Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ XVII. Політична думка в першій половині ХІХ століття
Політичні погляди П. Я. Чаадаєва, Т. М. Грановського і слов’янофілів

У 1830-х роках важливою подією в політичному житті Росії стали «Філософські листи Чаадаєва». Петро Якович Чаадаєв (1794-1836) народився в знатній дворянській сім’ї, у трирічному віці залишився без батька, опинився в московському будинку князя Д. М. Щербатова, який став, разом із графом Толстим, опікуном. П. Я. Чаадаєв одержав непогану освіту, яку закінчив слуханням лекцій у Московському університеті разом з М. І. Тургенєвим, І. Д. Якушиним, братами Муравйовими, О. С. Грибоєдовим. В 1812 році він поступив на військову службу і брав участь у боях під Бородіно і Таратіно, у «великій битві народів» під Лейпцігом і з російськими військами вступив у Париж. Захоплювався питаннями світової історії, осмислював події в Іспанії, Неаполі, Греції, П’ємонті. З 1817 по 1821 рік Чаадаєв служив у лейб-гвардії гусарському полку, який стояв у Царському Селі. Саме тут він близько познайомився з молодим О. С. Пушкіним і врятував поета від заслання до Сибіру або ув’язнення у Соловецькому монастирі. Чаадаєв був зв’язаний з декабристами і лише виїзд за кордон в 1823 році врятував його від долі декабристів. Чаадаєва насамперед хвилювали питання про історичну долю Росії і шляхи визволення народу від рабства. На ці питання він і намагається відповісти у своїх «Філософських листах», які закінчив у 1830 році. В 1836 році в журналі «Телескоп» з’явився перший лист Чаадаєва, що став відкритим викликом тій царській Росії, в якій «покарання здійснювалися без злочинів і злочини без покарань». Цар Микола І, прочитавши листа Чаадаєва, наклав резолюцію: «Прочитавши статтю, нахожу, що зміст оної суміш відважної безглуздості, гідної божевільного». І Чаадаєв був оголошений божевільним, у нього взяли підписку «нічого не писати». Надєждін — редактор журналу «Телескоп» був відправлений в заслання.

Лист Чаадаєва, за образним висловом Герцена, був пострілом, що пролунав серед темної ночі. Чаадаєв в листі захищає природно- правові позиції, з яких маси виступали проти свавілля та абсолютизму в буржуазних революціях. З його точки зору, існують деякі вихідні ідеї, що втілюються людиною від народження і обґрунтовані суспільним інститутом, усіма умовами життя. «Це ідеї обов’язку, справедливості, права, порядку.., необхідне начало миру суспільного»... Самодержавство, абсолютний порядок, кріпосне право, відсутність особистих свобод і особистої гідності — ось, насамперед, предмет його викривальної критики: «Християнський народ із 40 мільйонів душ перебуває в кайданах».

Чаадаєв засуджує кріпацтво, зазначає відмінність російського рабства від рабства стародавнього світу або народів північно-американських штатів. «Все в Росії носить на собі відбиток рабства — звичаї, прагнення, освіта і аж до самої свободи... Росія — цілий особливий світ, покірний волі, сваволі, фантазії однієї людини — іменується він Петром чи Іваном, не в тому справа: в усіх випадках це все одно уособлення сваволі».

У «Філософських листах» Чаадаєв висловлює свої думки щодо сил, котрі можуть врятувати Росію. Будучи свідком загибелі декабристів, Чаадаєв вважав, що обраний ними шлях військового перевороту є невірним і нездійсненим. Він, колись захоплюючись іспанською революцією і участю у таємному товаристві, вбачав тепер шлях спасіння Росії не в революції, а в поширенні освіти. Чаадаєв писав: «Увесь світ перебудовується, а у нас нічого не створювалось. Ми і досі животіємо, забившись в свої халупи, складені з колод і соломи». Найближчим завданням Росії вважав розвиток її промисловості. «Жителі Росії, — писав він, — повинні з такою ж швидкістю будувати залізниці, як і останні країни, для того, щоб поширювалася з такою ж швидкістю, як і в Західній Європі, освіта». Чаадаєв — прихильник ідеї історичного прогресу, вірив у світле майбутнє людства, шлях до якого — докорінна зміна умов життя суспільства. У суспільстві майбутнього не повинно бути місця насильству над народом, поневоленню будь-якої його частини, зазіханню на свободу думки.

