Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ ІІІ. Політичні вчення стародавньої Греції
Формування аристократичних та демократичних ідей в період розквіту стародавніх грецьких держав

Розвиток політичної думки в V ст. до н. е. в значній мірі сприяв поглибленню філософського та соціального аналізу проблем суспільства, держави, політики. Так, захисником рабовласницької демократії був один із визначних представників античного матеріалізму — Демокріт (бл. 460-370 рр. до н. е.). Народився він в Абдери (Фракія), багато мандрував і мав величезні знання. Демокріт вважав, що все у світі складається із безлічі невидимих дрібних частин-атомів, що рухаються в пустоті. Він намагався зобразити процес утворення всесвіту і виникнення землі, розповідав про походження тваринного світу, походження і розвиток людини, утворення суспільства і держави.

Люди, за вченням Демокріта, вели спочатку стадний образ життя, не маючи ні одягу, ні житла і не створювали запасів їжі. У них не було ні царів, ні правителів, ні панів, ні війн, ні пограбувань. Вони вели мирне і позбавлене лишків життя. Пізніше, навчившись користуватись вогнем, перейшли до землеробства, винайшли ремесло і створили державний порядок. В боротьбі з дикими звірами, говорить Демокріт, люди стали допомагати один одному, їх навчила цьому нужда. «Дійсно, сама нужда служила людям вчителем в усьому». Багато чому навчило людей наслідування тварин. Від павука люди навчилися прясти, від ластівки — будувати житло, від лебедя і солов’я — співати.

Демокріт, таким чином, ставить питання про походження суспільства і його розвиток. Він вважав рабство необхідним і поділяв погляд на раба як на просте знаряддя його господаря і рекомендував користуватись рабами як членами свого тіла. Демокріта лякає перспектива збройного виступу бідноти. «Громадянська війна, — говорить він, — є лихо для тієї і другої ворогуючої сторони. Бо і для переможця і для переможеного вона однаково згубна».

Держава є, по Демокріту, величезний оплот, все полягає в ній: поки вона ціла — все ціле, коли вона гине — все гине. Підкреслюючи таке значення держави, Демокріт відзначає велике значення закону і законності. Закони упорядковують життя людей. «Закони не заважали б кожному жити, як йому заманеться, якби один не шкодив другому». Мудрець, говорить він, міг би жити вільно, не підкоряючись законам. Але оскільки взаємні відносини людей далекі від такого стану, то закони необхідні, їх необхідно охороняти з безпощадною суворістю. За своїми політичим поглядами Демокріт був прихильником рабовласницької демократії, «поміркованої» демократії, він висловлювався проти того, щоб «той, хто панував над іншими, попадав (через рік) сам під владу цих інших».

Греко-перські війни сприяли піднесенню Афін і розквіту матеріальної і духовної культури в полісі Еллади. Вони викликали помітну демократизацію державного устрою Афін та деяких інших міст Греції. Піднялась роль народних зборів, на яких обговорювалися політичні питання. Все це вимагало широкого поширення різних знань в грецькому суспільстві і підвищення ораторського мистецтва. Новим вимогам сприяли софісти, головним чином, представники їх старшого покоління. В середині V століття в Греції платні вчителі мудрості швидко набувають популярності. Розрізняють старших і молодших софістів. До числа старших відносяться Протагор, Горгій, Продін; до молодших — Лікофрон, Тразімах, Калліка, Антіфон, Аркідам, Крітій. Старші софісти в політичних питаннях дотримувалися демократичних поглядів. Твори софістів до нас не дійшли, за виключенням деяких. Славою багатознаючого софіста, великого спорщика і блискучого оратора користувався Протагор (481-411 рр. до н. е.). Його перу належало багато творів, в тому числі «Про державу», «Про боротьбу», «Про богів», «Істина чи поважні речі». Зміст першого твору зовсім невідомий.

