Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Клінтон Вільям Джефферсон (народився 19 серпня 1946 р.)

Сорок другий президент Сполучених Штатів Америки з 1993 - 2001 рр. Він також був губернатором штату Арканзас протягом 12 років. Білл Клінтон — третій наймолодший президент США після Теодора Рузвельта та Джона Кеннеді. 20 січня 1993 р. вперше, починаючи з 1980 р. у Білий дім прийшов кандидат від демократичної партії. Якщо не брати до уваги короткочасне перебування президентом Картера, то демократи майже четверту частину століття не владарювали у США. Тому на 42-го президента Сполучених Штатів були покладені великі надії всієї демократичної Америки.

Вільям Джефферсон Блайт ІІІ народився 19 серпня 1946 р. у місті Хоуп, штат Арканзас. Його батько, Вільям Джефферсон Блайт молодший (1918 - 1946 рр.), був комівояжером по продажу обладнання, трагічно загинув ще до його народження. Мати, Вірджинія Делл Кесседі (1923 - 1994 рр.), закінчивши школу, поїхала вчитися на медсестру-анестезіолога у Шривпорт, штат Луїзіана, де й познайомилася із Вільямом. І у 1943 р. вони одружилися, після чого Вільяма було призвано до армії і відправлено у Єгипет на Другу Світову війну. Закінчив службу він вже в Італії у грудні 1945 р. Коли він повернувся, вони з Вірджинією ненадовго переїхали до Чікаго і зібралися придбати будинок у Хоупі, поряд з її батьками, але 17 травня 1946 р., повертаючись із Чікаго у Хоуп, Вільям загинув в автокатастрофі. Вірджинія була його четвертою дружиною, а Білл третьою дитиною. В батька залишилось ще двоє дітей від двох попередніх шлюбів, які жили у родинах своїх матерів: син — Генрі Леон 1938 р. народження та дочка Шарон Лі 1941 р. народження.

Мати Білла після народження дитини повернулась в Шривпорт вчитися, і перші роки виховання дитини було покладено на бабусю й дідуся — Елдриджа й Едіт Кесседі. У них була власна лавка бакалійних товарів, де вони, всупереч звичаям сегрегації, обслуговували, у тому числі в кредит, усіх жителів міста незалежно від кольору шкіри. Бабуся і дідусь прищеплювали таке відношення до людей і онуку: терпимість, рівність, політична коректність — з усіма цими поняттями Білл познайомився, будучи ще маленькою дитиною. Коли Біллу було 4 роки, мати вийшла заміж за торговця автомобілями Роджера Клінтона. У 1953 р. сімейство переїхало до міста Хот Спрингс, Арканзас, а у 1956 р. у Білла народився брат Роджер Клінтон. Білл взяв прізвище вітчима, коли йому було 15 років.

У школі Клінтон був одним із кращих учнів і керівником джаз-бенда, де він грав на саксофоні. У липні 1963 р. Білл у складі делегації від національної юнацької організації брав участь у зустрічі із Дж. Кеннеді, де удостоївся особистого привітання президента, після чого він вирішив присвятити життя публічній діяльності і політиці.

Після закінчення школи по черзі вчився в університеті Джорджтаун і Вашингтоні, Оксфорді, Єлі. Не зважаючи на те, що сім'я Білла за американськими мірками належала до середнього класу, грошей на освіту в престижному університеті у його батьків не було, а вітчим вже серйозно до того часу страждав алкоголізмом, і Білл справлявся самотужки: отримував підвищену стипендію, працював на трьох роботах одночасно. У Єльському університеті, який він закінчив у 1973 р., він познайомився з Гілларі Родхем, на якій 11 жовтня 1975 р. одружився. Після закінчення університету Білл недовго викладав у юридичному інституті Арканзаського університета у Файттвіллі. Його дружина Гілларі Клінтон незабаром після нього зайнялася викладацькою діяльністю у тому ж університеті.

Свою політичну кар'єру Білл почав у штаті Арканзас, коли він невдало балотувався на посаду депутата у Палату Представників Конгресу США у 1974 р. Пізніше він балотувався і був вибраний на посаду губернатора штату Арканзас, ставши наймолодшим губернатором штату. Однак у 1980 р. він зазнав поразки і не був переобраний. Попри це, у 1982 р. його знову обрано губернатором штату. У 1992 р. Клінтон успішно балотувався на посаду президента США від Демократичної партії і виграв вибори, випередивши свого найближчого конкурента з Республіканської партії Джорджа Буша-старшого. У 1992 р. журнал «Тайм» назвав Клінтона «людиною року».

У своїй першій інавгураційній промові Білл Клінтон оголосив курс на оновлення Америки, якій належить очолювати світ після колапсу Радянського Союзу.

Президентство Клінтона припало на той час, коли у світі відбувалися суттєві зміни, спричинені розвалом СРСР і кінцем Холодної війни. Міжнародні обставини позначилися на внутрішньополітичному курсі Клінтона, який отримав назву «світове лідерство» («велика стратегія») і зводився до глобального політичного, економічного та військового впливу США.

Суть «великої стратегії зводився до того, що на формування зовнішньополітичної стратегії США у 90-х рр. впливали як уже відзначені ідейно-теоретичні підходи, так і зміни у внутрішній і міжнародній обстановці. І хоча адміністрацію Клінтона часто критикують за відсутність цілісної «великої стратегії», основні контури нової стратегії позначені вже досить чітко не тільки на доктринальному, а й на політичному рівні.

Виходячи з офіційних зовнішньополітичних установок США, викладених у виступах їхніх лідерів, програмних документах у сфері зовнішньої і військової політики (насамперед періодичних доповідях Білого дому про стратегію національної безпеки), можна в такий спосіб представити національні інтереси США і шляхи їх забезпечення.

Основні цілі «великої стратегії» США — зміцнення безпеки та забезпечення економічного процвітання країни, а також просування демократії в світі.

Останнє вважається відповідним не тільки принципам, але й інтересам США, оскільки (як зазначається в останньому виданні «Стратегії національної безпеки у новому столітті») «демократичні режими більш схильні співпрацювати один з одним для відбиття загальних загроз, вони заохочують вільну торгівлю і сталий економічний розвиток.

Такі режими рідше розв'язують війни і порушують права своїх громадян. Тому всесвітня тенденція просування до ринку просуває і американські інтереси».

Цим багато в чому обгрунтовується й необхідність керівництва світом з боку США — не тільки як єдиної країни, що володіє необхідними «волею і можливостями», а й як країни, ідеали та інтереси якої в найбільшій мірі відповідають «універсальним цінностям демократії свободи».

ДОКТРИНА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ США РОЗРІЗНЯЄ ТРИ РІВНІ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ КРАЇНИ:

1. Життєві національні інтереси (забезпечення виживання, безпеки і життєдіяльності США; сюди входить безпека території США і їх союзників, безпека американських громадян, економічний добробут країни і захист її найважливіших інфраструктур); для захисту цих інтересів допускається використання військової сили, в тому числі в односторонньому порядку.

2. Важливі національні інтереси (зачіпають економічне благополуччя США і вимагають домірних американських акцій, наприклад з підтримки миру у Боснії).

3. Гуманітарні та інші інтереси (протидія екологічній і гуманітарній біді, допомогу у врегулюванні міждержавних і внутрішніх конфліктів і т.п.).

ЗАГРОЗИ БЕЗПЕЦІ США СПЕЦІАЛІСТИ РОЗДІЛЯЮТЬ НА КІЛЬКА ВИДІВ:

✵ загрози регіонального або державного рівня (їх основними джерелами в даний час вважаються Іран, Ірак і Північна Корея);

✵ транснаціональні загрози (тероризм, міжнародна злочинність, торгівля наркотиками, незаконна торгівля зброєю, загроза інформаційній інфраструктурі США);

✵ поширення небезпечних технологій, насамперед з виробництва зброї масового знищення;

✵ іноземне шпигунство;

✵ загрози, які виходять від «неспроможних держав» (їх нездатність забезпечити стійке правління може призвести до внутрішніх конфліктів, гуманітарних криз та регіональної нестабільності).

Відсутність прямої військової загрози існуванню США по типу радянської часів холодної війни розглядається Пентагоном як тимчасове явище, а найбільш вірогідним сценарієм її відродження там вважають появу «веймарській Росії» або ворожого Китаю як нової великої держави. Тому найважливішим завданням військово-політичної стратегії США, як зазначав У. Перрі (міністр оборони США у 1994 - 1997 рр.), є «превентивна оборона», націлена, по суті, на участь у формуванні військового потенціалу цих країн шляхом розширення взаємодії та надання впливу на їх військові доктрини і характер військового будівництва. У той же час підкреслюється, що США повинні зберігати військово-стратегічний потенціал, необхідний на випадок провалу «превентивної оборони» та відродження великої військової загрози.

Що стосується загроз регіонального рівня, то основним засобом їх стримування є підтримка військового потенціалу, досить успішного ведення двох «великих регіональних воєн» (замість «двох з половиною воєн» періоду розпалу холодної війни), найбільш вірогідними з яких вважаються війни в районах Перської затоки і Корейського півострова. У цілому, як підкреслюється у «Стратегії національної безпеки», «Сполучені Штати не дозволять будь-якої ворожій силі домінувати в будь-якому регіоні, важливому для наших інтересів».

До таких регіонів на додаток до традиційних для післявоєнної стратегії США Західної півкулі, Західної Європи, Східної Азії і Перської затоки все частіше згадуються Центральна і Східна Європа, Балкани, а також басейн Каспійського моря (включаючи Центральну Азію і Кавказ) з його величезними сировинними ресурсами.

Згідно з доктриною національної безпеки США протидія транснаціональним загрозам передбачає зміцнення режимів нерозповсюдження та контролю за ракетною технологією, односторонні і колективні дії по боротьбі з міжнародним тероризмом та злочинністю, захисту навколишнього середовища і т.д. Характерно, що все більше уваги приділяється формуванню безпечного для США зовнішнього середовища. Цим самим підкреслюється першорядна роль США у створенні нової системи міжнародної безпеки. При цьому США, говориться у «Стратегії національної безпеки», «повинні бути здатні до відповіді на весь спектр можливих загроз і криз. Наша відповідь може бути дипломатичним, економічним, правовим, військовим або, скоріше, їх поєднанням. Ми повинні використовувати найбільш адекватний набір засобів, діючи у союзі або партнерстві, коли наші інтереси поділяються іншими, або ж одностороннім чином, коли того вимагають національні інтереси країни».

