Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Депортація

ДЕПОРТАЦІЯ — примусове переселення, вигнання чи висилка з постійного місця проживання або з держави окремих осіб чи народів. Застосовується як засіб карного чи адміністративного покарання.

Термін депортація виник у карному законодавстві Франції у ХVІІІ - ХІХ ст. для позначення особливих видів заслання. Уперше депортація політично неблагонадійних у Гвіану була встановлена Законом про підозрілих 1791 р. Депортація, у тому числі й довічна, передбачалася кримінальним кодексом Франції 1810 р. й полягала у посиланні й довічному перебуванні поза межами континентальної території, у місцях депортації, визначених законом від 23 березня 1872 р. Цей закон передбачав створення центрального табору депортації на острові Ну й укріпленого місця (фортеці) для депортованих на півострові Дюко (Нова Каледонія). Депортація використалася не тільки для покарання карних злочинців-рецидивістів, але й для розправи з революціонерами (у 1872 р. захоплені комунари були депортовані на острови Новокаледонійского архіпелагу).

В історичному значенні депортації у Франції не застосовується з 1880 р. Проте застосовувались інші види заслань — транспортація (комплексне покарання у вигляді каторжних робіт у Гвіані й інших заокеанських територіях Франції) і релегація (додаткове покарання у вигляді заслання, що застосовувалася до найнебезпечніших рецидивістів після від'їзду ними з покарання у в'язницях метрополії).

Масову кампанію депортації й геноциду французських й франко-акадських поселенців було проведена британцями при офіційній підтримці влади на території сучасної Канади. Депортація й геноцид торкнулися франкомовних жителів колишніх французьких територій (Акадія й Нова Шотландія) в Атлантичній Канаді, що перейшли під юрисдикцію Великобританії. Усього з 1755 по 1763 рр. за наказом британського губернатора Чарльза Лоренса було депортовано понад 10 000 осіб, більше половини з яких загинуло у трюмах кораблів, що перевозили їх до в'язниць тих британських колоній у Північній Америці, які згодом створили США, і на Фолклендські острови. Спочатку кампанію було прозвано «Великий переполох». Термін «депортація» став застосовуватися пізніше.

Депортації народів широко застосовувались у СРСР, будучи своєрідним інструментом радянської демографічної й національної політики. Насильному переселенню у віддалені райони СРСР піддавалися як окремі особи, так і цілі народи, визнані офіційною владою соціально небезпечними.

Розпочавшись у 1920-х рр. з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму у першій половині 1930-х рр., коли у Сибір та на крайній Північ було депортовано мільйони селян з України, Білорусі, південних областей Росії.

З початком Другої світової війни у 1939 - 1940 рр. примусового виселення зазнало населення Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики. Із захопленням Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики у 1939 - 1940 рр., депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях.

Уже восени 1939 р. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 р.— березня 1940 р. із Західної України та Західної Білорусі було депортовано понад 137 тисяч осіб. їх виселяли у північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.

Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — «куркулів» (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусі). Всього із Західної України у 1939 - 1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала у місцевих тюрмах, було знищено.

Депортація торкнулася і прибалтійських народів, зокрема з 14 по 18 червня 1941 р. з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру і Крайньої Півночі близько 34 тисячі чоловік.

У воєнні 1941 - 1944 рр. у віддалені райони Сибіру депортовані були німці, а також представники народів, країни яких входили у гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни). Депортація радянських німців під час другої світової війни — серія заходів радянського керівництва з усунення радянських німців з життя країни. Підрозділялися на депортацію та «вилучення» з лав РСЧА.

28 серпня 1941 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають у районах Поволжя». їх депортацію у Сибір і Казахстан було проведено у вересні 1941 р. За поволзькими німцями до кінця року послідувало переселення на схід всіх інших радянських німців, які проживали в Європейській частині СРСР. 367 000 німців було депортовано на схід (на збори давалося два дні): у республіку Комі, на Урал, у Казахстан, Сибір і на Алтай. Частково німці були відкликані з діючої армії. У 1942 р. почалася мобілізація радянських німців у віці від 17 років у робочі колони. Мобілізовані німці будували заводи, працювали на лісозаготівлях й у рудниках.

У липні 1941 р. у війська надійшов наказ про зняття військовослужбовців-німців рядового складу з відповідальних посад. Німців прибирали з посад снайперів, радистів, спостерігачів, кулеметників, автоматників, мінометників, перших номерів артилерійських розрахунків. їх ставили на другорядні посади стрільців, візників і т. ін. Цей наказ до початку серпня у цілому був виконаний.

Масове вилучення німців з армії тривало з 8 вересня і до кінця 1941 р. Підставою для цього стала директива наркома оборони № 35105 с від 8 вересня 1941 р. Директива наказувала вилучити всіх німців з бойових частин і підрозділів і направити їх у будівельні батальйони.

Із відвоюванної Червоною армією території СРСР протягом 1944 р., за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель було насильно виселено кримських татар, калмиків, інгушів, чеченців, карачаєвців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків. У серпні - вересні 1945 р. депортації піддалися китайці, що перебували там, японці й російські емігранти.

Реабілітація депортованих народів у СРСР почалася з 1957 - 1958 рр., остаточно ж обмеження були скасовані 14 листопада 1989 р. Декларацією Верховної Ради СРСР.

Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в'їзд на територію своєї держави.

Відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного карного суду від 17 липня 1998 р. «депортація або насильницьке переміщення населення» відноситься до числа злочинів проти людяності й тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність.

ДЖЕРЕЛА:

Національні меншини України у XX ст.: Політико-правовий аспект. — К., 2000. — С. 179.; Совершенно секретно! Только для командования: Документы и материалы. — М., 1967. — С. 104.; Возгрин В. Исторические судьбы крымских татар. — М., 1992. — С.269.