Чаадаєв вважав, що люди мали колись свій «золотий вік», «краще життя» і що втрачене можна знову знайти, що це повністю залежить від людей. Його ідеал — докорінна перебудова суспільства мирними засобами, але він не виключав революційних дій. Про це свідчить його прокламація до російського народу. В ній говориться: «Брати любі, брати бідолашні, люди російські, православні, чи дійшла до вас звістка, — звістка громогласна, що народи виступили, народи селянські захвилювалися, заколивалися, як хвилі океану-моря, моря синього? Чи дійшов до вас слух із земель далеких, що брати ваші різних племен на своїх царів-государів піднялися всі, повстали всі до одного чоловіка? Не хочемо, говорять, своїх царів, государів, не хочемо їх слухати. Довго вони нас гнобили, поневолювали, часто гірку чашу випивати змушували. Не хочемо царя другого, ніж царя небесного».

В останні роки свого життя Чаадаєв мріяв про те, що «нова ера для людського суспільства прийде; соціальний принцип в його найбільш широкому розумінні буде сформульований з такою ж суворістю, з якою були до цього сформульовані принципи моралі і права. Відносини між сім’єю і суспільством, суспільством і державою будуть остаточно побудовані». Поміркована конституційна монархія з поділом влади — такою уявляв він майбутню Росію. Проте він багато очікував і від соціалістичних ідей. І тут же зазначав, що в Росії з’явиться вчення, котре вбере все краще, вироблене людством.

Великим мислителем Росії 40-х років був професор Московського університету Тимофій Миколайович Грановський (1813-1855). Він перетворив кафедру загальної історії в центр науково-пропагандистської пропаганди і в засіб морального виховання молоді, котра повинна була сприяти своєю працею освіті Росії та її визволенню від деспотії.

У своїх лекціях із загальної історії Т. М. Грановський засуджував кріпосництво. Його чудові лекції, відзначав Герцен, збирали велику аудиторію, «зустрічаючи Грановського на кафедрі, ставало легше на душі. Не все ще загинуло, якщо він продовжує свою промову, думав кожний і вільніше дихав».

Вважаючи, що одне з найважливіших питань історичної науки — показати «життя нижчих класів», Т. М. Грановський широко висвітлював у своїх лекціях тяжке становище кріпосних в середньовічній Франції. Говорячи про «жахливе насилля» над ними, про деспотизм, Т. М. Грановський привертав увагу своїх слухачів до кріпосного права в Росії. На російське кріпацтво «скаржитись було ніде, управи на нього не було; одним словом, єдиною межею влади володаря було його свавілля». В характерному для феодалізму «свавіллі особистої прихоті» гуманіст Т. М. Грановський вбачав «зневагу до людства». Т. М. Грановський розглядав селянську війну в Німеччині як правомірну відповідь пригноблених селян на насилля феодалів. Викладаючи програму Мюнцера, він відзначав, що той вимагав «знищити всі стани і повернути свободу всій божій тварюці».

Т. М. Грановський засуджував деспотизм і свавілля абсолютних монархів, визнаючи неминучість революції проти абсолютизму. «В історії бувають епохи, -говорив він, — в які реформи не можуть бути справою так званого правильного розвитку, в котрі між вимогами нового часу і між вимогами і домаганнями вцілілих історичних залишків існує протиріччя, котре може бути усунене тільки насиллям. Таке насилля було здійснено в стародавньому світі через германців, у вісімнадцятому столітті через французьку революцію». З глибоким співчуттям віднісся Т. М. Грановський до французьких робітників, кров’ю яких в червневі дні 1848 року були политі мостові Парижа. Кривава бійня, влаштована буржуазією, викликала обурення. «Знову там перемогла картеч, — писав він у липні 1848 року, — гнобителі святкують. Вони думають повернути робітників в минуле рабство. Буржуазія знову збирає сили, але пригноблені не сплять, вони покрили Париж барикадами, і це було в повному розумінні класове повстання пролетарів». Т. М. Грановський підкреслював, що забитий і експлуатований кріпосниками народ є захисником національної незалежності і носієм ідеї патріотизму. Малюючи події столітньої війни, він говорив, що в той час, як міські багачі були зайняті «своїми егоїстичними приватними розрахунками» і «піклувались тільки про вигідні угоди з урядом», а духовенство «натовпом приставало до англійців», — тільки французькі селяни встали на захист батьківщини.