Неважко помітити, що навіть на декларативному рівні «велика стратегія» США має яскраво виражений глобальний характер, а у концептуальному плані поєднує у собі елементи «гегемонізму», «узгодженої безпеки» і «виборчого залучення». Більш надійний критерій оцінки — сама зовнішньополітична практика США 90-х рр.

Незважаючи на радикальні зміни міжнародної обстановки, США зберегли глобальну систему своїх військово-політичних союзів і зобов'язань, створену в роки холодної війни. Більш того, найважливіший з цих союзів — НАТО — був не тільки розширений, а й перенацілений з «захисту території» на набагато ширшу функцію — забезпечення стабільності всього «трансатлантичного регіону», у тому числі, дій за межами території країн-членів альянсу. У результаті CШA поширили сферу своїх військово-політичних зобов'язань на країни ЦСЄ, а з літа 1999 р., — фактично і на всі Балкани. Ця ключова зовнішньополітична акція США відповідала лінії прихильників «розширення демократії», а також геополітичним установкам заповнення «стратегічного вакууму» у центрі Європи і стримуванням потенційних «експансіоністських устремлінь» Росії. Як підтвердили і військова операція НАТО в Косово у 1999 р., і нова стратегічна концепція альянсу, США, продовжуючи посилатися на можливу роль ОБСЄ, тим не менш послідовно проводять лінію на забезпечення центральної ролі НАТО у вирішенні європейських справ.

Особливо доречною в цьому плані є війна НАТО проти Югославії (Операція «Союзна сила») — Військова операція НАТО проти Союзної Республіки Югославія в період з 24 березня по 10 червня 1999 р., під час війни у Косово.

Причиною інтервенції військ НАТО була хвиля етнічних чисток в регіоні. Згодом Міжнародний трибунал по колишній Югославії підтвердив відповідальність югославських служб безпеки за злочини проти албанського населення Косово, особливо під час проведення операції НАТО.

У результаті операції була завершена Косовська війна. Контроль над регіоном перейшов до сил НАТО та міжнародної адміністрації, яка потім передала більшість повноважень структурам етнічних албанців. Пройшли етнічні чистки і (за даними прокуратури з військових злочинів Республіки Сербії) військові злочини проти сербського і циганського населення Косово і Метохії.

Це друга великомасштабна військова операція НАТО (першою була операція «Обміркована сила», також проти сербських військ у Боснії і Герцеговині). Операція виправдовувалася як гуманітарна інтервенція, але вона була проведена без мандата ООН, у зв'язку з чим законність її проведення заперечується і характеризується деякими критиками як військова агресія.

Після початку військових дій між Югославської армією і Армією Визволення Косово сербські власті були звинувачені в етнічних чистках. Після інциденту у Рачаке блок НАТО зажадав вивести сербські війська з сербської автономної області Косово і Метохії, головним чином населеної албанцями, а також розмістити війська НАТО на території Косово і Метохії, тобто на території Югославії. Югославія не виконала ультиматум. Не увінчалися успіхом і переговори у Рамбуйє, де обговорювалася пропозиція, не надання Косово незалежності, але передбачала введення військ НАТО на територію краю та виведення звідти Югославської армії. Тим не менш, пункти в проекті угоди розглядаються постфактум як обіцянка забезпечити Косово незалежність у перспективі. Після того як проект був відхилений сербською стороною, НАТО перейшло до бомбардувань.

ООН уважно відстежувала ситуацію у Косові і Метохії, однак її санкції на інтервенцію не було. Резолюція ООН, засуджувала дії НАТО як агресію, зібрала тільки три голоси «за» (Росія, Намібія і КНР) при голосуванні у СБ ООН. З іншого боку, критики інтервенції вважають, що військові дії НАТО проти суверенної країни — Югославії, без санкції Ради Безпеки ООН були порушенням статуту ООН і міжнародного права.

До оборони СРЮ готувалася, спираючись на Збройні сили Союзної Республіки Югославії. Вони складалися з Сухопутних військ, ВПС і ППО і Військово-Морського флоту. При тому, що країни НАТО планували задіяти в майбутніх бойових діях в основному авіацію, саме ВПС і ППО СРЮ повинні були відбити повітряні атаки. Даний вид югославських військ складався з двох підрозділів — Авіаційного корпусу і Корпусу ППО. Крім цього силами ППО мали корпус і бригади сухопутних військ. Практично всі озброєння югославська армія успадкувала від армії СФРЮ. Авіація була застарілою, через економічні санкції та ембарго на поставки озброєнь не вистачало запчастин і пального. У багатьох літаків повністю минули ресурси. В аналогічному стані були і комплекси ППО Куб і С-125 1970 рр. Сучасними були ПЗРК, що стоять на озброєнні сухопутних військ, проте вони могли вражати літаки противника тільки на висотах до 4000 метрів.

З УРАХУВАННЯМ ВСЬОГО ЦЬОГО ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ СРЮ СПІЛЬНО З КОМАНДУВАННЯМ ВПС І ППО ВИРОБИВ ПЛАН ОБОРОНИ, ЯКИЙ СКЛАДАВСЯ З ЧОТИРЬОХ ПУНКТІВ:

1. Операція ППО. її планувалося провести із залученням 8 підрозділів повітряного огляду і попередження (2 взводи, 6 рот), 16 ракетних підрозділів середньої дальності (4 дивізіони С-125 «Нева» і 12 «Куб»), 15 батарей малої дальності («Стріла-2 М» і «Стріла-М»), 23 артилерійських батареї ППО, 2 ескадрил’ї винищувачів МіГ-21 (30 літаків) і 5 МіГ-29. Підтримати проведення операції повинні були і сили ППО Третьої армії (5 ракетних батарей «Стріла-2 М» і «Стріла-1 М») і 8 артилерійських батарей ППО. Керувати операцією повинно було командування Корпусу ППО з 31-го оперативного центру сектора ППО поблизу Кралево.

2. Оборона районів Белграда, Нові-Сада і району Подгоріца-Бока. Для Белграда і Нові-Сада були виділені 6 підрозділів повітряного огляду і попередження (2 роти, 4 взводи), 12 ракетних дивізіонів середньої дальності (8 С-125 «Нева» і 4 «Куб», 15 батарей малої дальності («Стріла-2М» і «Стріла-1М»), 7 артилерійських батарей ППО, винищувальна ескадрилья (15 МіГ-21 і 4 МіГ-29), а також сили ППО Першої армії сухопутних військ. Командний центр — 20-й оперативний центр сектора ППО «Стари-Бановци». Для прикриття району Подгоріца-Бока задіяні 3 підрозділи повітряного огляду і попередження (1 рота і 2 взводи), 4 батареї «Куб», батареї «Стріла-2 М» і 7 артилерійських батарей, а також сил ППО Другої армії сухопутних військ і Військово-Морського Флоту. Командний центр — 58-й оперативний центр сектора ППО на аеродромі Подгориці.

3. Боротьба з вертолітними десантами. Однак в силу відсутності таких, уже через кілька днів, підрозділи, які мали проводити ці операції, були перекинуті на інші напрямки.

4. Повітряна підтримка сил Третьої армії сухопутних військ. її повинен був виконувати Авіаційний корпус в сприянні з штабом Третьої армії.

Згідно сербським джерел, планування військової операції проти Югославії країни НАТО почали у червні 1998 р. Перші плани агресії були двох варіантів. Перший передбачав удари обмеженими силами тільки по території автономного краю Косово і Метохія. Другий же складався з масштабної атаки на всю територію Союзної Республіки Югославії, яка розбивалася на три зони — Косово, Метохія і частина Центральної Сербії південніше 44-ї паралелі, території на південь від 44-ї паралелі без Косова і Метохії і територія Сербії північніше 44-ї паралелі . Згідно з цим планом, атаки на Чорногорію не передбачалися. Головною метою плану країн НАТО було знищення і деморалізація югославської армії і зведення її можливостей до того рівня, який би не представляв загрози для інтересів США.

На всю операцію відводилося до трьох днів, після чого, на думку її планувальників, югославське керівництво попросило б капітуляцію. Стратеги НАТО мали досить детальні дані про стан югославської армії і про її озброєння. У попередні роки Югославія в рамках договору про контроль за кількістю озброєнь в регіоні регулярно інформувала ОБСЄ, відправляючи повні дані про чисельність армії, дислокації всіх військових об'єктів. СРЮ також приймала іноземних військових спостерігачів. При плануванні агресії країни НАТО провели операцію «Орлиний зір», збираючи дані за допомогою БПЛА і супутникових знімків. В цілому, для участі в операції виділялися 464 літаки, з яких бойовими були 330, і близько 450 крилатих ракет.

Загальне командування всіма силами здійснював американський генерал Кларк, який очолював Вищий штаб союзних держав Європи.

Згідно з моделлю нападу, всі повітряні сили розбивалися на кілька груп:

1. Ударні сили, що складаються з винищувачів, винищувачів-бомбардувальників, штурмовиків, бомбардувальників і літаків для ударів по знищенню систем ППО. У день агресії налічували 282 літаки, пізніше їх кількість зросла до 639 (збільшення на 122%).

2. Сили для розвідки та електронних дій. На початку війни налічували 66 літаків (14% від загального числа), потім їх кількість зросла до 84.

3. Сили безпосереднього командування. В ході бойових дій зросли з 20 (4,3% від загального числа) до 29 літаків.

4. Сили логістичної підтримки. 24 березня було задіяно 62 літаки (13% від загального числа), в кінці війни діяли вже 252 літаки.

5. Сили, які планувалося задіяти в атаці, дислокувалися на 59 базах в 12 країнах НАТО. Найбільш численними вони були на території Італії, де до початку агресії базувалися 279 літаків (59% від загального числа згідно плану). 225 з них були ударними (61% від загального числа). Тільки на авіабазі Авіано було 111 літаків різного призначення. Це число за 70 днів війни зросла до 229 літаків. Після нарощування сил в ході операції на аеродромах Італії базувалися 559 літаків (53% від загального числа).

