським князем. Загрозу зі сторони імператора відчував і король Чехії і Угорщини Людовик ІІ Ягайлович. Тому у 1515 р. відбулось укладення Віденської угоди, за якою імператор брав зобов'язання не підтримувати Прусію і Москву у війнах проти Корони в обмін на успадкування тронів Чехії і Угорщини при вигасанні спадкоємців Людовика ІІ, з двома доньками мали одружитись два сини імператора. Оскільки вже у 1526 р. Людовик ІІ загинув у битві під Могачем, то два трони перейшли до Габсбургів.

Битва при Могачі відбулась 29 серпня 1526 р., в якій Османська імперія завдала нищівної поразки об'єднаному угорсько-чесько-хорватському війську. Переможна Османська імперія зайняла Середньодунайську рівнину, включивши до складу своїх володінь саме серце Європи, яке турки планували перетворити на плацдарм для підкорення нових територій та подальшого розповсюдження ісламу.

Як і багато інших балканських національних держав, підкорених османами у XIV - XV століттях, Угорське королівство вступило у XVI століття у надзвичайно послабленому стані через низку зовнішніх та внутрішніх причин. Зсередини його розривали феодальні суперечки, що фактично призвели до встановлення феодальної роздробленості, селянські повстання, опір з боку національних меншин, які противились мадяризації (словаки, румуни, хорвати), а ззовні — амбіційні спроби австрійсько-німецьких володарів включити Угорщину до складу своїх володінь. Смерть Матвія Корвіна (1490 р.) спричинила анархію в Угорщині і, здавалось, сприяла задумам османів проти цієї держави. Тривала війна, що велась із декотрими перервами, скінчилась, однак, не надто сприятливо для турків. За миром, укладеним у 1503 р., Угорщина відстояла усі свої володіння й хоча мала визнати право Османської імперії на дань з Молдавії й Валахії, але не відмовилась від верховних прав на ці дві держави (скоріше в теорії, ніж у реальності).

Поступовому занепаду Угорщини у подальшому сприяв й олігархічний режим, встановлений династією Ягеллонів, відчуження придушеного угорського селянства від національно-оборонних рухів після подій 1514 р., географічна замкненість та віддаленість Угорщини від торгових шляхів, що проходили через Середземне море та світовий океан, в тому числі Атлантичний океан, зниження значення дунайського торгового шляху й посилення тиску з боку Габсбургів.

29 серпня 1526 р. поблизу міста Могач у Південній Угорщині, на правому березі Дунаю сталась битва між армією турецького султана Сулеймана I Пишного (100 тисяч чоловік і 300 гармат) і дворянським військом короля Угорщини, Чехії та Хорватії Лайоша II (25 тисяч чоловік і 80 гармат).

Величезна перевага турків відбилась на результатах битви: армія короля Лайоша II зазнала нищівної поразки, сам король загинув під час відступу. В результаті битви територія сучасної Угорщини перейшла під турецький контроль, до соборів було прибудовано мінарети, а угорську столицю довелось на півтора століття перенести на північ, до Братислави.

Чисельна перевага турків призвела до того, що перемога була досягнута лише за 2 години. В лавах турецької армії переважали отурчені слов'яни-мусульмани (яничари) з балканських володінь Османської імперії.

Турецька перемога мала ряд прямих наслідків як для угорців, так і для багатьох інших сусідніх народів. Як і у випадку битви під Гвадалете 711 року для арабів, битва при Могачі відкрила перед турками широкі можливості для підкорення всієї Центральної Європи. Султан Сулейман I у 1529 р. почав облогу Відня, але через наближення зими змушений був відступити.

На місці підкорених османами угорських земель утворилась нова область — Османська Угорщина, що існувала у 1526 - 1699 рр. Більше того, далеко не всі угорці чинили опір турецькій владі. Частково це пояснювалось історико-культурною єдністю обох народів. Справа у тому, що до свого приходу в Європу близько 1000 року, фіно-угорські за походженням угорці проживали в оточенні тюркських народів, у яких вони запозичили значну частину сільськогосподарської лексики. Угорське селянство південного сходу країни поставилось до приходу турків як до звільнення від засилля місцевих феодалів, що наклали на них непосильні побори. Прагнучи залучити угорських селян на свій бік, турки лібералізували багато із сфер життя угорського селянства.

На відміну від кривавих суперечок між католиками й протестантами Європи тих часів, турки не забороняли жодну з релігій, хоча навернення до ісламу усіляко заохочувалось. Скориставшись хаосом повоєнних років та зародженням нового мусульманського суспільства, багато простих угорців, що прийняли іслам (магьяраби), зуміли піднятись кар'єрними сходами воєнних станів Османської імперії. Жителі північних угорських земель чинили туркам великий опір, створюючи загони гайдуків. Багато-хто також тікав до сусідніх словацьких земель на північ. Слід також враховувати, що турки підкорили тільки Центральну Угорщину, периферійні західні та північні регіони з новою угорською столицею — містом Пожонь (сучасна словацька Братислава) були анексовані австрійськими Габсбургами, які перетворили їх на буфер між німецькими й османськими територіями. Таким чином, в угорців початку XVI століття фактично не було вибору. Якщо б угорців не підкорили турки, то це зробили б німці. Після невдалої облоги Відню, австрійські німці приступають до рішучіших дій проти турків, починається поступова «реконкіста» Балканського півострова.

Після битви при Могачі європейські нації, почали вживати спроб об'єднання з метою протистояння загрозі ісламізації Європи. Ця стратегія принесла перший успіх у битві при Лепанто.

