Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ VIII. Політичні вчення в Росії в першій половині XVII століть
Теорії верховенства царської влади в політичній літературі XV-XVI ст.

Боротьба Москви за зміцнення єдиної державної влади знайшла своє відображення в політичній літературі того часу. Увага російських політиків була привернута до Флорентійської унії 1439 року, коли візантійський імператор Іоан Палеолог (1425-1448), бажаючи одержати підтримку феодальних держав Західної Європи у боротьбі з турками, погодився на підкорення православної церкви римсько-католицькій на чолі з папою. В укладенні цієї унії брав участь і російський митрополит, грек за національністю, Ісидор. Унія не була визнана у Москві. Для обґрунтування цього акту з’явилася «Повість про Флорентійський собор» Симеона Суздальського, який захищав ідею успадкованості влади московських князів від візантійських імператорів.

На думку Суздальського, візантійський імператор Іоан Палеолог, погодився на унію, тим самим назавжди позбавив себе права вважатись захисником православної церкви. Її справжнім захисником залишився Московський великий князь Василь Васильович. Автор повісті вважав, що історія поклала на великого государя усієї Русі Василя ІІІ обов’язок захисту православ’я в усьому світі. Право ж російських царів ставити на митрополію в Москві російських митрополитів автор визнав безумовним і священним обов’язком російського царя. Це положення було розвинуто в політичній теорії «Москва — третій Рим». По ній російський цар стає главою всіх православних в усьому світі, оскільки це право одержано безпосередньо «від бога» і не залежить від будь-яких земних впливів.

Ідея самодержавної влади знаходить відображення в документах дипломатичних відносин Російської держави з іноземними державами та історичних сказаннях ХV-ХVІ ст. Іван ІV в переписці не раз посилається на свою самодержавність, котру він розумів як владу, дану від бога і тому ні від кого незалежну. Спроби обгрунтування родословної московських господарів були вжиті ще при Іванові ІІІ. На кінець ХУ ст. відноситься «Сказанія про князів Володимирських». В ньому дається фантастична родословна російських царів. Розповідь починається з Ноя, але особлива увага приділяється тому, щоб зобразити російських царів спадкоємцями римського імператора Августа. Про це, мовляв, свідчить шапка Володимира Мономаха, відвойована Володимиром Всеволодовичем у Костянтина Мономаха.

Теорія возвеличення Москви знайшла відбиття в політичних працях псковського монаха Філофея. Він стверджував, що вся історія людства є історія трьох світових царств. Два царства Рим і Константинополь впали, тому що зрадили православ’ю. Єдиним покровителем православ’я залишається російський цар в Москві. Москва, по Філофею, є єдиний богоспасаючий град. Москва — останнє світове царство, третій Рим. Піднесенню ролі Москви великого князя Івана ІІІ присвячено «Послання на Угру» Вассіана Рило, ігумена Троїцько-Сергієвцої лаври (1466 р.), з 1469 року — єпископа Ростовського і Рязанського. Одним із перших авторів теорії спільної царської влади був ігумен Волоколамського монастиря Йосиф Санін (Волоцький) (1440-1515), відомий політичний і церковний діяч кінця ХV і початку ХVІ ст. На його думку, влада дана царю від бога. Бог обрав царів як намісників своїх на землі. Однак він вважав, що царська влада повинна надавати велику підтримку церкві в нагромадженні церковних багатств, в будівництві монастирів, а також підтримувати експлуатацію монастирських кріпосних селян. Санін вимагав від царської влади відмови від зазіхань на церковну власність. Він говорить, що цар, котрий претендує на церковні землі, «не божий слуга, а диявол, і не цар, а мучитель». В цілому ж теорія суверенності царської влади Йосифа Саніна повинна була зміцнити союз світської влади з духовною.

В боротьбі за утворення централізованої держави російські царі конфісковували землі своїх противників із числа світських феодалів, але не зачіпали церковних земель, боячись позбавлення ідейної підтримки церкви. Розгромлені царською владою удільні князі, бояри виступили проти офіційної церкви. Одним із відомих критиків «несправедливості» і «користолюбства» офіційної церкви був чернець Ніл Сорський, який пропагував ідеал самітницького життя. Інок, стверджував Сорський, повинен бігти від світу цього з його «злосмрадієм». Він не повинен втручатися в справи мирян, «підноситись над мирянами», думати про себе «високоумно», але повинен бути морально утримуючим. Ніл вимагав від іноків, щоб жили своєю працею.

Яскравим «викривачем» офіційної церкви був Вассіан Косой — насильно пострижений в монастир за опозицію Івану ІІІ Василь Іванович Патрікеєв. До цього він займав високі державні посади.

Вассіан Косой викривав користолюбство «батьків церкви». До числа «некористолюбців» належав Федір Карпов — публіцист і дипломат кінця ХV — початку ХVІ ст. Він доводить, що «всяке місто і всяке царство управлятися повинно начальниками», тому країнам і народам потрібні царі та начальники. Закони і державу Карпов розглядає як результат суспільного життя і діяльності людей.

Максим Грек (1480-1556), один з ченців Афонського монастиря, прибув у Росію для виправлення священих книг. Зблизився з представниками опозиційно настроєного щодо офіційної церкви і царської влади боярства і в своїх проповідях викриває монастирське землеволодіння. Ідеальний цар, на його думку, має шанувати духовенство, «нагороджувати вельмож за їх заслугами». Князь Курбський був захисником порядків часів феодальної роздрібленості.