Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ ХХІ. Передова суспільно-політична думка народів Росії в ХІХ столітті
Суспільно-політична думка в Грузії, Вірменії та Азербайджан

Грузія

Грузія в другій половині ХІХ ст. переживала крах кріпосництва і ріст економічного життя, розвиток шляхів сполучення і виникнення капіталізму, що встановили поділ праці між областями Грузії, розхитали господарську замкнутість князівств і зв’язали їх в одне ціле. У розвитку передової суспільно-політичної думки в Грузії велику роль відіграли твори російських революційних демократів. Московський і Петербурзький університети давали освіту і представникам Грузії. Так, грузинський письменник, громадський діяч Ілля Григорович Чавчавадзе (1837-1907) народився 27 жовтня (за старим стилем) в селі Кварелі на півночі Кахетії в небагатій дворянській сім’ї. По закінченню гімназії в 1856 р. Чавчавадзе вступив на юридичний факультет Петербурзького університету і протягом чотирьох років жив серед російських друзів, був близько знайомий з Чернишевським і Добролюбовим. 12 жовтня 1861 р. разом з іншими студентами його виключили з університету за участь у студентській політичній демонстрації. Ілля Чавчавадзе залишив Петербург і виїхав на батьківщину, де став мировим посередником Душетського повіту Тифліської губернії, мировим суддею у тому ж повіті. Очолював товариство поширення грамотності серед грузинського населення, займався літературною і політичною діяльністю. Він рішуче виступав проти кріпосництва. Так, у праці «Життя і закон» він писав: «У 1861 році здійснилося у нас визволення селян від кріпосного рабства. Знищені умови, за яких одна людина не може топтати людську гідність іншої, і віднині сама людина визнана людиною. Одних позбавили того, що було образою права і справедливості, іншим повернули те, що несправедливо було у них відняте. І. Г. Чавчавадзе брав активну участь у підготовці реформи. А в 1864 р. сам віддав безкоштовно свої землі у повну власність селянам.

Поет і мислитель поділяв думку, що вищою метою будь-якого устрою має бути забезпечення умов для щасливого життя людини. Людина не може жити ізольовано, вона потребує суспільства, але суспільство і державний устрій повинні бути такими, щоб сприяти вільному розвитку особистості. Будуючи плани створення такого суспільства І. Г. Чавчавадзе не міг не рахуватись з конкретним історичним становищем Грузії як безправної колонії царської Росії. У зв’язку з цим необхідно було, насамперед, вирішити проблему взаємовідносин Росії і Грузії. У ранній період своєї діяльності він відстоював ідею відокремлення Грузії від Росії шляхом народного повстання. Але висловлювати її відкрито у своїй публіцистиці він не міг. Однак у художніх творах він поетично і водночас чітко проводив цю ідею у віршах «Моя пісня», «Пісня грузинських студентів».

З початком 80-х років І. Г. Чавчавадзе змінює свою позицію, наголошуючи на необхідності боротьби з російським царизмом за одержання політичних свобод для Грузії. Принципи суспільства, за яке він боровся, не сформульовані ним в окремому творі — про них йдеться у багатьох роботах, і уважне їх вивчення дає змогу уявити, яким автор бачив таке суспільство. Він щиро прагнув до створення вільного суспільства, заснованого на принципах рівності й справедливості, в якому люди могли б бути щасливими і втілилося б у життя гасло Великої французької революції: «Свобода, рівність, братерство». Водночас грузинський письменник акцентував увагу на завоюванні політичних прав для Грузії у межах Російської імперії, боровся за розширення самоврядування, проведення мирних внутрішніх реформ. І. Г. Чавчавадзе сподівався на добрі наміри царя, дворян і князів, мріяв про ефективні перетворення для всієї Грузії, які запровадили б демократичну форму самоврядування (республіку), за якої селяни користуватимуться такими самими правами, що й дворяни. Всі верстви, всі грузини будуть жити у згоді між собою і працювати на благо своєї батьківщини. І. Г. Чавчавадзе боровся за те, щоб ліквідувати вплив царських чиновників на суд і добитися безпристрастності судочинства, щоб суд і закон шанувались усіма і всі бачили б у них своїх покровителів, своїх рятівників. Висунуті І. Г. Чавчавадзе іде, сприяли пробудженню самосвідомості селян, політичної активності всього населення Грузії. У серпні 1907 р. І. Чавчавадзе загинув від рук найманих убивць.

