Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Вольтер Марі Франсуа Аруе (21 листопада 1694 - 30 травня 1778 рр.)

Французький письменник і філософ-деїст. Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософсько-фантастичний роман «Мікромегас» (1752 р.), утопія «Кандид, або Оптимізм» (1759 р.), філософська повість «Простодушний» (1767 р.), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана у 1761 р.), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана у 1755 р.), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733 р.), «Філософський словник» (1764 - 1769 рр.). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається у справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь у релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю у своєму маєтку в Ферне. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха.

Атеїст у дусі англійських вільнодумців XVIII століття, Вольтер якими аргументами намагався довести існування Божества, що створило всесвіт, у справи якого, проте, не втручається, оперуючи доказами: «космологічними» («Проти атеїзму»), «телеологічним» («Філософ невіглас») і «моральними» (стаття «Бог» в «Енциклопедії»). З усіх подібних аргументів найбільш близьким Вольтеру був однак не приводиться їм, але за всіма наведеними сором'язливо приховуваний

— «поліцейський», бо без поняття божества «не може існувати жодне суспільство», експлуатований низ повстане проти «освіченого» верху

— необхідно тому зберегти релігію як моральну «вуздечку» для народу, і «якби Бога не було, його треба було б вигадати».

У «повчальних проповідях», а так само у філософських повістях неодноразово зустрічається і аргумент «корисності», тобто таке уявлення про Бога, при якому він виступає в якості соціального і морального регулюючого принципу. У цьому сенсі, віра у нього виявляється необхідною, оскільки тільки вона, на думку Вольтера, здатна утримати людський рід від саморуйнування і взаємного знищення.

Заперечуючи середньовічний церковно-чернечий аскетизм в ім'я права людини на щастя, яке коріниться у розумному егоїзмі, довгий час розділяючи оптимізм англійської буржуазії XVIII ст., перетворити світ за своїм образом і подобою і стверджувала устами поета Поупа: «все що є — добре», Вольтер після землетрусу у Лісабоні, що зруйнував третину міста, дещо знизив свій оптимізм, заявляючи у поемі про лісабонську катастрофу: «зараз не все добре, але все буде добре».

Невтомний і нещадний ворог церкви і клерикалів, яких він переслідував аргументами логіки і стрілами сарказму, письменник, чиє гасло було «знищіть підлу», часто перекладають як «роздушіть гадину», Вольтер нападав і на іудаїзм, і на християнство (наприклад, у «Обіді у громадянина Буленвілье»), виявляючи втім свою повагу до особистості Христа (як у зазначеному творі, так і у трактаті «Бог і люди»). З метою антицерковної пропаганди Вольтер видав «Заповіт Жана Мельє», священика-соціаліста XVII ст., не щадив слів для розвінчання клерикалізму.

Борючись словом і ділом (заступництво за жертв релігійного фанатизму — Каласа та Сервета) проти панування і гніту релігійних забобонів та упереджень, проти клерикального бузувірства, Вольтер невпинно проповідував ідеї релігійної терпимості як у своїх публіцистичних памфлетах («Трактат про віротерпимість», 1763 р.), так і у своїх художніх творах (образ Генріха IV, який покінчив з релігійною чварою католиків і протестантів; образ імператора у трагедії «Гебр»).

У 1722 р. Вольтер пише антиклерикальну поему «За і проти». У цій поемі він доводить, що християнська релігія, що пропонує любити милосердного Бога, насправді малює Його жорстоким тираном, «Якого ми повинні ненавидіти». Тим самим Вольтер проголошує рішучий розрив з християнськими віруваннями.

Доктрину, яка чудово відповідала Вольтеровим поглядам на співвідношення між моральним і практичним, він знайшов у творах англійського філософа Джона Локка. Локк підтримував погляди лібералізму, вважаючи, що суспільна згода не повинна ставитися вище від природних прав особистості. «З іншого боку ми вчимося з досвіду, усе, що виходить за його межі, є не більше ніж гіпотеза — область певного збігу між практикою та істиною». Із цієї доктрини Вольтер виводить основну думку своєї моралі: «Завдання людини взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами й хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право й різне у різних країнах, принцип справедливості, який лежить у його основі, універсальний. Усі люди можуть його збагнути, перш за все тому, що всі люди більш-менш розумні, а ще й тому, що всі можуть зрозуміти те, що корисне для суспільства є корисним для кожного. Необхідність чеснот продиктована не тільки сентиментами, а й інтересами кожної особи. Роль моралі у тому, щоб навчити нас принципів такого нагляду й виробити у нас звичку поважати ці принципи».

