Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ XVI. Політичні вчення в Німеччині в кінці XVIII - на початку ХІХ століть
Політична теорія Іоганна-Готліба Фіхте

Своєрідні й дуже складні положення, спрямовані проти французького матеріалізму і французької революції, розкриваються у філософії, вченні про державу і право у творах представника німецької класичної філософії, професора Йєнського університету Іоганна-Готліба Фіхте (1762-1814). Філософія Фіхте та його політичні погляди зазнали еволюції, в їх розвитку можна відзначити три періоди. В першому періоді Фіхте виступає учнем і послідовником Канта; в другому періоді створюються його філософія суб’єктивного ідеалізму, вчення про державу і право, в якому він висловлює ідеї буржуазного лібералізму в поєднанні з іншими поглядами; в третьому періоді він переходить на позиції об’єктивного ідеалізму, перебудовує своє вчення про державу і виступає як проповідник німецького націоналізму.

Філософія Фіхте як суб’єктивний ідеалізм склалася в другий період його діяльності. Фіхте стверджував, що його філософія має своїм вихідним пунктом систему поглядів Канта. Проте філософія Канта, на його думку, тільки матеріал і фундамент для філософської системи. Він критикує Канта, стверджуючи, що кантовська філософія незакінчена і непослідовна і вимагає її дальшого розвитку в бік ідеалізму. Фіхте оголосив матеріалізм «догматичним» світоглядом і в зв’язку з цим критикує матеріалістичні тенденції у філософії Канта, кантовське визначення «речі в собі».

Помилка Канта, на думку Фіхте, полягає і в тому, що його теоретична філософія відірвана від практики і цю проблему він намагається вирішити в ідеалістичному напрямі, заявляючи, що єдиним джерелом пізнання і діяльності є сам суб’єкт — «я». Весь суб’єктивний і об’єктивний світ є ні що інше, як результат діяльності «я». Само «я» є ні що інше, як діяльність. Таким чином, філософія Фіхте становить собою одну з різновидностей волюнтаристського ідеалізму. Виходячи з уявлень про «я» як про діяльність, Фіхте намагається знайти зв’язок між теоретичним і практичним розумом, і на цьому будує етику і вчення про державу і право. Вчення Фіхте про державу і право до 1806 року було побудовано на абстрактних ідеалістичних положеннях, властивих школі природного права, під які він намагається підвести філософський фундамент у вигляді суб’єктивного ідеалізму. Поняття права у Фіхте будується на співвідношенні вільних істот між собою. Поняття права — первісне поняття чистого розуму. Воно встановлюється шляхом дедукції із поняття індивідуума — «я», котре почуває себе як істота розумна і вільна.

Фіхте вважав, що право засноване на розумі. Тому якщо звичайне або писане право суперечить розуму, то його не можна називати правом. Другим є твердження Фіхте про те, що правовідносини можливі лише між людьми. Тому відносини до природи, до землі, до тварин не мають ніякого правового характеру. Тут можливе тільки панування. На відміну від Канта Фіхте рішуче заявляє, що про право може йти мова тоді, коли наміри людей виражаються в діях. Те, що не проявляється зовні і залишається в глибині душі, не входить у сферу права. Тому немає ніякого сенсу говорити про право на свободу думки, свободу совісті, оскільки, по Фіхте, це відноситься до сфери внутрішньої, суб’єктивного життя і мовби не виражається в діях.

Таким чином, Фіхте рішучіше, ніж Кант, розриває зв’язок між правом і моральністю. На його думку, поняття права немає нічого спільного з моральністю і виводиться мимо нього. Виходячи з цього поняття права, сутність якого Фіхте вбачає тільки в примусовій силі, він будує і своє вчення про державу. Право для свого існування має потребу в примусі. Але примус не може діяти механічно, оскільки механічний вплив взагалі не можна застосувати до вільної волі, оскільки усувається свобода розумних істот. Примус повинен звертатись до самої волі і побуджувати її діяти відповідно з її власним велінням. Оскільки люди в бажанні забезпечити межі своєї свободи прагнуть відкрити спільну справу своїм особистим цілям, то завдання полягає в знаходженні приватної і спільної волі. Цей синтез здійснюється тільки в державі, а утворення держави можливе тільки шляхом договору.