Протагор склав закони для грецької колонії Фурії. Зростання його впливу викликало незадоволення представників старини в грецькому суспільстві. Проти нього було висунуто звинувачення в безбожжі, що за законами афінської держави загрожувало смертною карою і Протагор змушений був втекти з Афін. Протагор висунув вчення про відносність знань і наших уявлень про добро і зло. Все залежить від того, як людина сприймає і оцінює речі, — вчить Протагор, — існуючих, як вони існують, і не існують. Наші знання одержуються від відчувань, а відчування різні у різних людей. Тому немає єдиної істини. В питаннях про виникнення держави Протагор виходить з додержавного стану людей, малюючи немічне життя беззбройних дикунів, безсилих перед нуждою і нездатністю до організованого спільного життя. Відкидаючи ходячі уявлення про золотий вік, котрий мов би передував «залізному віку», Протагор намагається дати картину поступового розвитку людської культури від самого примітивного її стану до рівня, коли люди оволодівають мистецтвом, технічними майстернями, користуються вогнем і, на кінець, переходять до мистецтва спільного організованого життя в містах. Це мистецтво — політичне мистецтво — уміння судити про справедливе і несправедливе, по Протагору властиве всім людям. Політична доброчесність повинна бути надбанням всіх, а інакше не було б і держав. Міф Протагора приводить, таким чином, до демократичних висновків: всі повинні бути учасниками політичного життя, в рівній мірі брати участь у вирішенні політичних питань.

Протагор обґрунтовує думку про умовності різних думок щодо справедливості. Держава сама визначає, що вважати справедливим і прекрасним. Те, що уявляється кожній державі справедливим і прекрасним, те і є таким для неї. Закон змінний і дуже умовний продукт людської творчості — політичного мистецтва. Поряд з Протагором одними з найбільш відомих софістів були Горгій (бл. 483-375 рр. до н. е.) з Леонтії (Сицілія) та Гіппій (460-400 рр. до н. е.) з Еллади. Вони володіли великою ерудицією і блискучою красномовністю.

Горгій і Гіппій висунули думку про умовності і відносності наших моральних оцінок і поширювали її на галузь права: позитивний закон є умовний продукт державної влади, котра встановлює свої правила, не рахуючись з тим, що відповідає природі. Гіппій протиставляв справедливе «по природі» справедливому «по закону» і рішуче вказував на всю довільність законів, що встановлює держава. Він вважав, що закон — тиран для людей і що його рішення суперечать «людській природі». Всі люди, говорить він, «родичі», і «спів- родичі», і «співгромадяни по природі», — не по закону, бо подібне подібному по природі зріднене, але закон, будучи тираном над людьми, багато в чому змушує проти природи».

Підкреслюючи ту ж думку про довільності і умовності законів, молодші софісти Антифон і Ликофрон вчили, що право є не більше як продуктом простої угоди людей між собою. По природі, говорить Антифон, як у всіх відношеннях рівні, притому однаково — і варвари, і елліни. У всіх людей нужди від природи однакові і однакові способи задоволення цих нужд. Всі ми однаково дихаємо повітрям через рот і ніс і їмо всі однаково з допомогою рук, а між тим ми надаємо значення знатності і тих, хто походить від знатних батьків, поважаємо і шануємо на відміну від людей, незнатного походження.

Подібно Горгію, Антифон пропагував однодумність в дусі античних уявлень про солідарність всіх вільних. У творі «Про однодумців» він заявляє, що однодумність — це спільність і згода в образі думок людей, що однодумність проявляється також в підкоренні громадян законам. Проте він сам брав участь в олігархічному перевороті 411 року і був страчений після того, як була відновлена демократія.

Представник молодшого покоління софістів Калліка був незадоволений участю демоса в управління державою, зображаючи справу так, мов би закони видають не сильні, а слабі. Калліка — противник демократії, про яку, він говорить, що більшість «слабіших» диктує свої закони «сильним». Демократія, на його думку, не відповідає природному праву, сильні люди повинні повністю задовольнити всі свої побажання і ні в чому себе не обмежувати.

В 30-х роках V ст. до н. е. поряд з софістами в Афінах виступив Сократ (469-399 рр. до н. е.) — одна із популярних і цікавих фігур в духовній історії людства. Він намагався обґрунтувати можливість об’єктивного знання, хоч був ворожий до матеріалістичних тенденцій софістів і тих демократичних принципів, котрі відстоювалися багатьма із них.

Все це створює різку межу між Сократом і софістами. Сократ був тісно зв’язаний з колами, ворожими афінській демократії. Його проповідь була спрямована проти демократичної організації державної влади. Тому після закінчення Пелопоннеської війни, коли зміцніла демократія перейшла в наступ на своїх ворогів, проти Сократа висунули звинувачення в тому, що він не визнає богів, визнаних державою, вводить нові «демонічні істоти», а також в тому, що він розбещує юнацтво. Звинуваченого Сократа засудили до страти (399 р.).

