Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Бонапартизм

БОНАПАРТИЗМ (від прізвища французького імператора Наполеона І Бонапарта) — політичний режим, що установився у Франції після 1799 р. Сильна, одноосібна диктаторська влада (різновид авторитаризму) трималася на персональному авторитеті Наполеона І Бонапарта, силі армії та міцному державному апараті.

Наполеон взяв на озброєння народжену ідею єдності нації, але надав їй іншого значення — не ідея захисту Вітчизни, а боротьба за першість Франції на міжнародній арені. Був підтриманий народом (приміром, через плебісцит) і закріплений у державному законодавстві.

Саме від бонапартизму починають існування політичні доктрини, що апологетизували «вождя нації, народу», який був переконаний, що лише він втілює волю народу і сам нею керує. Особливістю бонапартизму є домінування виконавчої влади. Армія перетворилася зі збройних сил на національну святиню, її головнокомандувач почав все більше набувати сакральних рис. Бонапартизм супроводжувався активним наступом на демократичні свободи, агресивною зовнішньою політикою. Влада бонапартизму реалізовувалась за допомогою поліцейсько-бюрократичного апарату та церкви.

Жан-Кристоф, принц Наполеон — претендент на французський престол від бонапартистів

Бонапартисти — французька політична партія XIX ст., що відстоювала відтворення Французької імперії на чолі з одним з членів сімейства Бонапартов. Бонапартистський рух виник відразу після смерті Наполеона I у 1821 р. У 1821 - 1822 рр. відбулися збройні виступи у Сомюре, Бельфоре і Туара під керівництвом різних осіб, у тому числі Бертона і Карона.

Після смерті Орленка у 1832 р. претендентом на престол став Наполеон III (Луї-Шарль Бонапарт), племінник Наполеона I. Він двічі намагався підняти збройні заколоти, а у 1848 р., після повалення короля, став президентом Французької Республіки. У 1852 р. він проголосив себе імператором.

Після падіння Другої імперії, керовані Руері, який мав звання «віце-імператора», бонапартисти утворили сильну партію. Несподівана смерть принца Луї-Наполеона, убитого зулусами 1 червня 1879 р. завдала їй жорстокий удар. Клерикальна фракція бонапартистов, очолювана Кассаньяком, відмовилася визнати своїм главою ненависного нею принца Наполеона Жозефа, проголосила претендентом старшого сина останнього — Віктора і тим внесла розбрат у свою власну партію.

15 січня 1883 р. принц Наполеон Жозеф оприлюднив маніфест до французького народу, нагадуючи йому про права і завдання свого будинку, але домігся цим тільки того, що піддався короткочасному тюремного ув'язнення. За результатами виборів 1885 р. відбувалися під свіжим враженням ненависної народу тонкинской експедиції і торгово-промислового застою, бонапартисти отримали 80 місць у парламенті.

Але це, очевидно, злякало уряд, і законом від 23 червня 1886 р. про претендентах обидва глави бонапартистов, принц Наполеон Жозеф і принц Віктор, були вигнані з Франції. Після смерті принца Наполеона Жозефа у Римі 17 березня 1891 р. главою партії, всупереч заповіту принца, залишився син його Віктор.

До початку ХХ ст. бонапартизм як дієва політична сила фактично зійшов нанівець.

На початку 1990 рр. в Авіньйоні було створено рух «бонапартистські збори». Одночасно виникла Бонапартіская федерація Франш-Конте. Це були невеликі, але досить активні групи. У кінці 1990 р. бонапартистські збори розпалися, але 19 лютого 1997 р. був зареєстрований Центр вивчення і дослідження бонапартизму. У 2003 р. за сприяння цього центру виник республіканський політичний рух «Бонапартистська Франція» на чолі з Давидом Сафоркада. Це рух наполягає, що «є продовжувачем справи генерала Бонапарта, а не імператора Наполеона».

Основні його гасла — «Демократія, Громадянство, Незалежність, Тверда влада, Громадський прогрес». Воно виступає за Європу незалежних держав і проти посилення європейської інтеграції, а у східноєвропейських країнах має своє представництво — Східний Бонапартистський Комітет (ВБК), в який, як правило, об'єднані нащадки офіцерів і рядових Великої Армії Наполеона, що залишилися після 1812 р. у Росії.

ДЖЕРЕЛА:

Шведа Ю. Р. Політичні партії. Енциклопедичний словник. — Львів: Астролябія. — 2005. — 488 с.; Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій та партійних систем: Навчальний посібник. — Львів: Тріада плюс. — 2004. — 528 с.; Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М. І. Обушного.— К.: Арістей. — 2006. — 432 с.