Договір про утворення держави укладається кожною окремою особою з державою як з цілим. Мета договору полягає у визначенні меж свободи кожного індивідуума і в утворенні примусової влади. Цей договір має своєю метою забезпечення власності кожного, безпеки індивідуума і безпеки всього цілого. Для забезпечення порядку, створеного дією спільної волі, вимагається надсила, що перевершує силу кожного окремого індивідуума. З допомогою цієї понад сили держава і здійснює примус. Але реалізація цього примусу повинна бути правомірною, — влада повинна діяти тільки відповідно до громадянських та карних законів. Фіхте в своєму вченні про державу і право стоїть на позиціях суб’єктивного ідеалізму. В основу його вчення кладеться абстрактно-ідеалістична ідея про практичне «я», зовсім відірване від реального суспільного ґрунту. Взагалі в цьому відношенні німецький ідеалізм зробив крок назад по відношенню до вчень Монтеск’є і Руссо, котрі намагалися з’ясувати роль середовища, в якому діють люди, але не могли правильно вирішити цю проблему.

Разом з тим слід відзначити, що в перший період своєї діяльності Фіхте висловлював більш радикальні погляди, ніж Кант. Ще в 1793 році він написав працю «Спроба сприяти виправленню думки публіки про французьку революцію», в якій на відзнаку від Канта намагається довести правомірність революції і навіть виправдати терор під час якобінської диктатури. Фіхте вважав, що експлуататорська держава здатна забезпечити кожному життя власною працею і використання власності. Тому він пропонував передати керівництво виробництвом і розподілом державі, яка повинна розподіляти професії між громадянами. Виключається всяка свобода у виборі професій. Держава наділяється широкими повноваженнями в регламентації виробництва і в охороні вітчизняної промисловості від іноземної конкуренції. Все, що в державі продається і купується, повинно бути в ній же продано і спожито. Старанно регламентуються праця і навіть приватне життя громадян. Абсолютною метою держави є забезпечення суспільної безпеки, необхідне встановлення органу, прямим обов’язком котрого є розкриття і попередження злочинів. Таким органом є поліція, що на відміну від суду не карає за злочини, а перешкоджає їх здійсненню.

Щодо питання про становище жінки в сім’ї, суспільстві і державі Фіхте мало чим відрізняється в своїх поглядах від Канта. Він вважає, що життя жінки повинне повністю розчинитись в житті чоловіка. Фіхте заперечує право жінки на заняття суспільними і державними справами, допускаючи виключення тільки для незаміжніх жінок і то тільки для суспільних, а не державних справ. В галузі міжнародного права Фіхте виходить з того, що, оскільки створення єдиної світової держави неможливе, необхідно встановлення певних юридичних відносин між державами, тобто існування міжнародного права. Держави повинні укладати між собою договори, котрі будуть забезпечуватись визнаним суверенітетом держав, що їх уклали. Кожна держава піклується про свою безпеку. Порушення договору тягне за собою застосування примусу до порушників. Це право примусу здійснюється у війні. Оскільки метою війни є безпека держави, що веде війну, то цілком допустимо знищення самостійності переможеної держави, бо остання становить собою джерело небезпеки. Такі порушення Фіхте вважає порушенням законів і звичаїв війни.

Тому він виступає за створення міжнародної організації і міжнародного суду для вирішення міжнародних спорів. Міжнародна організація може у випадку необхідності вдаватись до сили, тобто вести війну проти держави, що порушила свої обов’язки. Але він стверджує, що не слід вести війну проти слабких держав. На його думку, міжнародна організація потрібна для встановлення тривалого миру.

Ці погляди Фіхте на сутність держави і права характерні для другого періоду його філософського розвитку. В них Фіхте в основному виходить з ліберальних ідей. На третьому етапі Фіхте написав такі праці: «Основні риси сучасної епохи», «Система вчення про право» і «Промови до німецького народу». Особливо слід відзначити останню працю (1808), оскільки в промовах виражені його націоналістичні погляди. Вони написані в умовах, коли Німеччина знаходилась під гнітом Наполеона. Національне почуття німецького народу було глибоко ображене інтервенцією Наполеона. Фіхте вдався до грубої фальсифікації історії, щоб довести мниму перевагу Німеччини над іншими народами. Вплив просвітницької філософії на німців Фіхте вважає наносним явищем, ворожим духу німецького народу. Фіхте зневажливо ставиться до слов’янських народів. Він звертає увагу на виховання німців, щоб вони стали зразком для інших народів.