Сократ нічого не писав, а обмежувався усним викладом своїх поглядів. Про нього і його вчення відомо головним чином із творів його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: «Я знаю, що я нічого не знаю». Це твердження спрямувалось насамперед проти самовпевненого тону софістів, проти їх вченості, котру Сократ вважав вигаданою. Разом з тим твердження було виразом його негативного ставлення до матеріалістичної філософії. Сократ критикував афінську демократію. Його ідеалом була аристократія. Її він зображав як державу знаючих людей, підготовлених до справи державного управління.

Намагаючись виправдати панування меншості, Сократ вчив, що володарювання є «царське мистецтво», до якого повинні бути допущені лише «кращі» люди, призначені до цієї справи як своїм народженням, так і особливостями виховання і навчання. «Царі і правителі, — говорив Сократ, — не ті, котрі носять скіпетр або обрані ким попало або одержали владу по жеребу або насиллям чи обманом, а ті, котрі вміють управляти».

Несхвально ставився він до заміщення посад шляхом жеребів, до складу народного зібрання — верховного органу афінської держави. Народне зібрання складається із ремісників і торгівців, «що думають тільки про те, щоб їм купити що-небудь подешевше і продати подорожче, із людей «котрі» ніколи не думали про державні справи...». Ці та аналогічні заяви Сократа послужили підставою для звинувачення його в тому, що його промови «збуджують у молоді презирство до встановленого державного устрою і схильність до насильницьких дій».

Він засуджував дух наживи і збагачення, котрим були захоплені афінські рабовласники. В приклад афінянам він ставить спартанців, у яких землеволодіння було основою господарства, а торгівля тривалий час не одержувала помітного розвитку. Сократ виступав у ролі прихильника Спарти, закликав наслідувати тим, хто після перемоги в Пелопоннеській війні, є перший, і дотримуватись того ж способу життя.

Сократ був прихильником дотримання законів. Як відзначав Платон, за два дні до смерті Сократа друг Крітон пробував схилити його до втечі із в’язниці, але зустрів рішучий опір. Сократ заявив, що вважає обов’язковим для кожного неухильно підкорятися законам: «Хай ми задумали бігти; раптом приходять закони і, захищаючи спільну справу держави, говорять: скажи нам, Сократ, що ти задумав? Видно, задумуєш причинити загибель нам, законам, і цілому суспільству? Хіба суспільство може ще існувати, якщо судове рішення в ньому немає ніякої сили?» Тому Сократ обґрунтував положення про необхідність суворого дотримання законів демократичних Афін, хоч сам був противником демократії.

Одним із великих мислителів не тільки античності, але й всієї історії, є Платон (407-399 рр. до н. е.). Справжнє його ім’я — Арістокл, а прізвисько Платон (широкий) він одержав за високе, широке і розумне чоло. Після смерті Сократа Платон залишив Афіни і поселився в Мечарі. Звідси він здійснив подорож в Африку (Кірена, Єгипет), потім направився до Великої Греції (Південна Італія) і Сицилії. Тут зблизився з сиракузьким тираном Діонісієм старшим і брав активну участь в політичному житті Сиракуз, намагаючись схилити тирана до здійснення соціально-політичних реформ. Спроби ці не дали ніяких результатів. Діонісій старший продав Платона в рабство. На щастя, один із друзів Платона встиг викупити філософа та повернути до рідних Афін.

Після смерті Діонісія старшого, влада на острові перейшла до Діонісія молодшого, який покликав Платона до царського двору. Проте Платону не вдалося зацікавити його і він повернувся до Афін, де зайнявся філософією і пропагандою своїх ідей. Він заснував свою школу — Академію, котра проіснувала близько 900 років і була видатним центром філософського ідеалізму в стародавньому світі. Вчення Платона склалось в роки поразки Афін в Пелопоннеській війні, що призвело до загострення суперечностей афінського суспільства. Платон став на бік аристократичних кіл суспільства, до якого належав по своєму народженню. Свої суспільно-політичні погляди Платон виклав в творах «Держава», «Закони», «Апологія Сократа» та ін. Так в праці «Держава» Платон розкрив свій план ідеальної держави. На думку Платона, держава має служити більш повному втіленню ідей у «видимому» світі, приближенню царства ідей, в якому душа людська мов би перебуває до народження людини і початку його земного життя. Цим, по Платону, пояснюється здатність людини до справжніх знань, до мислення в загальних поняттях. Знання — спогади про те, що душа споглядала колись в царстві ідей. Ідеальна організація держави і суспільства повинна, по Плато- ну, служити більш повному приближенню царства ідей до дійсності, примиренню світу ідеального і світу матеріального.

