Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Картер Джеймс Ерл (народився 1 жовтня 1924 р.)

Тридцять дев'ятий президент Сполучених Штатів Америки у 1977 - 1981 рр. Картер також лауреат Нобелівської Премії Миру 2002 р. Його також було обрано два рази губернатором штату Джорджія — цю посаду він обіймав з 1971 - 1975 рр.

Президенство Картера було відмічене покращенням системи соціального захисту США, але привело до значного підвищення податків. На міжнародній арені його заслугою було укладання Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем та Єгиптом, та угоди щодо використання Панамського каналу. Правління Картера ознаменувалося закінченням політики розрядки у відносинах з СРСР після введення радянських військ до Афганістану у 1979 р.

Договір був підписаний Леонідом Брежневим і Джіммі Картером. Через півроку після підписання договору, СРСР ввів Обмежений контингент військ у Афганістан. Договір, у протест цій акції, не був ратифікований Сенатом США. Але не дивлячись на таку крайність основні його положення виконувалися обома державами.

Афганська війна 1979 - 1989 рр. — тривале збройне протистояння сторін: правлячого прорадянського керівництва Демократичної республіки Афганістан (з 1987 р. — Республіки Афганістан) при військовій підтримці Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані (ОКСВА) — з одного боку, і моджахедів («душманів»), з співчуваючою їм частиною афганського суспільства, при політичній і фінансовій підтримці зарубіжних країн та ряду держав ісламського світу — з іншого.

Введення радянських військ на територію Афганістану почалося на підставі постанови політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього ВР СРСР. Обмежений контингент радянських військ становив 100 тисяч військових. Протягом 1980 - 1988 рр. допомога країн заходу моджахедам склала 8,5 млрд. доларів, половину з яких надали США.

14 квітня 1988 р. СРСР, США, Пакистан та Афганістан підписали Женевські угоди про поетапне мирне вирішення афганської проблеми. Радянський уряд зобов'язався від 15 травня 1988 - 15 лютого 1989 рр. вивести усі війська з Афганістану. Загальні втрати особового складу: загинуло — 13833 військових, поранено — 49 984, полонено — 312. На Афганській війні загинуло 2378 вихідців з України. Всього участь у бойових діях брали 546 255 радянських солдат та офіцерів. 71 учасник став Героєм Радянського Союзу, з них 11 українців. У 1990 р. ІІ з'їзд народних депутатів СРСР оголосив Афганську війну злочинною. У грудні 1999 р. у газеті «Московський комсомолець» було видрукувано звернення генерала Громова, командувача 40-ю армією у часи Афганської війни до ветеранів. «Участь Збройних сил у вирішенні проблем Афганістану була крупною політичною помилкою. Нашої вини у цьому немає».

18 червня 1994 р. Президентом України Л. Кравчуком підписано розпорядження «Про повноваження щодо підписання документа про встановлення дипломатичних відносин між Україно та Ісламською Державою Афганістан». Дипломатичні відносини між державами були встановлені 17 квітня 1995 р.

Радянсько-американські відносини різко погіршилися, США бойкотували Літні Олімпійські ігри у 1980 р. у Москві і продовжували нарощування свого ядерного потенціалу та гонки озброєнь. Під час правління Картера відбулася Ісламська революція в Ірані; аятола Хомейні оголосив США «Великим сатаною», і у 1980 р. були взяті у заручники співробітники американського посольства у Тегерані. Переговори і спроби силового звільнення заручників виявилися невдалими (за тихої протидії табору республіканців).

Ісламська революція — ланцюг подій в Ірані у січні 1978 — лютому 1979 рр., наслідком яких стали еміграція шаха Мохаммеда Реза Пехлеві, скасування монархії і встановлення нової адміністрації, яку очолив аятолла Хомейні.

Власне датою початку революції в Ірані прийнято вважати 8 січня 1978 р., коли перша велика антиурядова демонстрація у Кумі була призупинена урядовими військами з необгрунтованою жорстокістю. Протягом всього 1978 р. у різних містах Ірану представники ісламського духовенства організовували демонстрації, які рішуче розганяються шахською гвардією. До кінця року революціонери перейшли до тактики економічних страйків і страйків, що повністю паралізували економіку. Будучи більше не у силах утримувати владу у своїх руках, шах передав владу прем'єр-міністра з числа поміркованих опозиціонерів і втік з країни.

1 лютого 1979 р. в Іран повернувся опальний аятолла Хомейні, який взяв владу в свої руки. Було призначено новий перехідний уряд. У березні був проведений референдум про новий політичний устрій, і 1 квітня 1979 р. Іран був оголошений першою Ісламською республікою.

