Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ XXVI. Сучасні політичні ідеології
Політична ідеологія соціал-демократи

Соціал-демократичний рух входить своїм корінням в робітничий рух другої половини ХІХ ст. Перші партії соціал-демократичного типу були утворені в Німеччині (Соціал-демократична партія — 1863 р.), у Данії (Соціал-демократична партія — 1871 р.), в Австрії (Соціалістична — 1889 р.), в Англії (Лейбористська партія — 1900 р.) і т. д. Одним із засновників західної соціал-демократії вважають представника німецької соціал-демократії Едуарда Бернштейна (1850-1932), який залишив значну теоретичну спадщину. Його перу належать такі праці як «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії», «Чи можливий науковий соціалізм», «Класи і класова боротьба» та ін. Вони орієнтовані в основному на реформи. На відміну від К. Маркса, Е. Бернштейн вважав, що пролетаріат не досяг того рівня політичної і моральної зрілості, який дозволяв би йому управляти суспільними процесами, брати на себе всю повноту державної влади. На його думку, між соціалізмом і демократією не існує прірви, але соціалізму як руху повинні бути властиві інтелектуальність, моральність, олюднення виробничих відносин, гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Саме з цього випливає «демократичний соціалізм».

Іншої точки зору на концепцію соціального прогресу дотримувався лідер і теоретик німецької соціал-демократії Карл Каутський (1854-1938). Він розглядав демократію як атрибут соціальної природи особистості, а демократичні порядки як визначальні для всіх форм людського співжиття. Демократія розглядається ним як показник реального співвідношення політичних сил у державі, своєрідної перестороги від передчасних насильницьких політичних дій. Якобінську диктатуру під час Великої Французької революції, Паризьку Комуну, Жовтневу революцію в Росії він вважав трагічними історичними помилками. Сучасні соціал-демократи також заперечують класову боротьбу, соціалістичну революцію і особливо диктатуру пролетаріату. Вони дотримуються положень, що соціалізм виникне в результаті мирної еволюції капіталістичного суспільства, шляхом реформ. Концепція «демократичного соціалізму» взята на озброєння партіями Соціалістичного Інтернаціоналу на підставі двох передумов; по-перше, визнання непорушності буржуазного ладу та його економічної основи — приватної власності на засоби виробництва; по-друге, заперечення соціалістичного характеру суспільного устрою в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах.

У лексиконі західної соціал-демократії не вживається поняття «капіталізм», оскільки воно було справедливе для ХІХ ст. і застаріло для сучасності. Як відзначав один із теоретиків соціал-демократичної партії Німеччини В. Ейхлер, у суспільних науках скоро мало хто буде посилатись на марксизм, як у фізиці — на вчення Ньютона, в ботаніці — на вчення Ліннея, в математиці — на вчення Гаусса. Отже, соціал-демократи заявляють, що капіталізм став надбанням історії. А що ж тоді виникло замість нього в «західному світі»? В світовому плані, вказував генеральний секретар французької соціалістичної партії Гі Молле, немає прикладу створення соціалістичного суспільства в нашому розумінні. Але, з другого боку, в усіх країнах, де соціал-демократи протягом багатьох років стоять на чолі держави, не зуміли змінити характер економічного ладу. Кращий і очевидний приклад — це скандинавські країни. З цим не можна не погодитись. Адже протягом багатьох років і навіть десятиріч соціал-демократична пропаганда зображає Швецію та деякі інші країни в якості «вітрини демократичного соціалізму», як місце, де здійснені соціалістичні ідеали. Правда, нині про це не говорять і самі шведи.

З приводу дискусій щодо соціалізму в Швеції один із теоретиків соціал-демократії Карлссон заявив: «Кращі сили соціал-демократії присвятили себе дії, замість того щоб теоретизувати. Це факт, що після більш як тридцятирічного правління соціал-демократичної партії ми не знаємо, чи маємо ми систему, котру можна назвати соціалізмом. При цьому слід відзначити, що за даними Організації Об’єднаних Націй, Швеція за рівнем матеріального життя серед країн світу посідає третє місце після Канади і Швейцарії. А в літературі шведський «демократичний соціалізм» одержав назву «функціональний». Сутність його полягає в тому, що перетворення «приватновласницьких» одиниць в державну власність відбувалося поступово і супроводжувалося обмеженням прав власника. Теоретична теза таких перетворень була розроблена відомим соціал-демократом Швеції О. Унденом. Відповідно ідеї власність не є неподільною, а навпаки, сутність її розкривається через різні функції діяльності її суб’єктів, тобто реформування відносин власності може відбуватись без її цілковитої передачі, через перерозподіл функцій утримання, володіння, використання.

