Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ VIII. Політичні вчення в Росії в першій половині XVII століть
Політичні ідеї прихильників централізованої російської держави

Спираючись на дворянство і на швидко зростаюче місто, царська влада в Росії успішно боролася за повне викорінення залишків феодальної роздрібленості, розгромила вотчинників-бояр і створила нову систему управління. З метою забезпечення підтримки своїм заходам з боку дворянства і посадського населення царська влада вдається до скликання земських зборів, що означало створення станово-представницької монархії. Феодальна політика Івана ІV була спрямована на розгром боярства на прикріплення кріпосного селянина до землі і обкладання всього поселення державним податком в інтересах підвищення ролі дворянства, зміцнення централізованої влади.

Видатним теоретиком і публіцистом дворянства в ХVІ ст. був Іван Пересвєтов. У 1549 р. він подав Івану ІV дві чолобитні з проектами різних державних і соціальних перетворень. Політичний ідеал його — спільна централізована держава з царською владою на чолі, котра, спираючись на дворянство, організовує армію, створює гнучкий і слухняний волі царя державний апарат, очищує судові міста від хабарництва, розгромить в ході боротьби за зміцнення держави бояр і ліквідує інститут намісництва. Пересвєтов вимагав від царя, щоб він царство своє тримав «у грозі». Цар повинен правити мудро, але не прощати недругам образ: «Як кінь під царем без уздечки, так царство без грози», — пояснює Пересвєтов Грозному необхідність жорстокої розправи з ворогами.

Основним і першочерговим завданням зовнішньої політики Москви Пересвєтов вважав підкорення Казані. Приєднавши Казань до Російської держави і оволодівши цією «підрайською землею», «Великі господарі Всея Русі» убезпечать свою країну від нападу ворогів, відкриють нові торговельні шляхи і одержать велику користь. Політична теорія божественного походження царської влади знайшла свого захисника в особі Івана ІV Грозного (1530-1584), великого князя «Всея Русі» (з 1533). Вона розкрита в переписці князя Курбського з опричником Василя Грозного, який потрапив в полон до кримських татар, і в посланні в Кирило-Білозерський монастир.

Іван Грозний захищав ідею повноти царської влади. На його думку, всі його предки володіли повнотою самодержавної влади, і тому він проводить положення про спадкоємність його самодержавних прав. Всяка думка про роздрібленість або применшення царської влади рішуче відкидається Грозним. Зрада Курбського Вітчизні, вважав Іван Грозний, є не тільки державний злочин, але й святотатська справа. Розглядаючи підлеглих як своїх холопів, Іван ІV безумовним правом царя вважав право розпоряджатись життям своїх підлеглих. Він, відстоюючи ідею суверенітету царської влади, вважав неприпустимим втручання церкви в справи світської влади. Виступ його проти духовенства та боротьба за підкорення церкви царській владі сприяли зміцненню централізованої держави.

Москва нараховує в XVI ст. уже більше 100 тис. жителів. Новгород, Псков, Смоленськ, Казань, Астрахань, Нижній Новгород, Ярославль, Вологда, Великий Устюг, Калуга, Тула, Рязань відіграють велику роль в економічному і політичному житті держави. І в політичній літературі поширюються ідеї станового представництва. Так, в документі «Інше сказання», автор захищає думку про необхідність періодичного скликання Земського Собору. Цар, вирішуючи питання війни і миру, розробки і зміни законодавства, повинен, на думку автора, скликати «однодумну вселенську раду». Для залучення кращих сил суспільства до участі в законодавчій діяльності і допомоги радою цар повинен щорічно скликати «кращих» людей від всіх міст своїх від повітів тих» і брати їх до себе в раду. Скликавши Земський Собор з представниками дворянства, цар повинен радитись з ними «Про всяку справу світу цього».

На кінець XVI ст. зовнішньополітичне становище Російської держави було дуже складним. 25-річна Лівоська війна посилила біди і страждання народних мас. Загострення класової боротьби вилилося в громадянську війну, що почалась повстанням Івана Болотнікова. Повстання пройшло під захистом прав царевича Дмитрія. Похід самозванця на ненависного селянам царя Бориса Годунова був прийнятий селянами і міськими низами як похід справжнього «мирського царя» проти Бориса Годунова, який порушив право селян на від’їзд від поміщика.

