Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ XXVI. Сучасні політичні ідеології
Політичні ідеї неофашизму

Проблеми історії і соціальної функції фашизму і неофашизму привертають увагу вчених різних країн. Вони по-своєму соціальному і політичному складу є не тільки суб’єктом суспільного розвитку, але й об’єктом ідеологічної боротьби. Все це вимагає по-новому підійти до історії фашизму, який зумів на певному етапі об’єднати під своїми прапорами значні верстви населення Італії і Німеччини і стати реальною військово-політичною силою. Фашизм як політична течія виник в 1920-3 0-х роках в час, коли державний устрій в ряді країн вже не міг продовжувати своє існування без диктатури, ліквідації демократичних свобод. Войовничий націоналізм, шовінізм, терор стали нормою діяльності, а військовій силі надавався пріоритет у здійсненні державної політики. На кінець 30-х років фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччині, Португалії, Іспанії та ряді країн Східної Європи. Фашистська Німеччина на чолі з Адольфом Гітлером (Шікльгрубером) (1889-1945) і фашистська Італія на чолі з Беніто Муссоліні (1883-1945) і мілітаристською Японією розв’язали Другу світову війну. В неї було втягнуто 72 держави, брало участь до 110 млн осіб. У ході війни загинуло до 55 млн осіб. Розгром фашистської Німеччини та її союзників при вирішальній участі Збройних Сил СРСР привів до зміни співвідношення сил на міжнародній арені. Нюрнбергський судовий процес 1945-1946 рр. над групою головних німецьких державних і військових діячів фашистської Німеччини виніс їм заслужене покарання.

Фашистська політична ідеологія є квінтесенцією реакційних політичних ідей. Її джерелами були расистські концепції Ж. А. Гобіно, Х. С. Чемберлена, ідеї Ф. Ніцше «про надлюдину», теорія еліт В. Парето, геополітика Ф. Ратцеля і Р. Челлена. Складовими частинами фашистської політичної ідеології є антикомунізм, расизм, шовінізм, геополітика, концепція тоталітарної держави, правовий нігілізм, елітаризм, вождізм. Вони насичені черговими епітетами «правова держава», «справжня», «націонал- соціалістична», «арійська» держава і т. п. У післявоєнній Європі було немало прихильників точки зору, що принципи західної демократії перешкоджають виникненню і розвитку неофашизму, раз і назавжди покінчили з фашизмом, поваливши Гітлера і розгромивши нацизм. Тому розуміння класової природи і політичної функції фашизму і неофашизму вимагає серйозного вивчення історії політичних фашистських режимів Італії, Німеччини, Іспанії, Португалії та інших країн. Адже йдеться про формування суспільної свідомості, специфічної ідеології. При цьому слід мати на увазі, що саме поняття «неофашизм» не змінює сутності фашизму. Різниця полягає лише в тому, що під «неофашизмом» слід розуміти фашизм, що існує після Другої світової війни. Особлива історична функція фашизму полягає в тому, щоб дати монополістичному капіталу можливість здійснювати терористичну диктатуру, зруйнувавши специфічні інститути, що відповідають колишнім формам панування. При цьому тотальність і цинічна жорстокість терору, що здійснюється у формі фашистської диктатури, відбувається не лише завдяки прагненням монополістичного капіталу утвердити внутріполітичне панування.

Зразу ж після війни, боячись, що капіталізм не зможе утримати Європу під своєю владою, німецький «неофашизм» став підкреслювати власний «європейський» характер. Однак за цією ширмою приховувалися розбіжності в орієнтації понад 20 легальних неофашистських організацій, що існували в травні 1949 р., тобто до часу, коли була утворена Федеративна Республіка Німеччини. Вони виникли в середовищі різних «земляцтв» («союзів вигнаних»), котрі перетворилися в могутній резонатор нацистських ідей, а в перспективі — в потенційне джерело поповнення цих організацій. Неофашистські організації об’єдналися в «Німецькій правій партії — консервативній партії» НПКП, котра на перших же виборах в 1949 р. провела в бундестаг 5 своїх депутатів. Після великого успіху на виборах у партії відбувся розкол. Частина членів штрассерівського угруповання на чолі з Ф. Дорльзом і Ф. Рьосслером та колишнім генерал-майором гітлерівського вермахту О. Е. Рьомером (котрий вихвалявся, що будучи командиром охоронної частини дивізії «Гроссдойчланд», придушив у зародку антигітлерівську змову 20 липня 1944 р.) стала називатись «Соціалістичною імперською партією».