Ісламська революція в Ірані стала одним з ключових подій XX ст. і мала величезне історичне значення для всього світу. Встановлення міцної ісламської влади в багатому вуглеводнями Ірані поставило під сумнів неформальне лідерство сунітської Саудівської Аравії у мусульманському світі.

А тепер щодо передісторії ісламської революції. Останній іранський шах (імператор), Мохаммед Реза Пехлеві, прийшов до влади у 1941 р. одночасно з введенням у країну радянських і британських військ. Його 38-літнє необмежене правління Іраном було порушено лише одного разу, у 1953 р., коли шах був змушений на короткий термін покинути країну через суперечності з прем'єр-міністром. При відсутності шаха, прем'єр-міністр Мохаммад Моссадик націоналізував нафтовидобувні компанії, які знаходилися, в основному, в приватному (здебільшого англійському) володінні. США і Великобританія у відповідь на це оголосили бойкот іранській нафті, а 19 серпня 1953 р. у результаті перевороту, Мосаддик був зміщений і поміщений у в'язницю. Шах повернувся в Іран і знову приватизував нафтову промисловість.

Шах проводив радикальну вестернізацію Ірану. У зовнішній політиці він безумовно орієнтувався на США. Так, шахський Іран був єдиною ісламською державою, що підтримувала дружні відносини з Ізраїлем. Шах підтримував проамериканські режими в Чаді, Сомалі та Омані. Будь-яка опозиція монархії була заборонена і жорстоко придушувалася спецслужбою САВАК, яка застосовувала витончену жорстокість. У її катівнях сиділи сотні тисяч іранців. Особливу загрозу шахові становило ісламське духовенство, оскільки «Біла революція» Пехлеві не була популярною серед релігійного населення Ірану.

Одним із найбільш непримиренних критиків шаха був священик з Кума Рухолла Хомейні.

Хомейні засуджував прозахідну зовнішню і внутрішню політику шаха. Слідом за його арештом 5 червня 1963 р. по Ірану пройшла серія демонстрацій і акцій протесту, у результаті силового розгону яких загинуло від 86 (за офіційною інформацією) до 15 000 (за інформацією преси) осіб. Хомейні був поміщений під домашній арешт, але через 8 місяців знову вийшов на свободу і продовжив антишахську діяльність. У листопаді 1964 р. Хомейні був арештований і висланий з країни.

В еміграції Хомейні продовжив революційну діяльність. У своїй головній праці, «Ісламська держава», він виклав основні принципи державного устрою, які потім буде названо ісламською республікою. Книги та аудіокасети з виступами імама контрабандою переправлялися в Іран і поширювалися серед населення, читалися в мечетях.

Тим часом, політика Пехлеві практично не змінилася. У 1970 рр. стався цілий ряд подій, які погіршили становище монархії.

Так, у 1971 р. широко відзначалося 2500-річчя перської монархії в археологічному комплексі Персеполіс. До спеціального прийому, на який були запрошені виключно зарубіжні гості, влада заготовила більше тонни осетрової ікри. Особливе роздратування серед населення викликав той факт, що в той же час в Сістані, Белуджистані, і навіть у Фарсі (місце проведення урочистостей) була сильна посуха і загроза голоду.

Нафтовий бум, що прийшов за кризою 1973 р., став причиною небувалої інфляції. При цьому в Іран були запрошені десятки тисяч іноземних фахівців, які стали впроваджувати американське обладнання для добування нафти.

Держапарат був наскрізь корумпований. У 1976 р. шах вирішив замінити традиційний іранський календар, тепер літочислення йшло від сходження Кіра Великого на царський престол. Останньою краплею стала суперечлива смерть сина Хомейні — Мустафи. Хоча офіційною версією смерті був серцевий напад, версія про вбивство була більш поширеною.

У 1977 р. під тиском адміністрації новообраного президента США Джиммі Картера шах послабив репресії проти критиків режиму і звільнив кілька сотень політичних в'язнів. В Ірані почали на легальній або напівлегальної основі з'являтися групи політичної опозиції: конституціоналісти, марксисти і ісламісти. Легальна діяльність

опозиції дозволила каналізувати протестні настрої в іранському суспільстві, пов'язані з утиском релігії, внутрішньополітичним курсом на персидський націоналізм у поєднанні з проамериканською зовнішньою політикою, політикою «державного капіталізму» на тлі масової бідності.

