Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Біженці

БІЖЕНЦІ — міжнародний статус дюдей, які внаслідок обґрунтованих побоювань стали жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами своєї країни та не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань.

В українській історії поставала неодноразово проблема біженців. Перший масовий виїзд українців закордон повязаний із політичними й сільськогосподарськими подіями з поворотом XVIII ст. Другий — у період 1918 - 1021 рр., цебто під час Першої світової війни, коли українці залишали місця проживання в силу обставин воєнного часу. Проте чи не найбільшу кількість біженців спостерігається у XX ст..: приблизно 200 000 вихідців з України, які опинилися з причин політичних у Європі внаслідок вибуху Другої світової війни, — відмовлялись повертатися у СРСР і згодом розселилися по різних континентах світу.

Мальовничу смугу Карпатських гір, цебто кордон між Україною та Словаччиною, ретельно патрулюють з обох боків, незважаючи на її протяжність: нею, ніби маршрутом, усе частіш користуються як і мігранти, так і біженці з ціллю досягнення Західної Європи. Саме в Україні Закарпатська область служить за зону нелегальної переправи вЄвропейський Союз — більшість тут перехоплених походять з таких сусідніх країн, як Росія (чеченці), Республіка Молдова та Грузія, з Кавказького регіону, і з віддалених країн, як-от: Китай, Індія, Бангладеш та В'єтнам.

У 2003 р. кількість затриманих на кордоні нелегальних мігрантів збільшилась удвічі — від 2 274 до 4 486 у 2005 р. Неурядові організації підраховують, що такі цифри вказують ледве на 50 відсотків із тих, які намагаються нелегально перетнути кордон.

У 2005 р. отримано 797 заяв — майже 50 відсотків усіх нових шукачів притулку, зареєстрованих в Україні. Однак попри велику кількість звернень, загалом рівень визнання біженцями в Україні у 2005 р. визнано меншим за 0,4 відсотки. У 2006 р жодному з тих, що внесли заяви у Закарпатській області, не дано статус біженця.

У вирішенні проблем біженців важливу роль покликане відігравати не тільки міжнародне право, а й національне законодавство держав, оскільки біженці, залишаючи свої країни, поселяються на території певних держав. Є біженці і в Україні. У зв'язку з цим у 2001 р. Україна прийняла Закон «Про біженців», який регламентує процедуру отримання статусу біженця в Україні і визначає сам статус. Завдяки наявності цього статусу біженці можуть отримувати певну допомогу (грошові виплати і пенсії, отримання освіти, охорону здоров'я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т. ін.) від держави, що надала такий статус.

На пострадянському просторі є сотні тисяч біженців, що стали жертвами військових конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії, Південній Осетії. Багато з них приїжджають в Україну, сподіваючись отримати статус біженця. 8гідно зі ст. 1 Закону «Про біженців» під терміном «біженець» розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Процедура надання такого статусу досить складна. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців» статус біженця не надається особі: за якою компетентними органами влади держави, де вона проживає, визнаються і забезпечуються права і обов'язки, пов'язані з громадянством цієї держави; щодо якої встановлено, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття на її територію; яка до прибуття в Україну перебувала у державі, де вона могла у встановленому порядку отримати притулок чи оформити статус біженця.

Ми бачимо, що фраза «внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань» є головною у визначенні терміна «біженець». З огляду на ту обставину, що «побоювання» суб'єктивні, це визначення привносить суб'єктивний елемент у положення особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Згідно з посібником, виданим Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців «Щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженця» (Женева, 1992 р.) вважається, якщо тільки особа не шукає пригод, або не бажає просто подивитися світ, то вона ніколи за звичайних умов не залише домівку та країну без підстав, що примушують до цього (ст. 39).

Вказане у поєднанні з нормою ст. 3 Закону України «Про біженців» дає підстави казати про існування презумпції того, що особа, яка звертається з проханням визнати її біженцем, відповідає вимогам відповідності цьому статусу. А спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції повинен встановити наявність або відсутність передбачених Законом України «Про біженців» обставин.

