Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005

Деідеологізація

Деідеологізація — тимчасові процеси певної втрати впливу різних ідеологій на практику. Д. відбувається в результаті згасання ідеологічної боротьби між державами, класами, націями, елітами, окремими владними групами. Як правило, це явище тимчасове. Виникають нові ідеології, модернізуються традиційні, загострюється протистояння країн і військово-політичних блоків, боротьба за владу і спостерігаються процеси протилежні — реідеологізація, коли роль ідеологій у суспільному житті різко підвищується.

Теорія Д. як політологічна та ідеологічна проблема розпочала свою історію із середини 50-х років XX ст. (праці Е. Шилса, Р. Арона) і апогею розвитку досягла в 70-х роках XX ст. (праці Д. Белла, С. Лінсета, Т. Парсонса, А. Шлезінгера та ін.). Ця теорія базувалася на тезі, що світ повинен звільнитися від впливу будь-яких ідеологій, що означатиме кінець ідеологічної ери, коли революційні пристрасті стихнуть, а домінуватиме «демократично-ліберальний конформізм». В індустріальному й постіндустріальному суспільствах ідеологічні рішення втрачають сенс. Вони є результатом всебічного наукового аналізу і повної інформації. Теорія Д. посилено пропагувалася поряд з теоріями «єдиного індустріального суспільства», «конвергенції», «стадій зростання». Але практика останньої чверті XX ст. показала, що ідеології не втрачають свого значення, вони модернізуються, продовжують виконувати роль ідейного стимулу діяльності держав, націй, політичних партій, еліт.

Наприкінці 80-х років українська духовна еліта протестної орієнтації, налякана тоталітарним ідеологічним тиском, спочатку висунула гасла повної Д. українського суспільства (заперечення ролі ідеологій загалом замість заперечення диктатури марксистсько-ленінської ідеології), а потім, у середині 90-х років — «реідеологізації» (коли стало зрозуміло, що без ідеології, без ідеалів не можна спрямувати маси на реформи). Отже, українська еліта повторила «гіркий» досвід світу і Європи 60-70-х років XX ст.

М. Михальченко