6. Палубна авіація базувалася на американських авіаносці USS Enterprise і вертольотоносці USS Nassau, а також французькому авіаносці «Foch», що знаходився разом з кораблями супроводу в Іонічному і Адріатичному морях. На день атаки палубна авіація налічувала близько 100 літаків. Згодом, це число незначно зросла. На кораблях НАТО також перебували близько 250 крилатих ракет.

Для можливої сухопутної операції країни НАТО задіяли в Албанії та Македонії значну кількість військ.

В Албанії 24 березня 1999 р. перебували 12 379 солдатів і офіцерів, 30 танків, 28 БТР і БМП, 27 артилерійських знарядь різних калібрів, 26 бойових і 26 транспортних вертольотів.

У Македонії 24 березня 1999 р. перебували 16 590 солдатів і офіцерів, 196 танків, 310 БТР та БМП, 96 артилерійських знарядь різних калібрів, 12 бойових і 22 транспортних вертольота.

Однак сухопутна операція так і не була проведена. Згідно з американськими джерелами, на це не було необхідності. Однак за твердженням югославських джерел, країни НАТО відмовилися від сухопутного вторгнення через численних втрат, які їм могли завдати війська Югославії.

Албанія запропонувала свою територію і повітряний простір для сил НАТО. Крім того, на її території знаходилися табори підготовки терористів ОАК, а її армійські підрозділи брали участь в боях з югославськими силами в прикордонних районах. Болгарія розмістила на своїй території бойові та логістичні підрозділи НАТО. Угорщина надала в розпорядження НАТО територію і повітряний простір, однак відмовилася посилати своїх солдатів в Косово і Метохію. На території Македонії розмістилися сухопутні сили країн НАТО, оснащені бронетехнікою, артилерією і вертольотами. Румунія надала силам НАТО територію і повітряний простір.

Формальним приводом початку воєнних дій було невиконання Сербією вимоги НАТО «вивести сербські війська з сербської автономної області Косово і Метохії». Протягом березня - червня 1999 р., війська НАТО проводили військові дії на території Сербії. Основна частина військової операції полягала в застосуванні авіації для бомбардування стратегічних військових і цивільних об'єктів на території Сербії. Авіанальоту були піддані військові стратегічні об'єкти у великих містах Югославії, включаючи столицю — Белград, а також численні цивільні об'єкти, в тому числі і житлові. В операції брали участь 14 країн, у розпорядженні яких було 1200 літаків. Морські угруповання нараховували 3 авіаносця, 6 ударних підводних човнів, 2 крейсера, 7 есмінців, 13 фрегатів, 4 великих десантних кораблі. Загальний же людський склад сил НАТО, задіяних в операції, перевищив 60 тисяч чоловік.

Операція НАТО, що почалася 24 березня 1999 р., носила кодову назву «Союзна сила». Деякі російські джерела стверджують, що вона називалася «Рішуча сила». В реальності така назву носила гіпотетична (не здійснена) операція, яку блок НАТО був готовий здійснити в період з 13 жовтня 1998 - 23 березня 1999 рр.

Участь Збройних сил США в операції НАТО носило кодову назву «Шляхетне кувалдо». Деякі російські джерела стверджують, що американська участь в операції називалося «Милосердний ангел».

24 березня 1999 р. — генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана віддав наказ командуючому силами НАТО в Європі американському генералу Уеслі Кларку почати військову операцію проти Югославії. Увечері того ж дня Белград, Пріштіна, Ужице, Нови-Сад, Крагуєвац, Панчево, Подгориця та інші піддалися ударам з повітря. Президент Росії Борис Єльцин виступив зі зверненням до світу, в якому попросив Клінтона не робити цього трагічного, драматичного кроку. «Ця війна в Європі, а може бути, і більше», — заявив російський лідер. Прем'єр-міністр Євген Примаков, що прямував з візитом в США, розвернув літак над Атлантикою і екстрено повернувся до Росії.

25 березня — авіація НАТО завдала новий удар. З борту американського крейсера «Гонсалес» в Адріатичному морі було випущено 18 ракет «Томагавк». Точкової бомбардуванню піддалися військово-стратегічні об'єкти в Ніші — великому індустріальному центрі. 20 червня — югославські війська залишають Косово і Метохію.

У ніч на 12 червня 1999 р. десантники російських миротворчих сил, випередивши війська НАТО, увійшли на територію Югославії. Марш-кидком з Боснії та Герцеговини вони зайняли аеродром Слатіна поблизу Пріштіни, а через кілька годин туди ж прибули і підрозділи інших іноземних армій.

Хоча командувач силами НАТО в Європі американський генерал Уеслі Кларк наказав британському генералу Майклу Джексону, який командував угрупуванням на Балканах, захопити аеродром раніше російських, британець відповів, що не збирається починати Третю світову війну.

Згодом відомий британський співак Джеймс Блант, який служив в 1999 році в натовському угрупованні, свідчив про наказ генерала Кларка відбити аеродром у російських десантників:

«Близько 200 російських розташувалися на аеродромі. Прямим наказом генерала Уеслі Кларка було «придушити їх». Кларк використовував незвичайні для нас вирази. Наприклад — «знищити». Для захоплення аеродрому були політичні причини. Але практичним наслідком ставби напад на росіян «.

В ході інтерв'ю з Президентом Республіки Інгушетія Юнусбеком Євкуровим (на момент освітлюваних подій майор ГРУ) стало відомо, що починаючи з кінця травня 1999 р. група у складі 18 бійців ГРУ таємно проникла на територію аеропорту Слатіна і фактично контролювала його до підходу десантного батальйону. Всі обставини цієї операції до цих пір засекречені.

17 лютого 2008 року Косово проголосило незалежність від Сербії. На території Косово побудована американська військова база Кемп-Бондстіл. Чисельність контингенту KFOR (НАТО) на початок 2012 р. — 6200 чоловік.

Британський військовий історик Джон Кіган писав: «Тепер на календарі можна відзначити новий переломний момент: 3 червня 1999 р., коли капітуляція президента Мілошевича довела, що війна може бути виграна однієї тільки повітряної міццю».

Ставка НАТО на широке застосування високоточної зброї привела до помітного зниження жертв серед мирного населення в порівнянні з попередніми військовими конфліктами: за одинадцять тижнів операції «Союзна сила» загинуло менше мирних жителів, ніж за шість тижнів операції «Буря в пустелі» 1991 р. (за офіційними даними іракського уряду, у війні 1991 р. загинуло близько 2300 мирних жителів).

27 січня 2004 р., в окружному суді Гааги, почалися попередні слухання за позовом жертв бомбардувань силами НАТО в Югославії у 1999 р.

За офіційними даними НАТО, в ході кампанії альянс втратив двох військовослужбовців загиблими (екіпаж американського вертольота AH-64, що розбився в ході тренувального вильоту в Албанії). Згідно з офіційною інформацією ВВС США, Югославської системою ППО збито два американські літаки (F-16 і F-117), обидва пілоти підібрані пошуково-рятувальними службами.

Згідно з офіційними югославським даними, озвученими у зв'язку зі святкуванням Дня югославської армії 16 червня 1999 р. начальником генерального штабу югославської армії Драголюб Ойданічем, в ході війни втрати НАТО склали 61 літак і 7 вертольотів. У грудні 2000 р. російська газета «НВО» з посиланням на невизначені югославські джерела повідомила, що втрати НАТО склали 31 літак і 6 вертольотів. Приватний російський дослідник і автор ряду публікацій В. Іл’їн у статті, опублікованій в журналі «Авіамастер» на початку 2001 р., привів як старі дані втрати НАТО у війні 61 літак і 7 вертольотів, так і «перевірені й уточнені дані» югославського міністерства оборони за 2000 р. (31 літак і 6 вертольотів). У березні 2008 р. сербська газета «Політика» опублікувала статтю присвячену 9-й річниці початку військової операції НАТО проти Югославії, в якій повідомила, що ППО Югославії в ході конфлікту збила 2 літаки НАТО і пошкодила 36 літаків і 2 вертольоти.

Згідно із заявою Слободана Мілошевича, в ході конфлікту загинули 462 югославських військовослужбовців і 114 поліцейських; за оцінкою НАТО, загинули більше 5000 югославських військових. Югославська військова авіація прийняла мінімальну участь у відбитті нальотів НАТО, виконавши за 11 тижнів війни всього 11 вильотів на перехоплення літаків противника, однак зазнала значних втрат — за даними югославських і російських дослідників, ВВС Югославії позбулися 6 літаків в повітрі, ще близько 70 літаків були знищені на землі. Було втрачено дві третини (11 з 16 машин) найбільш сучасних винищувачів МіГ-29 і половина старих винищувачів МіГ-21 (33 з 60 машин; через високі втрати матчастини після війни був розформований один з двох винищувальних авіаполків, що були в складі ВПС Югославії.

Найбільш відчутні наслідки викликали удари НАТО з промислового комплексу у Панчево: азотного заводу, нафтоочисних заводу і нафтохімічному комплексу. Отруйні хімікати й з'єднання потрапили в атмосферу, воду і грунт, що створило загрозу для здоров'я людей та екологічних систем на всій території Балкан. В резервуарах нафтохімічного комбінату в момент бомбардувань знаходилися значні кількості вінілхлоридних мономерів, хлору, діхлорідетілена, 40-відсоткової натрієвої лугу і 33-процентної соляної кислоти.

У результаті дій НАТО відбулося отруєння повітря отруйними випарами від палаючих нафтокомбінатів, нафтою з підірваних бомбами резервуарів були отруєні Дунай і інші річки, забруднені Скадарське озеро та інші озера і Адріатичне море.

Бомбові удари НАТО по хімічним виробництвам стали прецедентом в історії. У зв'язку з цим міністр охорони здоров'я Республіки Сербії Лепосава Мілічевіч заявляла: «Наші хімічні заводи не бомбив навіть Адольф Гітлер! НАТО ж спокійно робить це, знищуючи річки, отруюючи повітря, вбиваючи людей, країну. Над нашим народом проводиться звірячий експеримент з використанням новітнього зброї».