Значний внесок у розвиток політичної думки Грузії вніс Акакій Ростомович Церетелі (1840-1915) — письменник, творчість якого насичена значним соціально-політичним змістом. Хоч А. Церетелі не зміг піднятись до відкритої проповіді класової боротьби, він у своїх творах пристрастно критикував свавілля і насилля царських сатрапів, чиновників та їх лакеїв у Грузії, мріяв про те, що правда силою освіти переможе неправду і наступить час, коли всі будуть рівні, буде знищено гноблення і девізом суспільства стане «братерство, єднання, любов». Акакій Церетелі зустрічався з Т. Г. Шевченком. Темою розмови було становище українського і грузинського народів у царській Росії, необхідність служіння народу, боротьби з царськими чиновниками, захист інтересів народу від місцевих поміщиків.

А. Р. Церетелі зумів розгадати напівкріпосницький характер реформи 1861 р., що не привела до докорінного руйнування старих, феодальних форм експлуатації селянства. Письменник був захисником грузинського селянства. Після придушення повстання 1875 р. він виступив на суді з захистом селян, які чинили збройний опір військовим каральним загонам, посланим царським урядом на «приборкання» повстання. Церетелі ставився з глибоким співчуттям і до тяжкого становища робітників. Він перший переклав на грузинську мову гімн «Інтернаціонал». В 1905 р. А. Р. Церетелі став на бік революції в Росії, створивши ряд творів, спрямованих проти царського уряду.

Виразником інтересів бідного селянства Грузії виступає Егнате Ніношвілі (1861-1894), син бідного грузинського селянина, який прожив тяжке життя. Соціальна спрямованість творів Ніношвілі спрямована на викриття гострих суперечностей між поміщиками і трудівниками — селянами Грузії. Так, в романі «Джанкі Гуріаші» дано правдивий опис побуту і нравів гурійських селян, пронизаний гарячою симпатією автора до повсталих селян. При цьому відзначається, що повстання грузинських селян може розраховувати на успіх лише за умови їх тісного союзу з російським селянством. Класова боротьба гурійських селян з дворянами — поміщиками не приховується, а викривається автором. Гурійські дворяни намагались надати повстанню вузьконаціоналістичний, антиросійський характер, але, переконавшись в тому, що це не вдається, розірвали свій тимчасовий «блок» з селянами і зрадили повстанців.

Роман Ніношвілі про повстання гурійських селян був першим в грузинській літературі, в якому одержала яскравий вираз класова боротьба грузинських селян зі своїми поміщиками і цим викрила безпідставність неправдивої версії про «єдність» інтересів усіх класів у Грузії. Творчість Ніношвілі звернута до майбутньої революції. Вона справила вплив на формування революційно-демократичних проблем щодо розвитку Грузії.

Вірменія

Приєднання Вірменії до Росії в 1828 р. було спасінням для вірменського народу. Воно забезпечило йому безпеку від варварських нападів та погрози фізичного знищення з боку іранських сатрапів і зробило можливим безпосередній вплив на Вірменію російської культури. Разом з тим приєднання до царської Росії не позбавило вірменський народ від соціального і національного пригноблення. Процес зубожіння народних мас відбувався і вів до масової еміграції багатьох тисяч вірмен. Першим письменником-просвітителем свого народу став Хачатур Абовян (1805-1848), один із творців вірменської літературної мови.

Він навчався в сільській школі, потім в Тимліській семінарії, продовжив освіту в Юр’євському університеті і закінчив його в 1836 р. Повернувшись на батьківщину, Х. Абовян виступив як послідовний демократ, енергійно бореться проти феодально-клерикальної реакції у Вірменії. Працював інспектором повітового училища в Тифлісі, потім у Єревані. Х. Абовяна травили клерикальні вірменські кола, поміщики та торгова буржуазія. У квітні 1848 р. Х. Абовян пропав без вісті.