В результаті власник свої права і прибуток ділить з державою і суспільством. Остаточне рішення в процесі виробництва і розподілу приймає на мікрорівні трудовий колектив, а на макрорівні — суспільство в цілому. Робітники одержують право брати участь в управлінні виробництвом як співвласники підприємств. Важливим елементом соціально-політичної стратегії соціал-демократичної партії стало прийняття закону про «Фонди трудящих». Вони покликані забезпечити приток капіталу в промисловість, протидіючи тим самим кризовим явищам в економіці. У зовнішній політиці уряд соціал-демократів Швеції вніс значний вклад у розрядку міжнародної напруженості. Цілком зрозуміло, що соціал-демократичні партії, крім Швеції, Німеччини, Фінляндії, Швейцарії, Австрії, Великобританії та інших країн, також впливають на робітничий, профспілковий, кооперативний рухи, мають стійкі традиції в економічній та політичній боротьбі за інтереси робітничого класу та інших верств трудящих мас, міцне коріння в політичній культурі своїх країн. І їм вдалося добитись серйозних змін у виробничих силах капіталістичного суспільства, а також в соціальній та політичній структурі.

Перспективні перетворення відбуваються в матеріальній базі, надбудовних інститутах, що свідчать про наступальний розвиток країн. І не випадково нещодавно провідні діячі європейської соціал-демократії Т. Блер і Т. Шредер виступили з соціал-демократичним маніфестом, в якому висунули концепцію модернізації соціальної політики держав, а не її демонтаж, як хотіли б деякі праві. Представник лівого крила соціал-демократії Франції Л. Жостен і Німеччини О. Лафонтен виступили з різкою критикою ряду положень соціал-демократичного маніфесту, в тому числі концепції соціалізму, ролі держави.

Слідуючи за подібними зрушеннями, деякі автори твердять, що на Заході виникає новий тип суспільства, який стоїть по той бік капіталізму. Цьому міфічному устрою дають різні назви. Частіше всього його називають державою «загального благоденствія», «індустріальною», іноді «постіндустріальною» і т. п. Як відзначав західнонімецький соціал-демократ Г. Берг, «ми, як і більшість народів Європи, живемо в державі благоденствія, що характеризує другу стадію індустріального суспільства. Подібно тому, як феодалізм був останньою стадією аграрного суспільства, капіталізм був першою стадією індустріального суспільства, його центральна проблема мала два аспекти — бідності і пролетаріату. В «суспільстві благоденствія», котре мов би виникло на місці капіталізму, немає місця для бідності, а значить і немає пролетаріату.

Пролетарії перетворилися в «благоденствуючих громадян». Західні держави перетворилися в «суспільства благоденствія», — говорить Г. Берг, — і, як це не парадоксально, знаходяться ближче до безкласового суспільства». В працях соціал-демократів поширюються положення про відсутність класової боротьби, що профспілки перетворилися в стабілізуючий фактор на ринку праці та в економічному житті. Австрійський теоретик соціал-демократ Е. Морц вказує, що ідеї соціального партнерства широко практикуються, оскільки капіталізм перетворився в «неокапіталізм».

Ідеологія соціального партнерства базується на гармонії між працею і капіталом. При цьому слід наголосити, що сучасна соціал-демократія за своєю політичною орієнтацією не є абсолютно однорідною і не завжди її підхід до деяких проблем відмінний. Соціал-демократи Західної Європи у вирішенні глобальних питань стоять на боці буржуазії, підтримували агресію НАТО проти Югославії.

В Україні існує багато партій соціал-демократичної спрямованості. Серед них Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ (о)), Соціалістична партія України (СПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія, «Громада», «Батьківщина» і т. п. Насправді ж це або партії великого олігархічного капіталу, або уособлюють тільки своїх амбіційних лідерів. Якщо говорити про соціал-демократизм, то в Україні більш усього наблизилась до класичного зразка, як за програмою, так і за соціальним складом, Соціалістична партія України на чолі з Олександром Морозом. Вона входить і до Соціалістичного Інтернаціоналу, брала участь в ХХІ конгресі 8-10 листопада 1999 року в Парижі, на якому були представлені 143 партії. Протягом останніх десяти років в Соцінтерн вступили майже 70 партій. Соціал-демократичні партії Європи користуються великим впливом. Про це свідчить той факт, що з 1998 року 9 з 15 урядів Європейського Союзу очолювали соціал-демократи (Англія, Франція, Данія, Фінляндія, Греція, Нідерланди, Швеція, Португалія, Австрія). В цілому «соціалістична альтернатива», котру пропонують соціал-демократи, є альтернативою революційному марксизму, альтернативою реально існуючому соціалістичному суспільству, яке динамічно розвивається в Китаї, КНДР, В’єтнамі, на Кубі. Він може йти швидше, в залежності від внутрішніх і зовнішніх умов країн, де соціал-демократи користуються авторитетом в робітничому русі, справляють на нього політичний та ідеологічний вплив. Цьому можуть сприяти хороша економічна кон’юнктура, відносно висока зайнятість, характерна для ряду західноєврейських країн. Для цього соціал-демократи використовують свій досить значний пропагандистський апарат, спираються на підтримку правлячих сил з тим, щоб прищепити свідомості трудящих ідеї класового миру і соціального партнерства.