Битва біля Лепанто (Патраська затока, мис Скрофа, Іонічне море) — морський бій, який відбувся 7 жовтня 1571 р. Флот Святої ліги, коаліція південних європейських католицьких держав (Іспанія, Венеціанська республіка, війська Папи Римського, Мальтійського ордену, Генуї, Сицилії, Неаполя, Савойї, Тоскани та Парми), який прибув з порту Мессіна (Італія), завдав поразки основному флоту Османської імперії, який базувався на захід від військово-морської бази в Лепанто. Перемога Священної ліги завадила перетворенню Середземного моря у морські ворота до Європи, захистила Італію від османського нашестя і запобігла від подальшого просування османів на південь Європи.

Окрім того, незважаючи на свій первинний успіх, саме в Угорщині турки вперше стикнулись із західноєвропейською соціально-політичною структурою, яка мала сильний німецький вплив та вже істотно відрізнялась від орієнталізованих греко-слов'янських держав балканського регіону, з такою легкістю підкорених турками. Хоча європейські цінності в Угорщині в цілому й не відповідали західним стандартам, близкість Османської Угорщини до німецьких земель створювала для них пряму загрозу і викликала гнівний опір з метою підтримання імперських амбіцій самих Габсбургів.

За Сигізмунда І відбулось становлення українського козацтва для оборони краю від регулярних нападів татар. Першим гетьманом козаків називають Предслава Лянцкоронського, який побував у Франції, Італії, Німеччині, Угорщині, у Палестині став Кавалером Гробу Господнього. За послуги у війні з Прусією король дозволив йому у 1512 р. викупити староство у Хмільнику, де він займався захистом Поділля від татар, організовуючи з козаками напади на поселення татар. Разом з козаками ходив під Аккерман (1516 р.), Очаків (1528 р.). Іншим організатором загонів козаків був Остафій Дашкевич — староста канівський і черкаський. Він був одним з перших гетьманів, яких озброїв козаків вогнепальною зброєю, у 1523 р. вперше напав на Очаків, куди привів у 1528 р. разом з Лянцкоронським 1200 козаків. Разом з князем Константином Острозьким у 1527 р. розбив татар у битві під Ольшаницею. На Сеймі 1533 р. запропонував закласти на Поділлі систему фортець для захисту від татар. Третім відомим оборонцем України від татар був німець Претвіч Бернгард — ротмістр оборони поточної, староста барський і теребовельський. Був придворним Сигізмунда І, беручи участь у молдавських війнах короля. Королева Бона 1540 р. поставила його старостою у своїм місті Бар, звідки він організовував походи проти татар до Криму та Очакова (1536 р., 1549 р., 1552 р.). Розробив свою систему оборони задля швидкої організації відсічі, використовуючи загони козаків, обсадив численні замки гарнізонами. За легендою, татари лякали ним своїх дітей, а у Короні його називали Муром Польщі, Пострахом татар (Terror Tartarorum). Збереглось тогочасне прислів'я «За пана Претвіча вільний від татар кордон».

Сигізмунд І під впливом дружини Бони Сфорца намагався посилити владу монарха, зменшити значення шляхетського Сейму, опираючись на поради королівської Ради магнатів — сенаторів. Він відділив загальні податки від королівських, дбав про розвиток королівських міст, повернув неправедно набуті королівські маєтності, а королева Бона використовувала кошти для збільшення маєтностей, викуповуючи заставлені маєтки Королівщини. Також намагався впорядкувати прибутки з копалень солі. Після вигасання лінії князів Мазовії у 1526 р. утворив воєводства Мазовське і Белзьке. Його проект уніфікації судового кодексу 1532 р. відкинув Сейм 1540 р.

Королева Бона вмовила його для створення спадкової монархії коронувати у 1529 р. за свого життя сина Сигізмунда Августа на молодшого короля. Це обурило шляхту, яка виступала за виборність короля, впливів сенаторів, королеви Бони і викупівлі нею маєтків, призначення на посади осіб з інших земель, оминаючи ценз осідлості. Зрештою зібране у 1537 р. під Львовом посполите рушення шляхти підняло рокош, званий «кокошою війною», оскільки вони з'їли всіх курей в околицях. Зрештою Сигізмунд І упокорився у Низькому замку Львова перед шляхтою, що призвело до послаблення королівської влади і посилення анархічної ролі Сеймів.

За правління Сигізмунда І з реконструкції палацу на Вавелі розпочалось поширення ренесансного стилю у будівництві. Після руйнівної пожежі 1527 р. Львів відродився як ренесансне місто завдяки наданим королем привілеям, звільненню міщан на 20 років від сплати податків. Львів отримав модерну третю лінію оборони завдяки наданню Сигізмундом І коштів з податків. Зокрема з власних коштів короля і королеви Бони профінансували будівництво Королівського і Зміїного бастіонів.

Король надав місту декілька привілеїв на торгівлю, збори податків, розширив права купців, що сприяло росту заможності міщан, міста, зокрема іноземні купці були віддані під юрисдикцію магістрату.

Також він затвердив правила вибору бургомістра, райців, право шинкування горілкою, підтвердив монополії міста на постригальню сукна, міську вагу. Сигізмунд І затвердив у 1526 р. давній герб міста і дозволив використовувати печатки з червоного воску.

Львівському братству вдалось за підтримки короля відновити у 1539 р. кафедру львівського православного єпископа, підпорядкованого київським митрополитам, затвердити владикою Макарія Тучапського, звільнивши його від опіки католицьких архієпископів Львова. Завдяки цьому Львів став єдиним містом — резиденцією трьох єпископів.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. за ред. Н. Лисюк. — К., 2000; Українське державотворення: Слов.-довід — К., 1997.