За короткі роки своєї літературної і педагогічної діяльності Х. Абовян значно збагатив вірменську літературу, вказав їй нові шляхи для розвитку. В своїх творах він гостро критикував жадність духовенства і поміщиків, косність торгової буржуазії. В романі «Рани Вірменії» його герой Агасі втілює в собі кращі риси патріота, не жаліючого життя за свободу вітчизни.

Х. Абовян був свідком глибокої злиденності і відсталості народу, неуцтва народних мас, пригноблення народу поміщиками. Він не раз виступав відкрито проти вірменського духовенства і місцевої буржуазії. Демократизм Х. Абовяна, однак, не виходив за межі пропаганди справи просвітництва і викриття феодальної верхівки Вірменії і місцевої буржуазії.

Великим громадським діячем і революційним демократом Вірменії був Мікаель Налбандян (1829-1866). Ще в юнацькі роки він вступив у боротьбу, котра йшла між крупною вірменською буржуазією і духовенством з одного боку, і народжуючою вірменською різночинною інтелігенцією і біднотою — з другого. М. Налбандян в своїх ранніх творах висміює вірменське духовенство і буржуазію, що підтримували царизм і засилля кріпосників.

У роки напруженої боротьби за скасування кріпосного права в Росії і проведення селянської реформи М. Налбандян рішуче приєднався до російської революційної демократії. Світогляд М. Налбандяна складався безпосередньо під впливом творів Чернишевського та його сподвижників Шелгунова і Антоновича. Постійні переслідування, погрози арешту, хворобливий стан, змусили М. Налбандяна виїхати за кордон в 1859 р. Він побував у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Венеції, Константинополі.

У Лондоні він знайомиться з О. І. Герценом і М. П. Огарьовим і підтримує з ними постійні зв’язки. В написаному в еміграції творі «Землеробство як вірний шлях» Налбандян виступає як послідовний матеріаліст і демократ. Він відстоює інтереси народних мас. Значна частина твору присвячена критиці капіталістичного ладу, формальної буржуазної демократії, критиці селянської реформи 1861 р. як кріпосницької проповіді селянської революції. Єдиним справедливим ладом Налбандян вважав соціалістичний. В своїй книзі він дає нарис контурів соціалістичного суспільства. Перебуваючи в Лондоні, М. Налбандян взяв активну участь в революційній діяльності. Є підстави вважати Налбандяна одним з організаторів революційної «Землі і волі». Програмна стаття Огарьова «Що треба народу» написана була з участю М. О. Серно-Соловйовича, М. Налбандяна, М. М. Обручова, О. М. Слепцова та ін. Після повернення із-за кордону в Петербург Налбандян в кінці 1862 р. був заарештований і посаджений в Петропавлівську фортецю. За станом здоров’я був звільнений і висланий до міста Камишина Саратовської губернії, де й помер.

За своїми суспільно-політичними поглядами Налбандян був переконаним революціонером-демократом. Як захисник нагальних інтересів народу він гостро критикував кріпосницькі порядки в Росії, а також капіталістичний лад Західної Європи. Вважаючи шлях селянської революції єдино правильним, М. Налбандян постійно викривав конституційні ілюзії лібералів, вважаючи, що земля повинна належати не поміщикам, а народу. Селянська реформа 1861 р. в Росії, вказував Налбандян, нічого не дала народу і була несправедливою. Одержати землю народ може тільки, здійснивши революцію і поваливши уряд.

На думку М. Налбандяна, ті нещасні вірмени, котрі емігрують із своєї рідної країни, не зможуть знайти собі ні забезпеченого, ні тим більше щасливого життя ні в Туреччині, ні в Західній Європі. Туреччина — відстала, феодальна країна, яка жорстоко притискує вірмен. У західноєвропейських державах «кожна п’ядь землі на рахунку, все багатство зосереджено в руках капіталістів, свободи носять формальний характер, і емігрант повинен волочити жалюгідне існування, залишаючись вічно на становищі нужденного».