Збройні сили НАТО застосовували проти цілей у Югославії боєприпаси зі збідненим ураном. За заявою офіційних осіб Югославії, Євросоюзу та ООН, а також ряду експертів та правозахисників, в ході бойових дій сталося радіоактивне зараження місцевості, що спричинило за собою загибель людей, спалах ракових і спадкових захворювань.

Загальний збиток, нанесений Югославії, оцінюється у 1 млрд. доларів.

12 квітня 1999 р. парламент Союзної Республіки Югославії, атакованої військами НАТО, проголосував за приєднання республіки до союзу Росії та Білорусі. Російський парламент на екстреному засіданні повністю підтримав своїх сербських колег, порекомендувавши президенту Борису Єльцину і уряду негайно почати підготовку до цього процесу. Єльцин цей процес заблокував.

Мало змінилося і лідерство США всередині самого блоку НАТО. Хоча адміністрація Клінтона зайняла більш гнучку позицію в порівнянні з попередніми адміністраціями, щодо визнання «європейської ідентичності» у сфері зовнішньої політики і безпеки, проведені у 90-х рр. реформи оборонного планування у НАТО зберегли керівну роль США в альянсі і поставили зовні реанімований ЗЄС у повну залежність від натовської військової інфраструктури. Через впровадження США ініційованих програм «Партнерство заради миру» і Двосторонні угоди про партнерство (перш за все з Росією та Україною) НАТО стала важливим каналом співробітництва з пострадянськими державами, їх поступового втягування в систему безпеки, яка існує під її егідою. У підсумку Сполученим Штатам вдалося завдяки істотної адаптації посилити роль НАТО (а значить, і свою власну) у вирішенні питань європейської безпеки.

Менше змін зазнала військова присутність США в стратегічно важливих регіонах — Східній Азії (Японія, Південна Корея) і Перській затоці. У цілому після деякого скорочення кількості військових баз і збройних сил за кордоном США зберегли систему передового базування і значні військові контингенти на рівні, який планують підтримувати в осяжному майбутньому (витрати на ці цілі становлять близько 100 млрд. доларів на рік). США також щорічно витрачають близько 15 млрд. дол на програми іноземної допомоги. При деякому скороченні асигнувань на ці цілі у порівнянні з періодом холодної війни обсяг допомоги ключовим стратегічним союзникам США — Ізраїлю, Єгипту, Туреччині залишаються практично без змін.

У 90-х рр. США взяли курс на підтримку переважної військово-силової переваги над іншими країнами. Після помітного скорочення військових витрат у середині десятиліття до його результату вони повернулися на рівень кінця холодної війни, перевищуючи сумарні військові витрати інших великих держав. Деяке скорочення чисельності збройних сил (до 1,5 млн. чоловік) супроводжується підвищенням їх якісних характеристик — рівня освіти і підготовки, технічної оснащеності та боєздатності. Нарощуючи потенціал ведення звичайних воєн, США зберігають і вдосконалюють основу свого ядерного потенціалу, вкрай обережно просуваючись по шляху подальших скорочень ядерної зброї і перегляду стратегії його застосування, продовжують активно розробляти нові системи протиракетної оборони.

Все це разом узяте дозволило Сполученим Штатам до кінця 90-х років збільшити до рекордного в історії рівня військово-технологічний відрив від своїх потенційних конкурентів, особливо у глобальному проектуванні військової потужності і новітніх методах ведення наземних бойових дій. Військово-політичне керівництво США сповнене рішучості зберігати цей розрив і у майбутньому. Так, констатуючи «унікальність» сучасного становища Америки у світі — поєднання військової переваги з відсутністю прямих загроз її існуванню, У. Перрі та його співавтори відзначають у книзі «Превентивна оборона», що головна мета національної стратегії — «увічнення обох цих умов».

Рівень військово-політичної активності США залишається дуже високим, причому до кінця десятиліття тут намітилися дві характерні взаємопов'язані тенденції. Перша — поступове перенесення центру ваги з багатосторонніх колективних дій у рамках ООН на односторонні дії силами проамериканських військово-політичних союзів, насамперед НАТО. Спочатку США висунули концепцію «наступальної багатосторонньої дипломатії» у врегулюванні міжнародних конфліктів, покликаної замінити суперництво двох наддержав часів холодної війни, у цьому питанні, колективними зусиллями всього міжнародного співтовариства під егідою ООН. У травні 1993 р. президент Клінтон підписав директиву 13, що передбачала сприяння посиленню миротворчого потенціалу ООН та готовність США на регулярній основі надавати свій миротворчий контингент під оперативне командування ООН. США прийняли активну участь в здійснювалися під егідою ООН миротворчих операціях в Сомалі, Гаїті і Боснії. Однак провал сомалійської операції показали що ростуть розбіжності між США, оонівським командуванням і членами Ради Безпеки у боснійському врегулювання. Це привело до швидкого переходу США від принципів «наступальної багатосторонньої дипломатії» до зростаючої опори на НАТО і власні сили під своїм командуванням. До літа 1994 р. згадана директива була замінена директивою № 25, яка дезавуювала ідею зміцнення військового потенціалу ООН і поставила жорсткі умови участі США в миротворчих операціях під її керівництвом, включаючи оперативне підпорядкування американських сил командуванню США або «такій компетентній регіональній організації, як НАТО» . Не дивно, що подальше врегулювання боснійської проблеми відбувалося під фактичним військовим контролем НАТО і лише формально під егідою ООН.

Дрейф США у сторону односторонніх (або у рамках НАТО) дій супроводжувався зростанням питомої ваги силових примусових заходів в арсеналі зовнішньополітичних інструментів.

«В останні роки, — підсумовує один з провідних американських теоретиків зовнішньої політики С. Хантінгтон, — США намагалися в односторонньому порядку домагатися наступних цілей: змушувати інші країни прийняти американські норми і практику в галузі прав людини; не дати іншим країнам здобути військовий потенціал, обмежує американську перевагу в звичайних озброєннях; застосовувати американське законодавство на екстериторіальній основі проти інших країн; ранжувати країни за ступенем їх прихильності американським стандартам щодо прав людини, наркотиків, тероризму поширення ядерної зброї та ракетних технологій, а також релігійних свобод; прийняти санкції проти країн, які не дотримуються цих стандартів, втручатися у локальні конфлікти, не зачіпають безпосередньо інтереси США; змушувати інші країни приймати соціальні та економічні заходи в інтересах американської економіки; просувати експорт американських озброєнь, одночасно перешкоджаючи аналогічним зусиллям інших країн; усунути Генерального секретаря ООН і продиктувати кандидатуру його наступника; розширити НАТО за рахунок включення в неї Польщі, Угорщини та Чехії; вжити військові дії проти Іраку і підтримувати жорсткі економічні санкції проти його режиму; оголосити ряд країн «злочинними державами» і виключити їх з міжнародних організацій за відмову підкоритися американським бажанням».

Основні засоби примусу в арсеналі США — економічні санкції та військове втручання використовуються з наростаючою частотою. Тільки за 1993 - 1996 рр. у США в односторонньому порядку ввели (або загрожували ввести) економічні санкції понад шістдесят разів відносно 35 країн (і це незважаючи на те, що односторонні економічні санкції виявляються у ряді випадків неефективними і завдають шкоди самій американській економіці). У 90-і рр. США використовували військову силу в шести великих військових операціях (тобто вдвічі частіше, ніж в 80-і роки), включаючи односторонні бомбові удари по Афганістану, Судану та Іраку (в останньому випадку — спільно з Великобританією). Почастішали і випадки погроз застосування військової сили, найбільш серйозні з яких були адресовані Північній Кореї (1994 р.) і Китаю (1996 р.).

Кульмінацією у розвитку обох цих тенденцій стало військове втручання США і НАТО у Косово, вчинене в обхід ООН та у порушення основоположних принципів міжнародного права. Навіть затяті адепти концепцій «гуманітарного втручання» і «узгодженої безпеки» визнають, що новий міжнародно-правовий режим, який намагаються ввести де-факто США і їх союзники, потребує легітимації та санкціонування з боку хоча б західної частини світового співтовариства.

Найважливішим зовнішньополітичним пріоритетом США у 90- і рр. стало просування американських торгово — економічних інтересів в умовах глобалізації світової економіки. У політичному плані цей зсув був підготовлений закінченням холодної війни, якій були підпорядковані торгово-економічні інтереси міркувань національної безпеки. У той же час стрімка глобалізація світової економіки поставила США перед необхідністю активного пристосування до цього процесу за допомогою підвищення конкурентоспроможності американських товарів на світовому ринку, полегшення доступу до зовнішніх ринків і зміцнення стабільності все більше взаємозалежної глобальної фінансово-економічної системи.

Залежність США від світової економіки постійно зростає. США є найбільшим у світі експортером (у 2000 р. обсяг американського експорту може досягти, за оцінками, 1,2 трлн. доларів), а на їх зовнішню торгівлю припадає понад третини приросту валового внутрішнього продукту і близько 15 млн. робочих місць. Економічне процвітання США, як постійно підкреслюють американські керівники, безпосередньо залежить від стану і ступеня лібералізації світової економіки. Однак значення економічних інтеграційних процесів для США виходить далеко за межі чисто економічних інтересів. Як підтверджує досвід 90-х рр., міжнародна інтеграція на принципах відкритості ринків, приватного підприємництва та правового регулювання сприяє ліберальній гомогенізації економічного (а потім і політичного) укладу залучених до неї країн, створюючи передумови розширення «зони свободи і демократії» в американському розумінні. «Економічна стабільність і зростання необхідні для поширення вільних ринків і їх інтеграції у глобальну економіку США, — підкреслюється в «Стратегії національної безпеки». — Умови, необхідні для здорової глобальної економіки, одночасно закріплюють і демократичні свободи. Це свобода обміну ідеями та інформацією, відкриті кордони і свобода пересування, верховенство права і його справедливе застосування, захист споживачів, освічена і кваліфікована робоча сила». Іншими словами, глобалізація економіки, відповідно до цього погляду, несе у собі великий потенціал демократизації, який необхідно використовувати в інтересах Америки.

