Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Баланс сил

БАЛАНС СИЛ (англ. balance of power — баланс сил) — така ситуація у міжнародних відносинах, коли існує паритет або стабільність між сторонами. Поняття балансу сил «описує стан справ у міжнародній системі та пояснює поведінку держав у системі». Як поняття міжнародного права для позначення «рівноваги» між націями належить доктрині покликаній завадити посиленню однієї з націй до такого рівня, коли вона диктуватиме свою волю решті. Принцип балансу сил є основою зовнішньої політики Великобританії починаючи з пізнього Середньовіччя до завершення Другої світової війни. В основному, це означало постійний спротив Британії появі єдиної домінуючої сили (або союзу) в Європі. У випдаку загрози появи такої сили Британія долучалась до союзу з наступною за потужністю країною для відновлення рівноваги.

Баланс сил лежить в основі теорії неореалізму. Згідно з цим принципом, держава може вдаватись або до балансування, або прилучуватися до союзів сильніших держав. Під час війни вибір між балансуванням та прилученням може бути питанням життя чи смерті держави.

Кеннет Волц, провідний дослідник неореалізму, зазначив у книзі «Теорія міжнародної політики», що «коли й існує якась особливо політична теорія міжнародної політики, то це точно теорія балансу сил». Однак, це твердження було піддано критиці представниками інших школ дослідження міжнародних відносин, зокрема, конструктивістами та політичними економістами.

Основний принцип встановлення рівноваги політичної влади, як зазначив Чарльз Давенант в «Есеї про баланс сил», старий як історія, та був відомий як прадавнім політичним теоретикам та державним діячам. По суті, цей принцип виплває із здорового глузду, нажитого досвіду та інстинкту самозбереження.

Військово-політичні блоки НАТО та країн Варшавського договору у часи Холодної війни

Точніше, теорія балансу сил має деякі ключові аспекти загальновизнані у літературі на цю тему. Перш за все, основне покликання держав згідно з теорією балансу сил — забезпечити власну безпеку відповідно до поглядів реалістів. Також держави намагаються відновити рівновагу заради самозбереження. Заради уникнення домінування однієї з держав, інші укладатимуть союзи до відновлення рівноваги.

На думку професора Л. Оппенгайма рівновага серед націй відіграє вирішальну роль для існування та дії міжнародного права. Якщо держави не у змозі тримати взаємний контроль, домінуюча держава діятиме на власний розсуд та нехтуватиме правом.

Ідея збереження балансу сил як свідомої мети зовнішньої політики, відома ще у прадавні часи, відновила увагу до себе у XV ст. серед італійський міст-держав.

Франческо Сфорца, правитель Мілану, був першим, хто активно переслідував політику балансу сил, хоча історики тривалий час невірно приписували першість правителям Флоренції, славу яких оспівували відомі письменники Нікколо Макіавеллі та Францеско Гвічардіні.

Універсалізм, який був основним напрямком розвитку міжнародних відносин в Європі до Вестфальського миру 1648 р., поступився місцем доктрині балансу сил. Поняття набуло особливої ваги після Утрехтського миру 1713 р., коли воно було згадано.

Лише у XVII ст. завдяки Ґроцію та його послідовникам дослідження міжнародного права перетворилось на наукову дисципліну та було сформульовано теорію балансу сил і покладено в основу дипломатії. Згідно з цією дисципліною, європейські держави утворюють щось на зразок федеральної спільноти, в основі існування якої лежить принцип балансу сил. Оскільки всі держави однаково були зацікавлені у збережені балансу, вважалось і правом, і обов'язком кожної держави вдаватись навіть до військового втручання у випадку порушення балансу якоюсь державою спільноти.

Будучи сформульованим, принцип «балансу сил» став аксіомою у політології. Франсуа Фенелон, в «Instructions», ознайомив молодого Людовіка, герцога Бургундського з з цією аксіомою. Фрідріх II в «Анти-Макіавеллі» проголосив принцип балансу сил світові. У 1806 р. Фрідріх фон Гентц повторно висловив принцип у праці «Fragments on the Balance of Power». Принцип балансу сил послужив основою для коаліцій проти Людовика XIV та Наполеона, та приводом і виправданням для багатьох воєн, які трапились в Європі у проміжку між Вестфальським миром 1648 р. та Віденським конгресом 1814 р., особливо з боку Великобританії (частково включаючи Першу світову війну).

Протягом XIX ст. національні повстання змінили мапу Європи та змістили баланс сил. Однак, всі сили дипломатії були скеровані на відновлення балансу сил спотвореного силами, вивільненими Великою французькою революцією. По завершенню революції та встановленню відносної стабільності стали виникати військові союзи заради збереження миру.

ДЖЕРЕЛА:

Лебедева М. М. Мировая политика. — М., 2003; Панарин А Искушение глобализмом. — М., 2002; Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти. — К., 2002; Уткин А. И. Мировой порядок XXI века. — М., 2001.