У Конституції України проголошується: «Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 ст. 26). Аналогічні положення містяться у конституціях багатьох держав світу. Зазвичай в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура отримання цього права регламентується поточним законодавством.

У ст. 14 Загальної декларації прав людини визначено:

1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використано у разі переслідування, насправді заснованого на вчиненні не політичного злочину, або діяння, що суперечить меті та принципам Організації Об'єднаних Націй».

Проте вчинення особою, що просить притулок, політичного злочину не передбачає автоматичного права на його отримання. Як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні у справі про притулок (Перу проти Колумбії) від 20 листопаду 1950 р.: «Недостатньо бути звинуваченим у політичному злочині, з тим, щоб мати право на отримання притулку; притулок від дій правосуддя може бути наданий тільки у тих випадках, коли застосування норм права підміняється довільними діями».

У міжнародному праві прийнято розрізняти територіальний і дипломатичний притулок. Перше означає надання державою будь-якій особі (особам) можливості сховатися від переслідувань політичного характеру на своїй території; друге — є надання державою такої можливості, але у межах дипломатичного представництва, консульської установи або на військовому кораблі, що перебувають на території іншої держави.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність приміщення дипломатичного представництва або консульської установи та екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати їх як притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Це положення відображено і у договірному праві.

Так, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. встановлює заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною з його офіційними функціями (п. З ст. 41). Винятком є практика держав Латинської Америки. Держави — учасниці Гаванської конвенції 1928 р. і Каракаської конвенції 1954 р. визнали право дипломатичного притулку і регламентували у цих угодах процедуру його надання. Проте латиноамериканські юристи висловлюють сумнів щодо існування звичаєвого інституту дипломатичного притулку у Латинській Америці, оскільки у цьому випадку справедливо розглядається питання про відповідність дій сторони, що надає притулок особі, переслідуваній у певній державі, принципу суверенної рівності держав.

У згаданому вище рішенні у справі про притулок Суд ООН представив такий аналіз цієї проблеми: якщо біженцю наданий територіальний притулок, то таке рішення не ущемляє суверенітет держав, у яких скоєно злочин. У разі дипломатичного притулку біженець перебуває на території держави, в якій він вчинив злочин і рішення про надання притулку звільняє злочинця від юрисдикції цієї держави, чим ущемляє суверенітет територіальної держави.

Часто виникають непорозуміння щодо розрізнення біженців та економічних і нелегальних мігрантів, що призводить до невірних висновків та ксенофобської реакції. Біженці покидають свою країну через загрозу переслідувань і не можуть безпечно повернутися додому в існуючій ситуації. Економічний мігрант зазвичай залишає батьківщину добровільно в пошуках кращого життя. Якщо він або вона забажають повернутися додому, то зможуть скористатися захистом свого уряду.

Багато нелегальних мігрантів намагається перетнути регіон Білорусі, Молдови та України аби дістатися до Західної Європи. Це не означає, що вони біженці — лише деякі з них мають добре обґрунтовані причини, щоб просити притулку від переслідувань, і ці люди повинні отримати міжнародний захист.

ДЖЕРЕЛА:

Наталка Доляк. Заплакана Європа: роман. — Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. — 288 с.; Андреа Чалупа. Орвелл і біженці: Невідома історія «Колгоспу тварин» / Пер. З англ. І.Вушко, М.Комінс. — К.: Видавництво Жупанського, 2016.; Буткевич М. «Формуютьсе образ мігрантів ек загрози національній безпеці» // Спільне: журнал соціальної критики. — №1. — 2010. — с.89 - 93.; Речицький Р. Гуманітарний расизм? Міжнародна допомога та політика інтеграції біженців в Україні. // Спільне: журнал соціальної критики. №5, 2012. c.129 - 139; Закон України «Про біженців» // Етнополітика в Україні. Документи та матеріали. — К., 1998; Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика: Енциклопедія // За ред. Ю. Римаренка. — К.: 1998.