Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Військова диктатура

Форма правління, що ґрунтується на збройній силі, спирається на військово-політичний режим і монопольне панування військових кіл. Така влада не обмежена законами й нехтує демократичними правами і свободами. У державах з такою формою правління відсутні чи лише формально існують представницькі органи влади, а дію конституції та інших законодавчих актів скасовано або припинено. Влада застосовує фізичний і моральний терор, масові репресії, спрямовані, передовсім, проти демократичних і прогресивних сил.

Такі режими встановлюються в умовах різкого загострення протиріч у суспільстві, нездатності правлячого режиму керувати суспільними процесами, погіршення матеріального становища більшості населення, втрати довіри до органів влади і виникнення у свідомості людей уявлень про рятівну роль «сильної руки».

Прикладами військових диктатур називають політичні режими у Латинській Америці XIX - XX ст. (Батисти на Кубі, Сомоси у Нікарагуа, Піночета у Чилі), а також Франко в Іспанії (1939 - 1979 рр.), «чорних полковників» у Греції (1967 - 1974 рр.). Військова диктатура разом з методами відкритого збройного насильства, розрахованого на залякування і знищення непокірних, використовує широкий спектр засобів пропаганди та соціальної демагогії, за допомогою яких суспільній та індивід, свідомості нав'язуються уявлення, що виправдовують військово-тоталітарний режим, створюють видимість його легітимності. Так, хунта «чорних полковників» у Греції свій репресивний «порядок» намагалася подати як державу «нової демократії», провелареферендум щодо нової конституції (1968 р.), «узаконивши» своє перебування при владі. Аналогічний псевдореферендум провів Піночет (1980 р.).

Більшість військових диктатур утворюються після державного перевороту, у ході якого скидається попередній уряд. Проте, зовсім інша картина спостерігалася з випадку з режимами Саддама Хусейна в Іраку і Кім Ір Сена у Північній Кореї. Обидва режими позиціонувалися спочатку як держави з однопартійною системою правління, але протягом свого існування трансформувалися у військові диктатури, коли їх лідери наділи форму, а військові стали брати активну участь в урядових рішеннях.

З іншого боку, інші військові диктатури можуть поступово відновлювати елементи громадянського уряду, у той час як виконавча влада, як і раніше знаходиться у руках верховного воєначальника. У Пакистані правлячі генерали Мухаммед Зія-уль-Хак (1977 - 1988 рр.) і Первез Мушарраф (1999 - 2008 рр.) провели кожен свого часу єдиний референдум, щоб вступити на посаду президента Пакистану, що суперечило конституції.

У минулому військові хунти виправдовували свою владу як спосіб забезпечення політичної стабільності у країні або її порятунок від загрози «небезпечних ідеологій».

Наприклад, у Латинській Америці загроза комунізму часто використовувалася як виправдання виникає режиму, а велика частина військових диктаторів пройшли підготовку у Школі Америк, установі, що забезпечував у контексті холодної війни лояльність проамериканських військ щодо зовнішньої політики Сполучених Штатів.

Військові режими, як правило, схильні представляти себе як «нейтральну» партію, яка може надати тимчасове керівництво країною в смутні часи. Військові режими також зображують цивільних політиків як корумпованих і неефективних. Однією з майже універсальних характеристик військового уряду є інститут військового або постійного надзвичайного стану, який скасовує всі правові гарантії, що захищають людей від зловживань з боку держави. Військові режими, як правило, не зважають на права людини і використовують силу і репресії, щоб змусити замовкнути інакомислячих і політичних опонентів. У зв'язку з цим два американських політолога, Р. Дюваль і Майкл Стіл, розробили в 1983 році концепцію державного тероризму, яка, звичайно, стосується не тільки до військової диктатури.

З початку 1990-х рр. військові диктатури стали менш поширеним явищем. Причиною тому є такі факти:

- військові диктатури втратили міжнародну легітимність в зв'язку з так званими «хвилями демократизації»;

- більшість військових мають невдалий досвід управління державою;

- закінчення холодної війни і розпад Радянського Союзу призвели до труднощів для військових диктатур при виправданні своїх дій, так як загроза комунізму зійшла нанівець.

З урахуванням цих фактів багато нації у даний час не схильні брати участь у політичних суперечках.

Джерела:

Большой толковый социологический словарь (Collins). Т. 1: Пер. с англ. — М., 1999; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 2000; Халипов В. Ф. Власть: Кратологический словарь. — М., 1997.