Основну масу активних опозиціонерів складали духовенство та інтелігенція, які користувалися довірою широких верств населення, особливо у регіонах, населених національними меншинами (Курдистані, Лурестане та Азербайджані). У цілому опозиція групувалася навколо ідей наднаціонального «ісламського соціалізму», які у залежності від конкретної політичної партії трансформувалися у ту чи іншу сторону з різним ступенем радикалізму.

Конституціоналісти, кістяк яких становив Національний фронт Ірану, виступали за створення конституційної монархії з демократичними парламентськими виборами.

Марксисти через погану організацію здали свої позиції. Найбільшою партією лівого спрямування в Ірані була «Партія народних мас Ірану», що користувалася безпосередньою підтримкою Радянського Союзу. Ліві виступали за силову зміну влади і фізичне усунення шаха. Вони зіграли свою роль у перемозі революції, однак через антиклерикальні позиції в перший вільно обраний парламент не увійшли.

Серед ісламістів особливо виділялися «Рух за вільний Іран», у лавах якого був перший прем'єр-міністр після — революційного Ірану Мехді Базарган. Учасники руху виступали за зміну влади без крові, у рамках закону.

Послідовники Хомейні організували «Товариство боротьби духовенства», куди увійшли Муртаза Мутаххарі, Мохаммад Бехешті і Алі Акбар Хашемі Рафсанджані, які після перемоги революції займуть високі державні пости.

Безпосереднім початком Ісламської революції прийнято вважати події січня 1978 р. у Кумі (традиційно релігійному місті), коли демонстрація студентів проти наклепницької статті про Хомейні в державній газеті була розстріляна поліцією.

За офіційними даними, в ході утихомирення безладів загинули 2 студента. За даними демонстрантів — 70 осіб. За шиїтської традиції, поминальні служби про загиблого йдуть 40 днів, і через 40 днів після розгону демонстрації в Кумі, 18 лютого бунт спалахнув в Тебрізі (його придушення також призвело до людських жертв), потім все повторювалося: 29 березня і 10 травня і далі хвилювання виникали у всіх великих містах.

Шах, у надії заспокоїти населення, обіцяв провести у червні вільні вибори. Крім того, Мохаммед Реза Пехлеві спробував вжити терміново антиінфляційні заходи, які привели тільки до масових звільнень робітників. Без персоналу, який в більшості своїй примкнув до демонстрантів, заводи почали простоювати. До листопада 1978 р. економіка Ірану була остаточно підірвана масовими сутичками.

Не у силах зробити що-небудь ще, щоб спасти ситуацію у державі, шах звернувся за допомогою до США. Проте, президент США Картер не зважився надати військову підтримку режиму Пехлеві, оскільки навіть у західній пресі він піддавався жорсткій критиці за репресії проти опозиції і порушення прав людини. В адміністрації американського президента стався розкол щодо того, чи варто вводити в Іран війська.

Радник з національної безпеки Збігнев Бжезинський виступав за інтервенцію, тоді як багато співробітників Державного департаменту вважали, що революції вже неможливо запобігти ніякими засобами. Делегації американських державних діячів кілька разів протягом 1977 - 1978 рр. зустрічалися з шахом, однак ніякої єдиної позиції за цей час виробити не вдалося.

Після пожежі в кінотеатрі Рекс в Абадані 20 серпня 1978 р., у результаті якого загинуло більше 500 чоловік, у вересні шах ввів у країні воєнний стан, що передбачало заборону на будь-які демонстрації.

Незважаючи на заборону, масова акція протесту пройшла у Тегерані. За інформацією протестуючих у розгоні акції брала участь техніка. Загинули 87 осіб, у тому числі 3 жінки.

Події у Тегерані послужили початком загального страйку працівників нафтової промисловості. У жовтні практично всі нафтовидобувні підприємства, НПЗ, нафтоналивні порти зупинилися. Слідом за цим до кінця року припинили роботу всі підприємства важкої промисловості, машинобудування, металургії. 2 грудня в Тегерані пройшла двохмільйонна демонстрація з вимогою змістити шаха. 16 січня 1979 р. Мохаммед Реза Пехлеві разом з шахбану втекли з Ірану за наполяганням прем'єр-міністра Шапура Бахтіяра.

Ця подія викликала радість у середовищі протестуючих. Натовпи тегеранцев зривали з будинків барельєфи, портрети та інші символи останньої іранської династії.

Бахтіяр розпустив САВАК, звільнив політичних в'язнів, а також велів армійському начальству не перешкоджати демонстрантам і пообіцяв найближчим часом провести в Ірані вільні вибори. Через деякий час він зв'язався з Хомейні і попросив його повернутися до Ірану для допомоги в складанні нової конституції.

