Політологічна енциклопедія Книга VІІI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Франко Іван Якович

Український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906).

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, рід Франків походив від німецьких колоністів, чим пояснюється незвичне прізвище. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862 - 1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864 - 1867).

Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Григорій Гаврилик (молодший за Марію на шість років), уважно ставився до дітей, фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, 1872 року, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха.

Меморіальна дошка Івану Франку на корпусі Чернівецького університету, де він навчався У 1864 - 1867 рр. вчився в Дрогобицькій головній школі отців василіян, навчання в якій велося німецькою мовою. 1867 р. вступив до Дрогобицької державної гімназії імені Франца Йосифа I (яка саме тоді переходила на польську мову викладання). І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини — із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського.

Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка, твори інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 р.: Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети...

У 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа (нині у кількох спорудах цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.

У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schonschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

Восени 1875 р. Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства. У 1896 р. Іван Франко писав: Щодо себе скажу, що по приїзді з Дрогобича, вступаючи на університет у Львові, я пристав до Академічного кружка тільки для того, що там видавалася газета, при котрій я міг би працювати, і що там була бібліотека, якої не було в «Дружнім лихварі», а москвофільства у властивім значінню у мене ані тоді, ані пізніше не було ніякого.

Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.

Перші літературні твори

Першим твором Франка був написаний 1865 р. на смерть батька вірш «Великдень», який не зберігся. Наприкінці свого навчання в гімназії його вірші, драми та переклади складали декілька грубих зошитів, але публікуватися він певний час не поспішав. Перші опубліковані літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 р. Активна громадсько-політична, видавнича діяльність, листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув'язнення співпрацює з польською газетою «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

У 1880 р. Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті. Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора...» (1880) та ін., повісті Boa constrictor (1881), (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.

У 1881 р. Франко став співвидавцем часопису «Сьвіт», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883 - 1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

У 1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887—1897 рр.; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

Через «соціалістичний процес» 1877 - 1878 рр. із Львівського університету Івана Франка виключили.

Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891 р.). Задля наступного захисту докторату Франко один семестр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем узгодив тему докторату: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також склав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті «Kurjer Lwowski», де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 р. прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому).

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У 1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. У 1890 р. за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898 р., підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890 - 1895 рр.). У 1895-му, 1897-му і 1898-му рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

У 1899 р. Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 р., після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання у Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів...»

У 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив багато перекладів з античних поетів. У 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках.» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові. 31 травня відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Співорганізатором похорону був Кость Левицький, Зенон Носковський від імені УСС поклав вінок на могилу Каменяра. Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено у 1933 р.), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

У 1917 р., виконуючи останню волю письменника, Карло Бандрівський передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства імені Шевченка.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.

Дружина Ольга Франко (Хоружинська) (10.04.1864 - 17.07.1941 рр.), письменниця, перекладачка, громадська діячка;

Син Андрій (16.07.1887 - 22.04.1913 рр.), український філолог, етнограф, перекладач; виконував функції секретаря і помічника, опікуна батька;

Син Тарас (9.03.1889 - 13.11.1971 рр.), письменник, член Спілки письменників СРСР;

Син Петро (21.06.1890 - 28.06.1941 рр.), український педагог і письменник;

Донька Анна (9.08.1892 - 24.04.1988 рр.), українська письменниця, публіцист, мемуарист.

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури, найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко зобразив у збірці «Із днів журби» (1900). Програмова збірка Semper tiro (1906) є містичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889),»Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему»Мойсей» (1905), у якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Деякі твори були поетичною відповіддю на закиди інших громадських, політичних діячів, знайомих. Зокрема, вірш «Сідоглавому» — відповідь на статтю «Смутна поява» Юліяна Романчука в газеті «Діло», вірш «Декадент» присвячений Василю Щурату, «О. Лунатикові» — Остапу Луцькому, «Антошкові» — Антонію Петрушевичу.

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schonschreiben», інші.

Вершини прози Франка: повість Boa constrictor (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р., уперше зображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості).

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882 р., зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р.). До історичних творів належать «Герой поневолі» (1904 р., про революцію 1848 р. у Львові), «Великий шум» (1907 р., про скасування панщини).

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» (1899 - 1900). Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів, серед них — представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей. У цьому творі Франко порушує проблеми взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, різних суспільних груп, влади і підлеглих, проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові, проблеми судочинства, подружніх стосунків, безправ'я жінки в суспільстві. Прототипом головного героя, Євгена Рафаловича, послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п'єс Франко написав у 90-х рр. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо.

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujcych» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881 - 1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму», матеріалістичної концепції історії; «Що таке поступ?» (1903 — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Сотворення світу».

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896 - 1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902 - 1904), «Карпато-руське письменство XVI - XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко приділив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак вихідною точкою його оцінки Франко вважав артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору.

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 р.) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фолкльору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jakpowstaj$ piesni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894 - 1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 р.), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784 - 1840 рр.» (1907). Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884),»Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті зі старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст».

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільльгельм Вундт 1879 р. відкрив у Лейпцігу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта».

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (II розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія» (з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчости», 1898).

Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших. Серед його перекладів: Біблійна «Книга Буття».

Пам'ятник Івану Франку в селі Нагуєвичі

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора ...», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе.», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван Франко, Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах».

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Меморіальна дошка на будинку по вул. Б. Хмельницького, 11 в Києві.

Тут у травні 1886 року в Павлівській церкві Колегії Павла Галагана Іван Франко взяв шлюб з Ольгою Хоружинською.

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років).

Погляди щодо релігії

Отець Макарій Каровець Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: «А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?». Помер несповіданий і нерозкаяний.

На його честь у 1962 р. місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове. Також на вшанування Івана Франка названо вулиці та площі у багатьох містах України (зокрема, вулиці в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому, площа у Львові) та кількох населених пунктах Росії (Москва, Липецьк, Перм, Тула, Чебоксари), Казахстану й Канади. На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.

ДЖЕРЕЛА:

Збірник творів: У 3 т. — К.: Вік, 1903 - 1905.; Твори: у 30 т. — X., 1924 - 1929.; Твори: у 20 т. — К., 1950 - 1956.; Твори: у 20 т. — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1956 - 1962.; Зібрання творів: у 50 т. / Іван Франко; Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1976 - 1986.; Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Іван Франко; Укл. Зіновія Франко, Михайло Василенко. — Львів: Каменяр, 2001. — 431 с.; Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К., 1956.; Про театр і драматургію. — К., 1957.; Педагогічні статті і висловлювання. — К., 1960.; Літературна спадщина, т. 1 - 4. — К., 1956 - 1967.