У військових загонах Болотнікова до останніх днів облоги Тули знаходився самозванець Лжепетро, який обіцяв селянам вольність і правління «доброго царя». Повалення Василя Шуйського і заняття Москви польськими військами поставили Російську державу в досить складне становище. Спасіння російської землі стало справою широких народних мас. Народні меншини, очолені Кузьмою Міні- ним і Дмитром Пожарським розгромили інтервентів, звільнили Москву. Історичні повісті того часу — «Временник» диякона Івана Тимофеєва, «Нова повість про преславну російську державу», «Сказання Авраамія Поліцина», «Плач про полонення і кінцеве розорення Московської держави» — викривають недостатність громадянської відповідальності, вказують на слабку національну самосвідомість феодальних верхів.

Іван Тимофеєв вважав, що в усіх нещастях насамперед винні «самі». Він звинуватив росіян в небажанні голосно протестувати проти зловживання влади і в мовчанні, тобто в недостатку громадянської мужності. Подібні звинувачення висував публіцист початку ХVІІ ст. Келар Троїцько-Сергієвого монастиря Авраамій Полі- цин. На його думку, польські війська одержали успіх і дійшли до центру Російської держави лише тому, що бог покарав за гріховне життя. Він жорстоко засуджував Василя Шуйського головним чином за те, що той допустив втручання шведів у внутрішні справи Росії і тим самим сприяв посиленню інтервенції. Авраамій — прихильник могутньої царської влади.

Піклування про вибори «всією землею» царя лунає і в грамоті Мініна і Пожарського містам. Вибір нового царя на трон в 1613 році був представлений політичною літературою того часу насамперед як продовження династії Рюріковичів, хоч нові царі мали дуже віддалене родство з нею. В той же час підкреслюється факт обрання царя «всією землею». Абсолютна монархія була потрібна дворянству для здійснення зовнішньополітичних завдань, що стояли перед Росією. Русла річок, що протікали через територію Російської держави, знаходились в руках шведів і турок, що ускладнювало збут продукції сільського господарства на зовнішніх ринках. Єдиний порт, що зв’язував Росію із Заходом — Архангельськ — був далекий від центрів країни і незручний. Росія не мала виходу до морів, не мала свого морського флоту. Все це вимагало проведення державних реформ і подолання відсталості Росії, стало в кінці ХVІІІ ст. в центр уваги. В цей час серед діячів виділявся головний управитель Посольського наказу, царської великої печатки і державних посольських справ оберігатель, при царі Олексії Михайловичу Афанасій Лавретійович Ордин-Нащокін. Він критикував старі порядки і вважав, що росіяни повинні багато що у себе перебудувати, а для цього зобов’язані придивлятись до того, що є на Заході, але «не все слід брати без розбору».

Ордин-Нащокін висловлювався за розширення прав місцевого самоуправління, сприяв розвитку мануфактури і торгівлі, був одним з авторів Новоторгового статуту 1667 року, по якому російським торговцям надавалося ряд пільг. Іноземні купці були позбавлені права роз’їзду з крамом по Московському царству без особливого на те дозволу царя. Виходячи з особистого досвіду в якості учасника війн з поляками і шведами він вважав необхідними зміцнення війська і заміну кінного дворянського ополчення постійною армією. Йому належить перша спроба побудови корабля на Каспійському морі і встановлення регулярного поштового зв’язку з сусідніми країнами. В галузі зовнішньої політики А. Л. Ордин-Нащокін був прихильником найтіснішого союзу Росії з слов’янськими країнами. Він неодноразово вказував на необхідність відновлення дружніх відносин з Польщею та укладення договору з нею проти Швеції, що захопила береги Балтики та гирла Неви, цим він випередив ідею, котру Петро І здійснив, прорубавши «вікно у Європу». Розбіжності А. Л. Ордин-Нащокіна з його найближчим оточенням з ряду політичних питань привели до його відставки, а потім постриження в ченці в 1672 році.

Великою політичною подією в Росії ХVІІ ст. було повстання Степана Разіна в 1667 році. Центром повстання став Дон. Флот Разіна вирушив вгору по Волзі у супроводі натовпу селян. Він обіцяв позбавлення від боярсько-дворянської та монастирської кабали. Для більшого успіху повстання Разін поширював чутки, що царевич Олексій Олексійович, який нібито помер 17 січня 1670 року, живий і знаходиться при ньому, а сам цар знаходиться в неволі у бояр-зрадників, і тому він прагне визволяти його. І народ переходив на бік Разіна. Повстання мало велике значення для пробудження самосвідомості російського народу.