У НКПК переважала тенденція до «вільного ринкового господарства» і західної орієнтації. Її програма «народного соціалізму всіх німців» передбачала відмову від спроби «перетворити будь-яку сепаратну державу на Сході або Заході в сателітів іноземної держави». 21 січня 1950 р. утворилося «Товариство возз’єднання Німеччини» на чолі з А. Гермесом. Міжнародне співробітництво неофашистських організацій під прапором «Європи» почалося не пізніше 1948 р., коли глава англійських фашистів Освальд Мослі виступив із закликом «Європа — одна нація». Цей заклик підтримали прихильники Б. Муссоліні в Італії, франкістська «фаланга» в Іспанії. В грудні 1950 р. у Римі відбувся перший фашистський «Європейський конгрес». На ньому була присутня дюжина фашистських рухів з 9 європейських країн. Вони прийняли «Програму з 10 пунктів», що передбачає наднаціональне об’єднання Європи. Головну роль на конгресі відіграв західнонімецький неофашист, колишній німецький фюрер «Гітлерюгенда» Карл-Гейнц Прістер. Саме з його ініціативи 12 травня 1951 р. на Мальті зібрався «Європейський національний конгрес», на якому були присутні 60 делегатів з більшості європейських країн (Скандинавії, Франції, Бельгії, Англії, Іспанії, Португалії, Австрії, Швейцарії та ін.). 28-30 вересня 1951 р. в Цюріху утворилася організація «Європейський новий порядок». Наступного року у ФРН з’явилася воєнізована організація «Вікінгюгенд». До 1979 р. у ФРН нараховувалося 118 об’єднань «Товариств взаємної допомоги солдат колишніх військ СС».

Щоб зрозуміти тенденції неофашистського руху, слід мати на увазі, що, з одного боку, Федеративна Республіка Німеччини по економічній могутності стала другою країною після США і першою в Західній Європі. З другого — в Західній Європі відбувався процес політичної дестабілізації («революція гвоздик» в 1974 р. у Португалії, падіння франкістської диктатури в Іспанії, студентські виступи у Франції та Італії). Обстановка сприяла проведенню Західною Німеччиною самостійної політики, що відповідає її національним інтересам; «політика сили» змінилася політикою розрядки напруженості. Для цього періоду був характерний перехід до соціал-ліберальних урядів. Студентські виступи свідчили про глибоке розчарування молоді та інтелігенції в існуючій системі влади; виник інтерес до робітничого руху. З 1973 р. ситуація ускладнилась наступом економічної кризи. В країнах, де прихід до влади лівих урядів ставав реальністю, неофашизм переходив до активної підготовки переворотів шляхом дестабілізації і терористичних акцій (змова Боргезе в Італії, діяльність ложі П-2).

Така сукупність факторів призвела до розчарування неофашизмом в ФРН. Тому правління НДП під керівництвом Адольфа фон Таддена почало перегруповувати свої сили, а Герхард Фрей створив «Німецький народний союз« (ННС) з числа неонацистів на платформі «боротьби» проти «провини за війну», в результаті ННС завоював більшу, ніж НДП, популярність і почав відсувати її на другий план, як спільну партію неофашистських сил. У 1982 р. ННС нараховував 10 тис. членів, а НДП — 6 тис. Громадськість ФРН стала свідком народження ще одного об’єднання неофашизму «нової школи». Неофашизм діє, пристосовується в усій Європі і США. Так, у США Лоббі свободи налічує близько 25 тис. членів. Його мета полягає в тому, щоб створити в США масовий неофашистський рух. Крім цього, воно веде лоббістську діяльність в конгресі, добиваючись обмеження громадянських прав, посилення репресивної політики держави. У Франції на виборах в Національні збори в 1986 р. неофашисти зібрали 10 % голосів виборців. На парламентських виборах 1983 р. в Італії неофашисти провели 42 депутати. Австрійські неофашисти висунули свого кандидата і зібрали 140 тис. голосів (3,2 % виборців). В Англії неофашистський Національний фронт (14 тис. членів) на парламентських виборах 1979 р. зібрав 191 тис. голосів. У Данії в 1984 р. з’явилася нова неофашистська організація — Націонал-соціалістичний рух Данії і т. д. При цьому слід наголосити, що після розпаду Радянського Союзу на терені Росії, України та інших країн також активізували свою діяльність неофашистські організації. Все це вимагає від світової громадськості мобілізації зусиль на боротьбу з неофашизмом, за ефективне використання в боротьбі з ним усього арсеналу засобів, включаючи і правові. Мета боротьби залишається незмінною — остаточне і повне викорінення сучасного неофашизму, в якій би формі він не проявлявся. В нашому спільному земному домі не повинно бути місця цьому злочинному явищу, не сумісному з моральними цінностями людства і прогресом людської цивілізації.