М. Налбандян визнавав за кожною нацією безумовне право на незалежне існування. Він боровся проти великодержавного шовінізму, насильницького «обрусіння» Вірменії. На прикладі буржуазних держав Західної Європи він показує справжню класову спрямованість буржуазної держави як знаряддя експлуатації народних мас. Буржуазна власність, на його думку, є величезне зло, котре утвердилося у світі завдяки насиллю та обману.

Для Налбандяна, пропагуючого перехід до соціалізму через селянську революцію і організацію селянської праці на націоналізованих землях, буржуазна держава є «тиранія, котра рівнозначна розбою». Тільки простий народ є справжнім носієм «як моральної, так і матеріальної сили нації». «Свобода сама по собі — одні лише слова і не може бути здійснена без вирішення економічного питання. Жодний вільний уряд, жодне вільне законодавство не може спасти людину від рабства, поки ця людина не буде визнана маючою право на землю. А поки цього немає, загальна злиденність буде посилюватись і досягне гігантських розмірів». Налбандян вказував, що питання про землю кріпосний вирішить сам «з допомогою сокири». Питання «про людину і хліб» і в Росії і в Європі вирішиться, говорив Налбандян, — «рано чи пізно»... «І ніщо не зможе помішати цьому». Після революції «зникнуть існуючі державні системи», з’явиться новий лад, несучи з собою вирішення всіх наболілих питань. Своїм могутнім словом М. Налбандян активно впливав на піднесення революційного руху у Вірменії.

Азербайджан

По Гюлістанському договору 1813 р. і Туркмангайському договору 1828 р. Північний Азербайджан був приєднаний до Росії. Проте це не принесло йому соціального і національного визволення трудящим масам. У 1830, 1837 і 1863 р. тут відбувся ряд повстань пригніченого селянства, спрямовані як проти місцевих феодалів, так і проти царської адміністрації.

Борячись проти національно-колоніального пригноблення кращі люди Азербайджану черпали духовні сили у великих творах революційних демократів Росії. Найбільш крупним просвітителем- демократом Азербайджану був Мирза Фаталі Ахундов (1812— 1878). Він походив з міщан. У віці 20 років Ахундов відвідує російську школу і вивчає російську мову. З 1834 р. він на службі в канцелярії головноуправляючого на Кавказі барона Розена (в Тифлісі) в якості перекладача із східних мов на російську. В цей час близько знайомиться з декабристами, зісланими на Кавказ. У 1851 р. Ахундов був обраний дійсним членом Російського імператорського географічного товариства, а з 1864 р. був членом археографічної комісії з дослідження кавказьких і закавказьких архівів. Помер М. Ахундов в 1878 р. в Тифлісі.

М. Ахундов залишив велику літературну спадщину, в якій дано глибоке вирішення питань філософії, суспільно-політичного життя сучасного йому Азербайджану. Будучи оригінальним мислителем, Ахундов критично переробив твори Спінози, Монтеск’є, Вольтера, Гельвеція та ін. філософів, особливо російських революційних демократів. Будучи матеріалістом в розумінні законів природи, Ахундов рішуче боровся з релігійними забобонами, викривав реакційну роль ісламу. Він був рішучим прихильником проведення демократичних реформ на Сході. В своїй творчості він захищає інтереси азербайджанського народу. Рішуче боровся проти мюридизму як знаряддя феодально-клерикальної реакції, що знаходився на службі іноземних колонізаторів. В особі «цивілізованих» англійських колонізаторів вбачав лютіших ворогів народів Сходу, зокрема Азербайджану. «Всьому світу відомо, — писав він, — як звертаються англійці з населенням Індії. Хіба Англія, володіюча цивілізацією і встановивши конституцію, звертається з індійським народом краще, ніж деспот? Якщо порівняти їх з деспотом, то останній куди краще англійців». Непримиримо борячись з мюридизмом, Ахундов вбачав у русі Шаміля загрозу для народів Кавказу, орієнтацію на султанську Туреччину. Заставу прогресивного розвитку Азербайджану М. Ахундов бачив тільки в союзі з російським народом. За своїми політичними переконаннями він був демократом.