За соціальним поглядам Вольтер — прихильник нерівності. Суспільство має ділитися на «освічених і багатих» і на тих, хто, «нічого не маючи», «зобов'язаний на них працювати» або їх «бавити». Трудящим тому нема чого давати освіту: «якщо народ почне міркувати, все загинуло» (з листів Вольтера). Друкуючи «Заповіт» Мельє, Вольтер викинув усю його гостру критику приватної власності, вважаючи її «обурливою». Цим пояснюється і негативне ставлення Вольтера до Руссо, хоча в їхніх взаєминах був у наявності особистий елемент.

Переконаний і гарячий противник абсолютизму, він залишився до кінця життя монархістом, прихильником ідеї освіченого абсолютизму, монархії, що спирається на «освічену частину» суспільства, на «філософів». Освічений монарх — його політичний ідеал, який Вольтер втілив у ряді образів: в особі Генріха IV (у поемі «Генріада»), «чутливого» царя-філософа Тевкра (у трагедії «Закони Міноса»), який ставить своїм завданням «просвітити людей, пом'якшити звичаї своїх підданих, цивілізувати дику країну», і короля дон Педро (в однойменній трагедії), трагічно гине у боротьбі з анархічними феодалами в ім'я принципу, вираженого Тевкра у словах: «Королівство — велика сім'я з батьком на чолі. Хто має інше уявлення про монарха, той винен перед людством».

Вольтер, як і Руссо, іноді схилявся до захисту ідеї «первісного стану» у таких п'єсах, як «Скіфи» або «Закони Міноса», але його «первісне суспільство» (скіфів і сидонців) не має нічого спільного з намальованим Руссо раєм дрібних власників-хуторян, а втілює собою суспільство ворогів політичного деспотизму та релігійної нетерпимості.

У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює лицарів і придворних, але у поемі «Битва при Фонтенуа» (1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких п'єсах, як «Право сеньйора» і особливо «Наніна», — малює із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових брати шлюб із селянкою. Вольтер довго не міг примиритися з вторгненням на сцену осіб недворянського положення, «звичайних людей» бо це означало «знецінити трагедію».

Зв'язаний своїми політичними, релігійно-філософськими і соціальними поглядами ще досить міцно зі «старим порядком», Вольтер особливо своїми літературними симпатіями міцно вріс у аристократичне XVIII ст. Людовика XIV, якому він присвятив свій найкращий історичний твір — «Siecle de Louis XIV». Незадовго до своєї смерті, 7 квітня 1778 р., Вольтер вступив до паризької масонської ложі Великого сходу Франції — «Дев'ять сестер». При цьому у ложу його супроводжував Бенджамін Франклін (у той час — американський посол у Франції).

Вольтер вважав, що «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав».

ДЖЕРЕЛА:

Кузнецов В. Н. Франсуа Мари Вольтер. — М.: Мысль, 1978. — 223 с. — (Мыслители прошлого).; Ильин В. В. История философии. — СПб.: Питер, 2005. — 732 с.; Кандід або оптимізм; пер з фр. В. Підмогильний, вст. стаття і прим. С. Родзевича, ред. М. Зерова. К. : Слово, 1927, XXXIV, 128, V c.; Кандід ; Вавілонська царівна: повісті. К. : Державне вид-во художньої літератури, 1955, 165 с.; Кандід: філос. Повісті : пер. з фр. / Вольтер ; Передм. та прим. Я. І. Кравця; Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка Нац. акад. наук України. — Х. : Фоліо, 2011. — 410 с.; Орлеанська діва: поема: пер. з фр. / Вольтер; пер. М. Т. Рильський. — К.: Державне видавництво худ. Літер., 1956. — 316 с.