Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ XVI. Політичні вчення в Німеччині в кінці XVIII - на початку ХІХ століть
Політичне вчення Іммануїла Канта

Іммануїл Кант (1724-1804) — родоначальник німецької класичної філософії. Оригінальним філософом він став на 45-му році життя, а раніше заявив про себе як першокласний вчений. У 1755 році він видав (анонімно) свою космогонічну теорію утворення Сонячної системи (відома як гіпотеза Канта-Лапласа). Будучи приват-доцентом філософії у Кенігсберзькому університеті, на 47-му році життя одержав місце ординарного професора логіки і метафізики, захистив дисертацію. Він залишив велику теоретичну спадщину в галузі філософії, зокрема з питань держави і права.

Всесвітня історія за Кантом — розвиток людської свободи. Кант стверджує, що метою людства є розвиток і здійснення свободи і справедливості в міжнародних відносинах, але такий, відповідно до розуму, міжнародний устрій можливо здійснити не шляхом насильницького перевороту, а закономірним ходом поступового розвитку. Не революція, а еволюція — шлях розвитку, що відповідає розуму.

Характерною рисою вчення Канта про державу і право є те, що, віддаючи данину ліберальним ідеям філософії просвітництва і поділяючи погляди школи природного права (в тому числі і таких, найбільш радикальних, як Руссо) про сутність держави і права, він примирюється з непривабливою пруською дійсністю і виявляв страх перед революцією.

Вчення про державу і право викладено у працях Канта «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших. Організація держави — результат угоди, в силу котрої всі і кожний відмовляються від природної свободи, щоб користуватись свободою в якості членів держави. Цю угоду Кант називає первісним договором. Він визначає державу як угоду більшого чи меншого числа осіб під дією права, зображаючи таким чином державу як чисто правову організацію. Мета держави — не щастя громадян, а торжество ідей права. Утворення держави — вимога категоричного імператива. В основу класифікації форм правління Кант кладе дві ознаки: число законодавчих осіб і наявність або відсутність в державі поділу властей.

За першою ознакою форми правління розділяють на автократичні (абсолютна монархія), аристократичні і демократичні. За другою ознакою Кант ділить форми правління на республіканські (де проводиться поділ властей) і деспотичні (без поділу властей). При цьому автократію (абсолютну монархію) Кант вважає кращою формою, оскільки вона є простішою, з його точки зору, а демократію — гіршою, як найбільш складна, хоч абсолютна монархія має тенденцію вироджуватись в деспотизм, але король з «високою душею» може, як він переконаний, «загнуздати себе справедливістю» і управляти на основі права, суворо дотримуючись законності. Зразком такої монархії, втіленням початку справедливості Кант вважає Прусію «при великому королі» Фрідріху ІІ, котрий мовби тяжів пануванням над рабами, прагнув управляти в ім’я закону і хотів бути тільки «першим чиновником держави».

Кант припускав перехід від абсолютної монархії до конституційної тільки шляхом реформ, вважаючи, що допустима тільки октроірована конституція («дарована» монархом). Зміна державної форми революційним шляхом неприпустима, оскільки державний устрій і закони святі і недоторкані. «Ніхто не має права на опір владі, а тим більше на її повалення», — категорично заявляє Кант. Проти монарха, за Кантом, недопустимо ні повчання, ні повстання. Суд над монархом — повне перекручення ідеї права, оскільки народ виступає на захист своїх інтересів, і ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. Кант з душевним трепетом пише про страту Карла І і Людовика ХІV. Цей факт по своїй неправомірності, стверджує він, здатний вразити страхом будь-кого, хто пронизаний ідеєю права. Кант з особливим незадоволенням говорить про царевбивство. «Найлегша спроба в цьому напрямі становить державна зрада. Злочинець такого роду повинен бути страчений як за замах вбити свою рідну матір». Держава, за Кантом, дає законну силу власності. Сама ж державна влада не може мати приватної власності, оскільки інакше вона могла б забрати всю власність і тим самим знищити її. Державна власність може тільки обкладати податком будь-яку приватну власність та охороняти її. Охорону власності здійснює поліція, в обов’язки котрої входить не тільки охорона суспільної безпеки, але й нагляд за суспільним добробутом аж до порога будинку. В цих поглядах про власність Кант цілком чітко виступає як захисник буржуазної приватної власності проти зазіхань на неї федеральної держави. Кант був переконаний, що вся власність у державі має бути тільки приватною, тому що надається можливість її законного придбання.

Кант не допускає можливості привілеїв у власності і тому заперечує право на існування власності рицарських і духовних орденів. Він стверджує, що держава може мати право секуляризації церковних маєтків, але зі справедливою винагородою осіб, котрі несуть від цього збитки.

Кант виступав проти ідей італійського юриста Бекаріа, який заперечував право держави позбавляти людині життя. Він твердив, що думка Бекарія — невірна філантропія і разом з тим софістичне перекручення права. Відносно вбивці справедливість може бути задоволена тільки смертю, а не будь-яким покаранням.

В галузі міжнародного права Кант вважав, що правомірні тільки оборонні війни, оскільки в них народи відстоюють свою незалежність. Причому він заперечує, що під час війни все дозволено. Кант вважав необхідним заборонити шпигунство, таємне вбивство, пограбування майна приватних осіб і т. п. Народ має право залишатись у стані миру, якщо не бачить необхідності вести війну. З цього права миру випливає право нейтралітету, право гарантій, право коаліцій.

Війна не може бути сама по собі метою, по Канту. Вона може бути засобом для відновлення миру народів. Мета людства — вічний мир. В статті «До вічного миру» Кант висунув проект забезпечення вічного миру між народами шляхом укладення державами спочатку прелімінарної угоди, що усуває основні перешкоди мирному стану, а потім — остаточної угоди, що передбачає заключення союзу держав і визначає державний устрій членів цього союзу.

Кант пропонував організувати Федерацію держав, державний устрій яких повинен бути республіканським. Під республіканським Кант розумів державний устрій, в якому існував поділ влади. Цю умову він мотивував тими міркуваннями, що в «республіканському устрої» для оголошення війни або укладення миру необхідна, принаймні, згода парламенту.

Виявлені пацифістські і навіть ліберальні тенденції в проекті Канта явно випливали із специфічних умов Німеччини кінця ХVІІІ століття, що опинилася в силу своєї політичної роздробленості переможеною країною у війнах того часу.

В цілому ж Кант в своєму політичному вченні виправдовує систему прусської поліцейської держави. А деякі спроби підкріпити його державну будівлю ліберальними підпорками не змінюють самої сутності поглядів Канта навіть в його проекті вічного миру, оскільки страх перед революцією, перед крайніми доводами просвітителів викликає у нього щире захоплення Пруссією Фрідріха ІІ. В цілому ж ім’я Канта — геніального вченого і філософа, який виступав проти догматизму в пізнанні нескінченного світу явищ та ідей, золотими літерами вписано в історію людської думки.