1 лютого 1979 р. аятолла Хомейні повернувся в Іран після 15-річного заслання. У столичному аеропорту Мехрабад його зустрічали захоплені тегеранці. На вулиці міста вийшли мільйони людей з портретами аятолли, які викрикували — «Шах пішов, Імам прийшов!». У той же день Хомейні відкинув пропозицію Бахтіяра про створення уряду «національної єдності».

Відразу після приземлення Хомейні попрямував на кладовище Бехешті — Захра, у південному передмісті Тегерана. Там він виголосив свою 20-хвилинну промову, в якій назвав «самого Бахтіяра, його уряд, його парламент і всіх його поплічників незаконними» і обіцяв «вибити зуби цьому режиму».

4 лютого він сам призначив прем'єр-міністра, яким став Мехді Базарган. Бійці сил правопорядку переходили на бік послідовників Хомейні. 9 лютого в аеропорту Мехрабад відбувся бій між «хомейністами» і лояльними Бахтіяру гвардійцями, що почався з незначної перепалки. Бій перекинувся на все місто і придбав вуличний характер. Прихильники Хомейні взяли під контроль поліцейські ділянки, військові частини і почали роздавати зброю населенню. У цих умовах Вища військова рада (Генштаб) (11 лютого 1979 р.) оголосила про свій нейтралітет. Шапур Бахтіяр втік до Франції, де заснував Національний рух опору, опозиційний Хомейні. Був убитий в 1991 р.

У країні був проведений референдум, наслідком якого було проголошення 1 квітня 1979 р. Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року була прийнята нова Конституція країни, в якій було спеціально обумовлено, що вища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після його смерті — його наступнику), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем'єр.

Державна, кооперативна і приватна власність — три сектори економіки нової республіки. Втручання і вплив західних держав ліквідуються. Країна принципово відкидає капіталізм і комунізм і протиставляє їм власний, «ісламський» шлях розвитку. Що це означає практично — не цілком ясно. Відомо лише, що розвиток країни по тому шляху, який був обраний для неї шахом, призупинився.

Капіталістичний вільний ринок продовжує існувати, як існує і найпотужніший створений зусиллями шаха державний сектор в економіці. Але в даних умовах різко загострилося протистояння Ірану, спочатку, мало не всьому світу, пізніше, в основному країнам Заходу (в першу чергу — США). Тому, говорити щось про розвиток капіталістичних зв'язків, слід з обережністю і застереженнями. Якщо вони і продовжували існувати і більш-менш активно розвивалися, тільки в тих сферах, які були життєво необхідні для країни, — у реалізації іранської нафти і у закупівлях зброї, яке було потрібно для війни.

Безпосередньо після повалення шаха іранське суспільство перебувало в стані ейфорії, багатьом здавалося, що з усуненням абсолютизму вирішаться всі проблеми, само собою зникне корупція, настане свобода, люди стануть жити великою родиною, дотримуючи при цьому «добрі» закони шаріату; доходів від нафти вистачить на те, щоб в умовах справедливого розподілу гарантувати населенню високий рівень життя, забезпечити хорошу інфраструктуру, зробити безкоштовними основні соціальні послуги. Ейфорія від революції призвела до того, що Іран організував активну пропаганду ісламської революції, ідеї аятолли Хомейні з приводу ісламського способу життя, і критика капіталізму і комунізму за кордоном. Пропаганда принесла зворотний результат — багато країн стали ставитися до Ірану з підозрою, а пізніше, під час ірано-іракської війни, були більше схильні підтримувати Ірак.

На президентських виборах у листопаді 1980 р. Картер балотувався на другий термін, але зазнав поразку від республіканця Рональда Рейгана. Останніми роками Картер неодноразово виступав з критикою в адресу Ізраїлю у зв'язку з агресивними діями у Лівані і секторі Газа.

У 2002 .р. Картер отримав Нобелівську премію миру за свою гуманітарну діяльність. Колишній президент є автором ряду книг, зокрема спогадів і книг про своє бачення майбутнього Америки. Окрема робота Картера присвячена Палестині.

ДЖЕРЕЛА:

Політологічний словник. — К.: МАУП, 2005. — 792 с.; «Всемирная история». Книгу видрукувано в Китаї. — 2008. — 576 с.; Американские президенты: 41 исторический портрет от Джорджа Вашингтона до Билла Клинтона. — Ростов-на-Дону, 1997. — 640 с.; Стародубов В.П. Супердержава ХХ века. Стратегическое противоборство. — М.: 2001. — 509 с.; Лэннинг М.Л. 100 великих полководцев. — М.: Вече, 1998. — 480 с.; История человечества. — Харьков, 2011. — 639 с.