У той же час на практиці виявилися і небезпечні сторони цього процесу: зростаюча в умовах взаємозалежності крихкість світової фінансової системи, небезпека утворення замкнутих регіональних торгово-економічних об'єднань, що знаходяться в стані торговельної війни один з одним. Тому США, як найпотужніша економічна держава, більше за інших зацікавлена у свободі торгівлі та стійкості світової економіки, по суті, беруть на себе роль організуючого ядра і захисника цієї глобальної системи, прагнучи побудувати її на принципах, які максимально відповідають їхнім власним уявленням і інтересам. Як і у військово-політичній сфері, у наявності прагнення використовувати нинішній «однополярний момент» для закладання основ економічного світопорядку на довгі роки вперед. «Ми домінуємо у світі, але це не триватиме вічно, — прямо говорив президент Клінтон. — А значить, ми повинні використовувати цю можливість для того, щоб поставити Америку у центр всіх виникаючих у світі торговельних мереж в ім'я нашої національної безпеки, глобальних позицій і економічного благополуччя».

Справді, вже до середини 90-х рр., США підтвердив своє центральне місце у створенні під їх егідою найбільших регіональних об'єднань — Північно-Американської зони вільної торгівлі (до 2005 р. Клінтон планував поширити її на всю Західну півкулю) і аналогічну зону в АТР, яка до 2020 р. повинна охопити всі країни-члени АТЕС. В Європі, де економічна інтеграція отримала найбільш повний розвиток, США активно підключаються до цього процесу через канали ініційованої ними у 1995 р. програми «Трансатлантичний порядок денний» (1998 р. програма переросла у «Трансатлантичне економічне партнерство»), маючи на увазі створення в довгостроковій перспективі трансатлантичної зони вільної торгівлі. Тим самим США забезпечили собі на майбутнє роль моста, що з'єднує всі основні регіональні торгово-економічні об'єднання світу. «Формування глобальної економічної системи, що працює на Америку», залишається, за словами держсекретаря М. Олбрайт, найважливішим завданням зовнішньої політики США на найближчу перспективу.

Стверджуючи себе в якості головного гаранта світової фінансової стабільності, США зіграли вирішальну роль у порятунку мексиканського песо (1994 - 1995 рр.), а також у подоланні наслідків фінансової кризи в Азії шляхом спільних дій з МВФ та ініціювання у 1998 р. постійно діючого форуму міністрів фінансів і керівників центральних банків країн-членів АТЕС.

Крім того, США форсували завершення уругвайського раунду багатосторонніх переговорів про тарифи й торгівлю та освіту Всесвітньої торгової організації, що об'єднує країни всіх основних регіонів світу. У 1993 - 1998 рр. США уклали у цілому більше 240 торгових угод з різними країнами, що полегшили доступ американських товарів на зовнішні ринки. У цих цілях було значно посилено тиск на основних торгових конкурентів США-Японію і Китай. «Комерціалізація» американської дипломатії знайшла відображення в організаційно-структурній перебудові її апарату. У виконавчому управлінні президента були створені Національна економічна рада і міжвідомчий центр експортної стратегії, а у державному департаменті і навіть міністерстві оборони з'явилися спеціальні торгово-економічні підрозділи.

Важливою частиною експортної стратегії США стало цілеспрямоване завоювання десяти, які вважаються, найбільш перспективних національних ринків світу — Китаю (включаючи Гонконг і Тайвань), Індії, Індонезії, Південної Кореї, Мексики, Бразилії, Аргентини, Польщі, Туреччини та Південної Африки.

Третьою цілеспрямованою установкою сучасної зовнішньополітичної стратегії США (поряд із забезпеченням безпеки та процвітання країни) є просування демократії в світі. Хоча тяга до демократичної перебудови світу за американським зразком здавна є однією з рис зовнішньої політики США, зведення цього завдання у ранг офіційної політики являє собою нововведенням останніх років. Вперше «стратегія розширення світового вільного співтовариства ринкових демократій» була висунута Білим домом у 1993 р. в якості заміни стратегії «стримування». Вона включала у себе зміцнення співтовариства зрілих ринкових демократій, вирощування і консолідацію молодих демократій і протидію антидемократичним режимам з одночасною підтримкою їх лібералізації. Хоча в останні роки саме завдання формується дещо інакше, просування демократії залишається важливим зовнішньополітичним пріоритетом США.

Традиційне для Америки переконання у тому, що поширення демократії означає розширення більш сприятливого і безпечного зовнішнього середовища, отримало останнім часом додаткове підкріплення з боку школи «демократичного світу» з її центральним постулатом про миролюбність держав з демократичним устроєм. Якщо на початку XX ст. президент В. Вільсон і його прихильники висували ідеалістичне гасло «зробити світ безпечним для демократії», то сучасні вільсоністи переслідують більш прагматичну мету — зробити світ безпечним за допомогою демократії.

Інше обгрунтування «просування демократії» полягає у тому, що в світі після холодної війни і краху комуністичної системи західна демократія є єдиною працюючою моделлю динамічного розвитку, втілити яку прагнуть (або повинні прагнути) всі країни незалежно від їх культурної та соціальної специфіки. Таким чином, місія США як найбільшої ліберально-демократичної держави вбачається у стимулюванні напрямків глобального процесу демократизації. Активізації цієї ролі у значній мірі сприяла поява величезного пострадянського простору.

У широкому сенсі слова просування демократії розглядається як комплексна програма дій, що має багато складових, включаючи військово-політичні та економічні. Розширення НАТО, наприклад, трактується як найважливіша реформа у цьому напрямку. Ще тісніше зв'язується з демократизацією підтримка ринкових реформ в економіці та економічній інтеграції як найважливіших передумовах консолідації молодих демократій.

У вузькому значенні під просуванням демократії у зовнішній політиці США розуміється конкретна діяльність ряду міністерств і відомств щодо впровадження норм та інститутів американської демократії в законодавство і практику інших держав. Основним інструментом тут є «Агентство міжнародного розвитку», що надає технічну та фінансову допомогу на таких напрямках, як забезпечення прав людини, проведення відкритих і чесних виборів, зміцнення громадянського суспільства та режиму підзвітності державних органів.

У роботі з розповсюдження «демократичного ноу-хау» беруть участь і інші державні відомства США (міністерства юстиції та оборони, держдепартамент), а також громадські організації, у тому числі профспілкові. У 90-х рр. відбулася інституціоналізація цієї діяльності на різних рівнях держапарату: в СНБ з'явився відділ демократії, прав людини і гуманітарних проблем, в держдепартаменті — бюро демократії, прав людини і праці (підпорядковане новому заступнику держсекретаря з глобальних проблем). У 1993 - 1994 рр. адміністрація Клінтона зробила спробу змінити всю структуру іноземної допомоги, перейшовши від странового принципу до функціонального. Одним з напрямків цієї допомоги повинне було стати «будівництво демократії». Однак ця реформа була заблокована в конгресі, і проблема координації всієї різнопланової діяльності в цій галузі багато в чому залишається невирішеною.

Незважаючи на високий офіційний статус і амбітний замах, «просування демократії», як визнають і самі американські аналітики, поки не стало рівноцінним компонентом зовнішньополітичної стратегії США поряд з військово-політичної та економічної складовими. Цьому перешкоджають рихлість даної концепції, що не має чітко визначених критеріїв і цілей, а також її недостатня мобілізуюча сила в порівнянні зі стримуванням радянської загрози. Ні громадську думку у цілому, ні елітні кола США не розглядають «просування демократії» як найважливішого зовнішньополітичного пріоритету.

Обмеженою залишається і реалізація цієї установки на практиці, так як часто США у своїх діях керуються традиційними геополітичними або економічними мотивами. Наочні тому приклади — надання Китаю режиму найбільшого сприяння у 1994 р. незважаючи на масові порушення прав людини в цій країні, а також тісні зв'язки США зі своїми стратегічними союзниками — Саудівською Аравією, Кувейтом, Туреччиною та низкою інших країн, хоча там існують авторитарні режими. В цілому, як підтверджується і розподіл витрат на цьому напрямі, «просування демократії» поширюється в основному на країни Латинської Америки і молоді держави на пострадянському просторі.

Президент намагався підтримувати конструктивні відносини з пострадянськими країнами, спрямовані на поширення демократії та ринкової економіки. Саме він висунув тезу перетворення НАТО на політичну організацію та розширення її на Схід, хоча за це зазнав критики як серед американської, так і світової, громадськості. Його адміністрація вживала заходів для урегулювання війни в Югославії та на Близькому Сході. Під час його президентства у березні - травні 1999 р. США разом із НАТО брали участь у війні проти Сербії через конфлікт у Косово (операція «Союзницька сила»). Також за його участю були підписані історичні угоди між Ізраїлем та Організацією Визволення Палестини (вересень 1993 р., Вашингтон). У 1994 р. Клінтон став ініціатором підписання ізраїльсько-йорданської мирної угоди, а у листопаді 1995 р. — Дейтонських угод щодо врегулювання конфліктів у Боснії та Герцеговині. У період його Президенства США брали участь в інтеграційних процесах Американського континенту, кінцевою метою яких було створення якомога більшої кількості зон вільної торгівлі. Проте миротворчі місії Президента виявилися безуспішними, за що він зазнав критики: місія морської піхоти у Сомалі 1994 р., операції у Гаїті, Камбоджі, Афганістані. Клінтон був ініціатором розв'язання конфліктів на Корейському півострові, в Північній Ірландії, Кубі, неодноразово наголошував на необхідності стратегічного партнерства з Ізраїлем. У 1998 - 1999 рр. спалахнув конфлікт у Перській затоці з Іраком у зв'язку з намаганням С. Хуссейна порушити накладені у 1991 р. санкції. Американська авіація піддала бомбардуванню оборонні об'єкти Іраку. Клінтон припинив програму СОІ, розпочату Рейганом, та започаткував розробку нової програми ПРО. Важливе значення приділялося боротьбі з тероризмом. Було зменшено кількість армії, проте здійснено заходи щодо збільшення її мобільності та боєготовності, що дало змогу закріпити військову гегемонію США.