Платон ненавидів афінську демократію і схилявся перед спартанськими установами. Він закликав до відкритої диктатури «кращих» людей над масами рабів і вільної бідноти і в організації пануючого класу на засадах військово-таборного життя в ім’я солідарності вільних перед лицем рабів. На його думку в ідеальній державі слід реалізувати такі положення:

а) передати всю повноту влади в державі мудрим людям — філософам;

б) поділити вільне населення на прошарки, відповідно до основних завдань суспільства і поділу праці;

в) спільність майна і жінок для громадян перших двох прошарків;

г) державне виховання громадян.

Необхідною передумовою ідеальної держави Платон вважав рабство. Панування філософів у державі він намагався обгрунтувати необхідністю забезпечити керівне положення науки в державі виступаючи в ролі захисника аристократичного ладу, Платон заявляє, що управління державою повинно перебувати в руках людей знаючих, що засвоїли ідеї, володіють висотами наукового пізнання. «Поки в містах не будуть або філософи царювати або нинішні царі і властителі — щиро і задовільно філософствувати, поки державна сила і філософія не співпадуть в одне... до того часу ні міста, ні, навіть, думаю, людський рід не жде кінця злу.». Подібно тому, як управління кораблем доручається людям, котрі знають корабельну справу, — управління державою повинно доручатися людям, що володіють для керівництва державою необхідними знаннями, справжньою філософією.

Вільне населення в ідеальній державі повинно бути поділене на три стани: філософів, правлячих державою; стражів або воїнів, що охороняють державу, і ремісників і землеробів, які дають громадянам потрібні їм матеріальні блага. Кожний стан суспільства робить свою справу. Платон вважає необхідним ліквідувати приватну власність окремих осіб для двох вищих станів ідеальної держави — філософів і стражів — воїнів. Стражі не повинні, говорить Платон, із сторожових собак, що охороняють місто, перетворюватись у вовків, а для цього ніхто із них не повинен мати ніякої власності, крім цілком необхідного. Все, що потрібно для задоволення їх потреб, вони повинні одержувати від інших громадян. Брати золото і срібло або навіть, доторкатись його, обкладатись золотими і срібними речами їм повинно бути заборонено. При цьому всі вони повинні жити спільно, цілими таборами, мати спільні трапези.

Істотною особливістю платонівської держави є державне виховання громадян. Жінки повинні мати рівні права з чоловіками. Жінкам повинен бути відкритий доступ до різних посад, не виключаючи вищих посад — правителів-філософів. Однак Платон вважав, щоб жінкам надавались більш легкі справи, ніж чоловікам. Всі держави Платон розташовує в порядку зростаючого відхилення від ідеалу. Ідеал — це аристократія, держава, в якій панують кращі — мудреці. За аристократією йде тимократія — панування сильніших і хоробріших. Далі йде олігархія, де здійснюється влада небагатьох багатих. Потім йде правління демосу, народу — демократія. Накінець, гірша з невірних форм — тиранія. Ці питання роз’яснюються в праці Платона «Держава».

В «Законах» виражається негативне ставлення Платона до індивідуальної приватної власності, торгівлі, грошового господарства. Відстоюється ідеал аграрної замкнутої «самодостатньої» держави. Закріплюється різка суспільна нерівність, принижене і безправне становище трудящих. Державний устрій передбачено аристократичний. Правда, в державі існують народні збори, в яких можуть брати участь всі громадяни. На чолі держави Платон ставить тепер не філософів, а найстарших і найбільш розсудливих громадян. Правителі керуються в управлінні державою законами. Велике значення надається релігії. В Греції в той час вона була державною справою, всі громадяни зобов’язані були дотримуватись релігійного культу, встановленого державою.

Отже Сократ і Платон були виразниками стародавньої філософії і політичної думки. Вони — вороги рабовласницької демократії, що існувала в Афінах, і прихильники позбавлення вільних бідняків всяких політичних прав, захисники відкритої військової диктатури крупного рабовласницького класу.