Разом з тим Т. М. Грановський боявся революції мас, вважаючи, що вона може завдати шкоди культурі. Гаряче співчуваючи стражданням народу і бажаючи визволення його від кріпосного рабства, він в той же час виступав за визволення зверху або отримання його з рук «освічених людей». Він надає перевагу жеронді перед якобінцями, вважаючи, що саме вона визначала всі питання, над якими тепер розмірковує Європа. Жеронда оголосила, продовжував Грановський, що «революція не є подією французькою, а всесвітньою. Жеронда зійшла в могилу чиста і світла, виконавши своє історичне призначення». Російський теоретик мріяв про буржуазне суспільство, «очищене» від суперечностей і втілення ідеалів французької буржуазної революції». Т. М. Грановський в своїх історичних працях вміло користувався прийомом аналогії для викриття Миколи І і поміщиків, чим зумів пропагувати свої незалежні політичні думки.

Ідеологами слов’янофілів були К. І. та І. С. Аксакови, брати П. А. і І. В. Кирієвські, І. В. Хомяков, Ю. Ф. Самарін, які друкували свої статті на сторінках «Русской беседы» і «Московитянина». В поглядах слов’янофілів відбилося боягузтво поміщиків перед насуванням неминучого скасування кріпосного права і страх перед ростом селянського руху в Росії. Слов’янофіли намагалися довести самобутній, особливий шлях розвитку Росії, при якому збережеться влада поміщиків у селі. Слов’янофільство мало різні течії. Частина з них перебувала в поміркованій, дворянській по своєму змісту опозиції щодо кріпосницької політики Миколи І, вимагаючи від уряду проведення ряду реформ. Ця частина слов’янофільства дійшла до визнання необхідності скасування кріпосного права, при обов’язковому збереженні крупного поміщицького землеробства в Росії (К. Аксаков, І. Кирієвський, О. Хомяков). Реформаторські пропозиції слов’янофілів не свідчать про їх любов до народу. Вони були однією з форм реакції поміщиків на розвиток революційного руху в Росії і на Заході, які намагалися з допомогою «реформ» перекрити шлях розвитку капіталізму в Росії.

Пізніше, після виникнення реальної небезпеки знищення феодально-кріпосної Росії, в обстановці наростання робітничого руху, табір слов’янофілів знов об’єднався, і його ідеологи (Леонтьєв, Данилевський) відкрито пропагували збереження самодержавства і всіх пережитків кріпосницьких відносин. Для всіх слов’янофілів був ненависний капіталістичний шлях розвитку, яким йшов Захід. Навіть думка про перетворення Росії в буржуазну монархію лякала їх.

З метою протидії проникненню революційних ідей слов’янофіли стверджували, що весь шлях історичного розвитку Західної Європи — це шлях глибоких соціальних явищ. Слов’янофіли заперечували значення петровських реформ, ідеалізували Московську Русь ХVІІ ст., котра становила, мовляв, союз землеробських общин із самодержавною владою царя. Ідеальною державною установою того часу був Земський собор, в якому здійснювалося мовби єднання царя з землею. Слов’янофіли твердили, що всі реформи Петра І погані і що в цілому вони нічого не дали Росії. На їх думку, кріпосне право введено в Росії Петром І, а вся російська історія до нього є історією патріархально-сімейних відносин між поміщиками і селянами, коли між ними існували «рада та любов». Слов’янофіли були переконаними монархістами, хоч критикували бюрократичні канцелярські порядки, судові волокити, роботу чиновного апарату, хабарництво і казнократство. Проте їхня критика не підривала кріпосницьких основ царизму і чудово вживалася зі слов’янською формулою: «сила влади царю, сила думки народу».