25 травня 1998 р. голова КНР Цзян Цземінь і президент США Білл Клінтон вперше по прямому урядовому секретному телефонному зв'язку, який був встановлений в тому ж місяці, обмінялися думками щодо ситуації в Південній Азії і китайсько-американськими відносинами.

З 25 червня - 3 липня 1998 р. по запрошення голови КНР Цзян Цземіня президент США Клінтон наніс державний візит до Китаю. У ході візиту відбулися переговори глав двох країн. Сторони погодилися зміцнювати діалог і співпрацю з важливих міжнародних питань і підтвердили намір створювати відносини творчого партнерства в 2-му столітті. Китай і США прийняли також рішення: дві країни не будуть націлювати один на одного стратегічну ядерну зброю. Обидві сторони висловили готовність зміцнювати стратегічний діалог в економічній і фінансовій областях і робити внесок в здоровий розвиток світової економіки та міжнародних фінансів.

1 січня 1999 р. голова КНР Цзян Цземінь і президент США Білл Клінтон обмінялися вітальними телеграмами з нагоди 20-ї річниці встановлення дипвідносин. З 6 - 14 квітня 1999 р. прем'єр Держради КНР Чжу Жунцзі наніс візит в США. Це був перший за останні 15 років візит прем'єра КНР в США.

8 травня 1999 р. у 5:00 45 хвилин за пекінським часом війська НАТО, очолювані США, завдали удари 5 ракетами по китайському посольству у Белграді (Югославія). У результаті 3 китайських журналісти загинули, більше 20 працівників посольства отримали поранення. Будівлю посольства було серйозно зруйновано. Китайський народ був обурений безпрецедентними діями США. Цей інцидент безумовно зробив свій вплив на китайсько-американські відносини.

11-го вересня у Новій Зеландії голова КНР Цзян Цземінь і президент США Білл Клінтон прийняли участь у проведенні неофіційного наради глав АПЕК. Під час наради, вони провели зустріч один на один і досягли позитивних результатів в урегулюванні югославського непорозуміння.

Вагоме місце у зовнішній політиці США посідали відносини з РФ. У березні 1997 р. на зустрічі Клінтона з Президентом Росії Єльциним у Гельсінкі було прийнято рішення про підписання документу, який би визначив суть співробітництва між НАТО та Росією, що було зроблено у травні того ж року. У липні 1997 р. на саміті лідерів НАТО у Мадриді було прийнято рішення про вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини.

У внутрішній політиці під час його правління у США почався один з найдовших періодів економічного зросту та стабільності. Внутрішньополітичний курс Клінтона мав назву «відродження Америки» і зводився до зростання державного регулювання економіки, надання федеральним органам влади більших повноважень для реалізації економічної політики. Його президентство ознаменувало собою завершення «неоконсервативної хвилі» (1981 - 1992 рр.), пов'язаної з періодом попередніх президентів Р. Рейгана та Дж. Буша-старшого, коли відбувався процес зведення до мінімуму державного регулювання економіки.

Криза моделі соціально орієнтованої ринкової економіки, втрата довіри виборців до держави, що забезпечує «загальну рівність і рівень життя», стимулювали пошук нових ідей та моделей суспільного розвитку.

В рамках неолібералізму, ідейно-політичної течії, що панувала в євроатлантичних країнах перші повоєнні десятиліття, нові підходи вже не могли зародитися.

Економічною основою неолібералізму виступали ідеї Кейнса, Гелбрейта та інших прихильників розширеного втручання держави в сферу соціально-економічних відносин. Згідно цим ідеям, підвищення ролі держави «загального добробуту» не тільки не загрожує свободі, але, навпаки, зміцнює гарантії прав і свобод громадян. Загрозу свободі неоліберали бачили в існуванні масових груп, рухів, особливо радикальних. Вони вважали, що їх члени протиставляють вузькі, корпоративні інтереси суспільним.

Як вважав американський політолог Б. Гросс, подібна еволюція неолібералізму здатна трансформувати його в ідеологію нового тоталітаризму, «фашизму з людським обличчям», де держава встановить тотальний контроль над громадянами, обмежить їх свободи, вважаючи, що це потрібно в ім'я їх же блага.

Противагою і неолібералізму і радикалізму став неоконсерватизм, який намагався об'єднати різні напрямки. Неоконсерватори називалися «новими правими», радикальними консерваторами. Головний акцент вони робили на збереженні традиційних цінностей, тобто ідей класичного лібералізму XIX століття, які стали для розвинених країн основою їх політичної традиції.

Неоконсерватори запозичили у «нових лівих» оцінку держави «загального добробуту» як бюрократичного монстра, який опікується громадянами і тим самим обмежує їх свободу, витісняє дух підприємництва та підприємливості. З точки зору ідеології неоконсерватизму, занадто висока ступінь соціальної захищеності розбещує людину, породжує в нього утриманські настрої. І одночасно ставить його в повну залежність від чиновників і їхніх рішень. Неоконсерватори закликали людей спиратися на власні сили, проявляти ініціативу і відповідальність, солідарність один з одним. Вони вважали, що людина реалізує свою свободу, беручи участь в діяльності різних неурядових організацій (політичних, релігійних, етнічних, професійних та інших), що відображають його інтереси.

Основоположником економічної теорії неоконсерватизму прийнято вважати М. Фрідмана. Держава, відповідно до цієї теорії, повинна підтримувати не споживача, а виробника: забезпечувати стабільність курсу валюти, скорочувати податки на прибуток, на додану вартість. Зростання виробництва, здешевлення його продукції, на думку неоконсерваторів, ведуть до підвищення рівня життя. Інакше кажучи, питання ставилося так: звертати увагу не тільки на перерозподіл виробленого ВНП, а на те, щоб забезпечувати його постійне зростання.

Неоконсервативні ідеї були взяті на озброєння правоцентристськими політичними партіями. У Великобританії неоконсерватизм асоціюється з лідером Консервативної партії, що стала у 1979 р. прем'єр-міністром Великобританії, М.Тетчер і змінив її на цій посаді у 1992 р. Д. Мейджор. У США — з республіканцем Р. Рейганом, який став президентом США у 1980 р. У ФРН — з Г. Колем, лідером християнських демократів, канцлером ФРН у 1982 - 1998 рр.

Неоконсерватори виступали за відродження авторитету таких соціальних інститутів, як сім'я, школа, церква, апелюючи до ідеї демократичного капіталізму. Вони передбачали повагу закону і порядку, дисциплінованість, стриманість, патріотизм. Неоконсерватори отримали підтримку найширших верств суспільства. До їх аргументів прислухалися підприємці та представники «середнього класу», зацікавлені в зниженні податкового тягаря, малозабезпечені, які вважали соціальні програми недостатньо ефективними, інтелектуали, стурбовані витісненням духовності раціоналізмом і прагматизмом.

Неоконсервативні уряди вжили заходів щодо підвищення ефективності економіки за рахунок скорочення податків на виробництво, більш раціонального використання бюджетних коштів. Особливо пільговий податковий режим встановлювався для тих корпорацій, які модернізували виробництво. Важливим стимулом до розробки та впровадження передових технологій стало розширення військових замовлень у країнах НАТО у 1980 рр. Особливо тих, які були пов'язані з проектом стратегічної оборонної ініціативи (СОІ). Економія бюджетних коштів здійснювалася на різних рівнях державного управління. Була проведена децентралізація соціальних програм, багато з них стали здійснюватися за рахунок бюджетів суб'єктів федерацій, місцевих органів влади. Частина коштів, раніше виплачується у вигляді посібників нужденним, стала видаватися ним же, але не як допомога, а як пільговий кредит для відкриття своєї справи у сфері малого бізнесу. Це дозволило зайняти значну частину колишніх безробітних переважно у сфері обслуговування. Дрібні магазинчики, кафе, ремонтні майстерні, бензоколонки не складали конкуренції великим корпораціям, хоча їх питома вага у виробництві національного доходу виявилася досить вагомою.

Економії на державних витратах сприяло звільненню держави від зайвої власності. Побудоване за рахунок держави і муніципалітетів житло для громадян з низьким і середнім достатком, що вимагає ремонту і не приносить доходу, було передано у власність квартиронаймачів, тобто приватизовано. Належали державі і виживали за допомогою субсидій підприємства, які втратили рентабельність, закривалися або приватизувалися. їх модернізація здійснювалася приватним капіталом. Скорочення ролі держави в економіці трохи зменшило чисельність армії чиновників і витрати на утримання державного апарату.

Неоконсервативная політика не привела до відмови від державного регулювання економіки. Навпаки, його масштаби навіть зросли. У США з 1980 - 1995 рр. частка ВВП, що перерозподіляється державою, зросла з 19,3% до 19,8%. У Великобританії — з 40,4% до 45,3%, у Франції — з 48,9% до 49,6%. Питома вага бюджетних коштів держави в покритті витрат на соціальні програми (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення тощо) в США з 1980 - 1995 рр. зросли з 54,2% до 55%, у Великобританії — з 48,2% до 54,5%. Невелике скорочення частки державних витрат на ці цілі сталося у Франції, Швеції, інших країнах.

Неоконсервативная революція не зруйнувала, а зміцнила основи «суспільства добробуту». Активна соціальна політика підтримувала високий рівень добробуту населення.

Неоконсервативная революція переглянула методи державного втручання в економіку, змінила структуру податків, скоригувала соціальні програми.

Інтереси модернізації економіки вимагали закриття нерентабельних підприємств, автоматизації і роботизації багатьох виробничих комплексів. Це мало на увазі скорочення чисельності робочої сили, що викликало опір профспілок. Політика неоконсерваторів не ставила мету розгрому профспілкового руху. Репресії використовувалися лише у тих випадках, коли профспілки намагалися проводити страйкові акції, що завдають шкоди громадянам та економіці в цілому. Так, керівництво профспілки авіадиспетчерів у США було притягнуто до відповідальності за незаконний страйк, а на місце страйкуючих членів профспілки встали військові диспетчери.

