Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Вселенські собори

Вселенський Собор — це зібрання переважно єпископату християнської Церкви в її вселенській повноті, на якому обговорюються питання і виносяться рішення доктринального (догматичного), церковно-політичного та судово-дисциплінарного характеру.

Собори зі статусом Вселенських проводяться з IV ст. «Форма дозволу спірних питань шляхом, так званих Вселенських Соборів була не теоретично, не навмисно, а емпірично відшуканий з приводу особливо широких і особливо гострих потрясінь у товщі саме східної половини Церкви. У західній половині, завдяки централізуючого авторитету римської кафедри, потреби у Соборах Вселенських не відчувалося».

При цьому високий авторитет римського єпископа дозволяє до сьогодні католицькій традиції визнавати вселенський статус усіх соборів, де брав участь Папа Римський або його легати. Таким чином, Римська католицька церква налічує 21 Вселенський собор, православні церкви визнають лише сім перших Вселенських соборів, що проводилися до поділу церков (початок якому було покладено у третій чверті IX ст.), не халкидонські церкви визнають з них тільки перші три (їх розбіжність з іншими християнськими церквами почалася з Халкідонського собору, що засудив монофізитство), несторіанські церкви признають рішення лише двох перших соборів.

Всесвітнім соборам притаманні зовнішні і внутрішні відмітні ознаки.

До зовнішніх ознак Вселенських Соборів відносяться:

- «Участь у соборі представників всіх помісних церков в особі предстоятелів їх і єпископів або заступників їх, уповноважених та надісланих(легатів) від них»;

- Визнання собору вселенського усіма помісними церквами, як тими, від яких єпископи були присутні на ньому, так і тими, від яких на ньому не було представників;

- Канонічна правильність у порядку скликання, складу учасників, ведення і оголошення рішень собору.

Внутрішні ознаки Вселенського Собору:

- Відповідність його постанов Священному Писанню, апостольським переказами, віровчення і правилами вселенської церкви всіх попередніх століть;

- Одностайне признання віровчення, якого всі помісні церкви трималися і тримаються скрізь і завжди;

- Властива у церкві лише вселенським соборам законодавча діяльність (складання символів віри і викладення догматів).

«Головний і виключно властивий церкви предмет діяльності Вселенського Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення... обов'язкових для засвоєння усіма членами церкви». У вирішенні питань про істини віровчення і моралі Вселенський собор має властивість непогрішності, як орган вселенської церкви, керований Святим Духом. Догматичні визначення і канони Вселенських соборів знаходяться у «Книзі правил», визначення та судові рішення — в «Діяннях».

Таким чином, суть Вселенського Собору полягає у тому, що цей орган покликаний усувати розбіжності у питаннях віровчення і моралі у церкві, виносячи рішення, які спираються на попередню традицію, визначають єдине вчення, необхідне до прийняття всіма членами ортодоксальної церкви. Вселенський Собор є єдиним «законодавчим» зборами всередині церкви, оскільки як рада єпископів виступає від імені Святого Духа, знаходячи повноваження у силу непогрішності третьої іпостасі Трійці. Інститут Вселенських Соборів виник як реакція на розбіжності, що з'являються у церквах з віронавчальних і адміністративних питань і виступив агентом, що дозволяє якщо не вирішити суперечки, то виробити ортодоксальну позицію з найважливіших питань, щоб дана позиція стала орієнтиром для подальшого розвитку церкви.

В історії християнства відбулося 21 Вселенські Собори, які мали важливі наслідки та значення для подальшого розвитку церкви.

Визнаються усіма Церквами:

✵ I. Перший Нікейський собор (325 р.): прийнято Символ Віри, засуджено аріанство, визначено дату Пасхи;

✵ II. Перший Константинопольський собор (381 р.): повторно засуджено аріанство, формулюється віровчення про Святу Трійцю

Визнаються православними, католиками та усіма, окрім Ассирійської та дохалкідонськими Церквами:

✵ III. Ефеський собор (431 р.): засуджено несторіанство

Визнаються православними та католиками:

✵ IV. Халкедонський собор (45 р.)

✵ V. Другий Константинопольський собор (553 р.)

✵ VI. Третій Константинопольський собор (680 - 681 рр.)

✵ VII. Другий Нікейський собор (787 р.)

Православні визнають рішення наступних соборів, але не визнають їх Вселенськими (це можна зробити лише на наступному Вселенському соборі), хоч вони де-факто були саме такими:

✵ VIII. Софійський собор (879 - 880 рр.)

✵ IX. П'ятий Константинопольський собор: підтвердив ісихазм св. Григорія Палами (1341 - 1351 рр.)

Визнаються лише Католицькою Церквою:

✵ VIII. Четвертий Константинопольський собор (869 р.)

✵ IX. Перший Латеранський собор (1123 р.)

✵ X. Другий Латеранський собор (1139 р.)

✵ XI. Третій Латеранський собор (1179 р.)

✵ XII. Четвертий Латеранський собор (1215 р.)

✵ XIII. Перший Ліонський собор (1245 р.)

✵ XIV. Другий Ліонський собор (1274 р.)

✵ XV. В'єнський собор (1311 - 1312 рр.)

✵ XVI. Констанцький собор (1414 - 1418 рр.)

✵ XVII. Флорентійський собор (1438 - 1445 рр.)

✵ XVIII. П'ятий Латеранський собор (1512 - 1517 рр.)

✵ XIX. Тридентський собор (1545 - 1563 рр.)

✵ XX. Перший Ватиканський собор (1869 - 1870 рр.)

✵ XXI. Другий Ватиканський собор (1962 - 1965 рр.)

Після розколу християн на католиків і православних 1054 р. Вселенський Собор з делегованими представниками від усіх церков світу, згідно з встановленою процедурою ось уже як майже 1000 років не скликався. Єдиного центру Вселенського Собору не має. Але з 1961 р. почалася організаційна робота для скликання Вселенського Собору. Із 15 автономних православних церков світу єдина Російська Православна Церква Московської Патріархії під впливом державної ідеології пішла всупереч християнського вчення — відмовилася, почала церковні публікації з критикою екуменізму. Чим спромоглася відстояти свою політичну гегемонію, утвердити свою ідею Третього Риму, і за спостереженнями релігіє знавців — спровокувала розколи християн у 1996 р.

ДЖЕРЕЛА:

«Релігієзнавчий словник», за ред. професорів А. Колодного і В. Лобовика, вид. «Четверта хвиля», м. Київ, 1996 р.; «Релігієзнавчий словник», за ред. професорів А. Колодного і В. Лобовика, вид. «Четверта хвиля», м. Київ, 1996 р.; Лозинский С.Т. История папства. — М., 1961; Григулевич И.Р. Папство. Век ХХ. — М., 1981.