Неоконсервативні уряди прагнули створити соціальну базу політики модернізації. У тих країнах Західної Європи, де більша частина трудящих була організована у профспілки, їх представники включалися в адміністративні органи управління підприємств, наглядові ради корпорацій, їм забезпечили доступ до інформації про плани реорганізації. Там, де роль профспілок була меншою (Наприклад, в Швеції, Норвегії, Данії в профспілках перебувало від 70% до 80% найманих працівників, у той час як в США — лише 16%, в середньому ж в розвинених країнах профспілки охоплювали 26% зайнятих), використовувалися інші форми робочої участі в модернізації. При модернізації американської корпорації «Дженерал моторз», пов'язаної з переходом до роботизованою, модульної схемою організації виробництва, 80% висококваліфікованих працівників корпорація гарантувала збереження робочого місця і частку в прибутках. Вводилися елементи робочого самоврядування: кожна бригада сама визначала ритм, порядок і тривалість роботи, відповідаючи лише за кінцевий результат.

Заходи, здійснені у рамках неоконсервативної революції, пов'язані з модернізацією виробництва, були вирішальним фактором формування суспільства, яке все частіше визначається як інформаційне.

Усі попередні технічні удосконалення збільшували, головним чином, фізичну силу людини. Масове, конвеєрне виробництво перетворило працівників в придатки машини, які виконували найпростіші функції. Автоматизація, комп'ютеризація та роботизація виробництва дозволили звести до мінімуму участь людини у виробничому процесі, залишивши за ним переважно контрольні та творчі функції.

Збільшився попит на працю інженерів, техніків, програмістів. Набагато більше значення, ніж будь-коли в минулому, почали грати центри виробництва знань — лабораторії і університети.

У міру того як трудова діяльність ставала все більш творчою та інтелектуальною, зростаюче значення набувала зацікавленість працівників у праці, його результатах. Продуктивність праці в секторах виробництва знань, обробки та узагальнення інформації не може визначатися швидкістю руху конвеєра, диктуватися роботодавцем. Практика роботи великих корпорацій останніх десятиліть показала, що найкращих результатів досягають ті з них, де працівники творчої праці безпосередньо зацікавлені в результатах своєї роботи. Це забезпечується за рахунок високих зарплат, розширення кола співвласників акцій, введення індивідуальних графіків праці та відпочинку.

Інтелектуалізація трудової діяльності дозволяє подолати жорсткі бар'єри субординації між керівниками й керованими, що сприяє розвитку щодо соціального партнерства.

Найважливішим капіталом інформаційного суспільства стає людина, її творчий, інтелектуальний потенціал. Інтереси його розвитку, зокрема за рахунок перекваліфікації найманих працівників фізичної праці, у 1980 рр., опинилися в центрі уваги і держави, і корпорацій, громадських та благодійних організацій.

Це визначало особливу увагу до розвитку сфери освіти. У 1960 - 1990 рр. чисельність учнів у коледжах і університетах у США і Японії зросла у 3,5 рази, у Німеччині — у 6 разів, у Великобританії — у 7 разів. Середній рівень освітньої підготовки всіх зайнятих досяг 14 років.

Якісно новий стан економіки, досягнутий за рахунок впровадження високих технологій, забезпечив тривалий період безкризового розвитку країн Західної Європи та Північної Америки.

По-перше, нові технології дозволили перейти до енерго- і ресурсозберігаючого виробництва, що забезпечує випуск все більших обсягів продукції при скороченні витрат сировини та енергоносіїв. Це привело до падіння світових цін на них, створило переваги на світовому ринку для країн, що випускають високотехнологічну продукцію.

По-друге, оволодіння високими технологіями дозволяє постійно оновлювати асортимент продукції за рахунок товарів, які мають якісно нові споживчі властивості. Це виключає затоварення ринку одним видом продукції.

По-третє, самі високі технології, знання стали найважливішим товаром на світових ринках. Вартість їх продажі у 1980 рр. досяг вартості продажу нафти, газу та інших енергоносіїв. Виробництво високих технологій стало найвигіднішим бізнесом. Знань не може бути вироблено більше, ніж потрібно. Крім того, знання можуть споживатися багаторазово різними споживачами. Виробництво знань в тих країнах, де для цього склалася відповідна інфраструктура лабораторій і наукових центрів, виявляється найприбутковішою і рентабельної сферою вкладення капіталів. Найважливішим джерелом американського світового лідерства стало завоювання США провідних позицій у розробці технологічних нововведень.

Політичні партії і лідери, які дотримуються неоконсервативної орієнтації, стояли при владі у розвинених індустріальних країнах більше десятиліття (у США — 12 років, у Великобританії — 18 років). Оскільки методи політики неоконсерваторів виявилися ефективними для вирішення проблем модернізації суспільства, їх взяли на озброєння у 1980 рр. майже всі політичні партії, які стояли при владі у розвинених країнах. В Іспанії модернізацію, здійснювану по неоконсервативних рецептами, проводив уряд, очолюване лідером соціалістів (Соціалістичної робочої партії) Ф. Гонсалесом, в Італії — коаліційний уряд, очолюваний соціалістом Б. Краксі, у Франції неоконсервативний курс проводився при президенті — соціаліалістові Ф. Міттерані.

Спад неоконсервативної хвилі у розвинених країнах був пов'язаний з тим, що основні завдання у галузі модернізації економіки знайшли своє рішення. Із завершенням «холодної війни» змінилася ситуація на міжнародній арені. Різко впав вплив ліворадикальних сил. Відповідно, акцент на захисті традиційних цінностей демократії, притаманний неоконсерватизму, втратив привабливість в очах виборців. На перший план виступили конкретні проблеми соціальних, етнічних відносин, затвердження нового світопорядку, до вирішення яких неоконсервативні лідери виявилися не готові. У США на президентських виборах 1992 р. перемогу здобув лідер Демократичної партії Б. Клінтон. У Великобританії у 1997 р. прем'єр-міністром став лідер лейбористів Т, Блер. У Німеччині у 1998 р. соціал-демократи завоювали більшість місць у бундестазі. Намітилося зростання впливу соціалістичних і соціал-демократичних партій і в інших розвинених країнах. Однак система ціннісних орієнтацій і політичних орієнтирів цих партій за останнє десятиліття істотно змінилася.

Основні ідеї та досягнення неоконсерватизму, пов'язані з модернізацією економіки, підтримкою приватного підприємництва, обмеженням бюрократичних тенденцій центрального апарату влади держави, не ставилися під сумнів.

У розвинених країнах було досягнуто згоди основних політичних сил з принципових питань стратегії суспільного розвитку. Відмінності в ідейно-теоретичних і філософських поглядах політичних лідерів і теоретиків мають менше значення, ніж у минулому. Це дало підставу у квітні 1998 р. Т. Блеру запропонувати розпустити Соціалістичний Інтернаціонал і замінити його союзом нового типу, що включає неоліберальні партії (типу Демократичної партії США), що розділяють цілі соціально орієнтованої політики. Ця ідея не була підтримана французькими соціалістами, але викликала схвалення у лідера СДПН Г. Шредера, що підтримував ідею створення широкого союзу партій із загальними ідеалами.

Рональд Рейган залишив для США тяжку спадщину, до якої, насамперед, відноситься державний борг і річний дефіцит державного бюджету майже 200 мільярдів доларів з тенденцією до підвищення. Державний бюджет стримувався виплатою процентів в сумі 200 мільярдів доларів. Ще уряд Буша почав вести політику стримування боргів. Клінтон в своєму звіті про стан нації 17 лютого 1993 р. об'явив про ліквідацію дефіциту, як головним завданням своєї президентської участі. Після трьох рецесивних років економіка США з 1993 р. знову набула темпів приросту від 2 до 3 процентів.

Здійснювалося стимулювання інвестицій у будівництво шосейних доріг, комунальний благоустрій, енергозбереження, підтримку молоді і т. д., надавалися податкові пільги підприємствам, що створювали нові робочі місця. У зв'язку з новою міжнародною обстановкою, Клінтон скоротив військові витрати. Паралельно здійснювалося скорочення витрат на малоефективні програми за рахунок збільшення урядових доходів, що допомогло скоротити дефіцит державного бюджету, і досягти профіциту. Здійснювалося підвищення податків, хоча в період передвиборчої кампанії Клінтон обіцяв їх зменшити. Відбулися деякі зміни у побуті Білого дому, зокрема Клінтон скоротив кількість його працівників, а також ліквідував безплатне харчування для них. Проводилася боротьба з наркоманією та злочинністю.

Вагоме місце у внутрішній політиці Клінтона посідали соціальні видатки, проте реалізація соціальних реформ Клінтона була значно ускладнена республіканською більшістю конгресу, адже на виборах 1996 р. перемогли республіканці. Проте, після переобрання Клінтона у 1998 р. на другий термін, між Президентом та конгресом намітився компроміс: Клінтон погодився взяти курс на зменшення податків, чого вимагав конгрес, а останній, в свою чергу, змушений був затвердити програму соціальних перетворень Президента. До останніх належали розширення комп'ютеризації та інтернетизації суспільства, захист навколишнього середовища, будівництво житла, збільшення навчання від 12 до 14 років, включаючи середню школу та дворічні коледжі, Закон про безплатну медичну допомогу для непрацездатних та людей похилого віку. Період 1993 - 2000 рр. характеризувався посиленням соціальної допомоги «середньому класу» — соціальної опори Клінтона.

Його президентство також було відмічене скандалом з позашлюбними відносинами з практиканткою Білого дому Монікою Левінскі. У 1998 р. у результаті цього скандалу і слідства, що за ним слідувало, він був підданий процедурі імпічменту за лжесвідчення та перешкоджання слідству. Процедура імпічменту була винесена Палатою Представників США, а пізніше Сенат США виправдав його звинувачення і йому було дозволено закінчити другій термін на посту президента США.

Ці події увійшли в історію під назвою «Монікагейт» і стали третім найбільшим політичним скандалом в історії США (після «Вотергейта» Р. Ніксона та «Іран-контрас» Р. Рейгана).

Щодо відносин з Україною у період Клінтона, то вони були неоднозначними. Так, почавши з підтримки України та проголошення стратегічного партнерства, його адміністрація поступово істотно змінила свій курс і почала відверто використовувати Україну як розмінну карту у грі з Російською Федерацією.

У 1993 р. Президент підписав Договір про подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2), до якого приєдналися Україна й Казахстан. 3 - 7 березня 1994 р. під час візиту Президента України Л. Кравчука до США Клінтон підписав «Спільну заяву про розвиток дружби й співробітництва між двома країнами», а 11 - 12 травня 1995 р. вже Клінтон за запрошенням Л. Кучми відвідав Україну, підписав Спільну заяву та деякі інші документи. Політичне значення цього візиту для обох країн полягало в тому, що це був перший державний візит Президента США до України. 20 - 22 лютого 1996 р. Клінтон приймав Кучму з робочим візитом, а у червні 2000 р. президента США знову можна було побачити у Києві. Цей візит запам'ятався також тим, що Клінтон цитував Т. Шевченка, заявляючи «Борітеся — поборете». Проте, події, що передували цьому, свідчать про обережну політику адміністрації Клінтона щодо України. Остання підтримала курс Дж. Буша — старшого на скоординоване з Росією ядерне роззброєння України, що було реалізовано 14 січня 1994 р., коли в Москві Президенти США, РФ та України підписали заяву «Про ліквідацію ядерної зброї на території України». Три Президенти підтвердили те, що вони співпрацюватимуть між собою як повноправні та рівноправні партнери і що відносини між їх країнами повинні будуватись завжди і в усі часи на засадах повної поваги до незалежності держави, її суверенітету та територіальної цілісності, коли мова ведеться про виживання сьогодні кожної держави. Три Президенти одностайно погодились щодо особливої важливості оптимального розвитку взаємовигідних і всебічних відносин економічного співробітництва. У цьому зв'язку вони вітали намір США надати допомогу Україні та Росії з метою підтримки створення ефективної ринкової економіки.

Три Президенти розглянули прогрес, досягнутий у галузі скорочення ядерних сил. Деактивація стратегічних сил вже здійснюється у США, Росії та Україні. Президенти вітали деактивацію ракет РС-18 (СС-19) і РС-22 (СС-24), що проводиться на території України, шляхом зняття з них боєзарядів. Президенти прагнуть, щоб Договір про СНО-I (840-050) набрав чинності, включаючи Лісабонський протокол за номером (998-070) і пов'язані з ним документи. Президент Л. Кравчук підтвердив свою відданість тому, щоб Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995098) як безядерна держава, що вже не буде володіти вітчизняною ядерною зброєю, і це буде в якомога найкоротший можливий час. Президент США Білл Клінтон і президент Росії Борис Єльцин зазначили на весь світ про те, що набравший чинності Договір про СНО-I дозволить їм обом домагатися скорішої ратифікації Договору наступного — про СНО-II. У зв'язку з цим Президенти обговорили кроки, які здійснять їхні країни з метою вирішення певних питань у галузі ядерної зброї. Президенти наголосили на важливості забезпечення безпеки та надійного зберігання ядерної зброї до її розукомплектування. Президенти визнають важливість надання компенсації країнам Україні, Казахстану та Бєларусі, бувшим ядерним державам, за ту вартість високозбагаченого урану та його зберігання, що міститься сьогодні у ядерних боєзарядах, розташованих на територіях цих країн. Були вироблені домовленості щодо надання справедливої та своєчасної компенсації у валютному еквіваленті Україні, Казахстану та Бєларусі по мірі того, як наявний ядерний боєпотенціал, який ще розташований на названих територіях країн, буде транспортуватися до Росії для розукомплектування. Президенти США Білл Клінтон та Росії Борис Єльцин висловили обоюдне задоволення завершенням роботи над контрактом щодо високозбагаченого урану, який був підписаний відповідними представниками Сполучених Штатів та Росії. Оскільки угода про високозбагачений уран передбачає переробку збройового урану в уран, який може використовуватися лише в мирних цілях, вона є вагомим кроком у напрямку досягнення взаємних цілей присутніх сторін у галузі нерозповсюдження світового запасу ядерної енергії. Три Президенти дійшли рішення про вжиття одночасних дій щодо вивезення ядерних боєзарядів з України і надання компенсації Україні у формі тепловиділяючих зборок для українських атомних електростанцій. Президенти Б. Клінтон і Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що США і Росія готові надати Україні гарантії безпеки. Зокрема, як тільки Договір про СНО-I (840-050) набере чинності і Україна стане реальним учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995-098) (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю, США і Росія:

- підтвердять Україні їх зобов'язання, у відповідності з принципами Заключного Акта НБСЄ (994-055), поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ і визнавати, що зміна кордонів може бути здійснена тільки мирним шляхом за взаємною згодою; і підтвердять їх зобов'язання щодо утримування від загрози силової політики чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй. підтвердять Україні їх зобов'язання, у відповідності з принципами Заключного Акта НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою-учасницею НБСЄ прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які суттєві односторонні переваги; підтвердять їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї — підтвердять щодо держави України їх зобов'язання не застосовувати ядерної зброї проти будь-якої держави-учасниці ДНЯЗ (995-098), що не володіє ядерною зброєю, крім випадку нападу на них самих, їх території чи їх підопічні території, їх збройні сили або на їх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю і намагається колись її застосувати. Президенти Білл Клінтон та Борис Єльцин поінформували Президента Леоніда Кравчука, що були проведені відповідні консультації з Сполученим Королівством, третьою державою-депозитарієм ДНЯЗ (995-098), і що Сполучене Королівство готове надати Україні такі ж гарантії безпеки, як тільки вона стане стороною ДНЯЗ як держава, що не володіє ядерною зброєю.

Президент Сполучених Штатів Америки Білл Клінтон у правовому полі підтвердив зобов'язання США надати необхідну технічну та фінансову допомогу для надійного та безпечного демонтажу ядерних запасів та зберігання тих матеріалів демонтажу, що мають властивість розщеплюватися. В рамках, програми Нанна-Лугара Сполучені Штати погодились надати Україні, Росії, Казахстану та Бєларусі таку допомогу у розмірі близько 800 мільйонів доларів США, включаючи як мінімум 175 мільйонів доларів США для України. Конгрес США прийняв рішення про надання за програмою Нанна-Лугара додаткових коштів. Том і Сполучені Штати інтенсивно працюватимуть разом з Україною, Росією, Казахстаном та Бєларуссю, щоб збільшити таку допомогу для досягнення цієї важливої і необхідної мети. США працюватимуть також над швидкою реалізацією вже існуючих год щодо надання допомоги.

Три Президенти одноголосно вирішили, що для успішного початку запланованих робіт, процесу надання компенсації Україні, Росія надасть Україні протягом десяти місяців тепловиділяючі зборки для атомних електростанцій, що міститимуть 100 тонн низькозбагаченого урану. У той же термін принаймні 200 ядерних боєзарядів ракет РС-18 (СС-19) і РС-22 (СС-24) будуть перевезені з України до Росії для розукомплектування. Українські представники здійснюватимуть відповідальний нагляд за розукомплектуванням цих боєзарядів. Штати сплатять Росії 60 млн. дол. США авансу, що підлягатиме вилученню із платежів, які Росія матиме отримати згідно з контрактом про поставки високозбагаченого урану. Ці кошти допоможуть покрити витрати на проблеми транспортування одиниць і розукомплектування стратегічних боєзарядів.

14 січня 1994 р. у Москві зустрілися Президенти Л. Кравчук, Б. Клінтон та Б. Єльцин, де було підтверджено, що всі ядерні боєзаряди будуть вивезені з території України до Росії при експертах, з ціллю їх наступного розукомплектування у якомога коротший можливий час. Росія буде надавати компенсацію у формі поставок тепловиділяючих зборок Україні для потреб її атомної енергетики протягом того ж самого періоду. Україна забезпечуватиме знищення всіх наявних ядерних запасів, сюди також входять і вітчизняні стратегічні наступальні озброєння, розташовані на її території, згідно з її відповідними угодами протягом семирічного періоду, як це передбачено Договором про СНО-I (840-050) і в контексті Заяви Верховної Ради України «Про без'ядерний статус України» (1697-12).

Всі ракети РС-22 (СС-24) на території України будуть деактивовані протягом десяти місяців шляхом зняття їх боєзарядів. Росія забезпечуватиме технічне обслуговування та безпечну експлуатацію ядерних боєзарядів, а Україна активно співробітничатиме у створенні умов для виконання Росією цих операцій згідно з угодами, досягнутими між президентом України і президентом Росією у 1993 р. США і Росія сприятимуть розробленню і прийняттю МАГАТЕ угоди, яка поставить всю ядерну діяльність України під гарантії МАГАТЕ, що дозволить безперешкодно експортувати тепловиділяючі зборки з Росії до України для ядерної енергетики України. 8 лютого 1994 р. з ініціативи Клінтона представники України підписали документи, що стосувалися участі у програмі НАТО «Партнерство заради миру».

У липні 1997 р. на саміті лідерів НАТО у Мадриді Клінтон став одним з ініціаторів підписання Хартії особливого партнерства з Україною, проте саме Президент США став ініціатором того, щоб хартія Україна-НАТО не була підписана у такому вигляді, який би найбільше відповідав інтересам України. Саме США відіграли провідну роль в істотному обмеженні зовнішнього фінансування України, перед тим призвичаївши її до регулярності цих процесів.

Останнім часом Білл Клінтон активно допомагав своїй дружині Гілларі Родем Клінтон в її намірі балотуватися на пост президента США у 2008 р. У разі обрання його дружини він міг би повернутися знову у Білий Дім та стати в історії США Першим Джентльменом.

ДЖЕРЕЛА:

Політологічний словник. — К.: МАУП, 2005. — 792 с.; «Всемирная история». Книгу видрукувано в Китаї. — 2008. — 576 с.; Американские президенты: 41 исторический портрет от Джорджа Вашингтона до Билла Клинтона. — Ростов-на-Дону, 1997. — 640 с.; Стародубов В.П. Супердержава ХХ века. Стратегическое противоборство. — М.: 2001. — 509 с.; Лэннинг М.Л. 100 великих полководцев. — М.: Вече, 1998. — 480 с.; История человечества. — Харьков, 2011. — 639 с.