Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ ІІІ. Політичні вчення стародавньої Греції
Політична думка періоду еллінізму

Криза державності в Греції чітко проявилася у вченні про державу. В останній третині ІV ст. до н. е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають під владу Македонії, а потім Риму. Походи Олександра Македонського (в 336-323 рр. до н. е.) поклали початок еллінізації Сходу і формуванню елліністичних монархій. В середині ІІ ст. до н. е. Македонія перетворилася в провінцію Риму.

Політична думка цього періоду знайшла своє вираження у вченнях Епікура, стоїків і Полібія. Епікур (341-270 рр. до н. е) народився на острові Самос. З 307 р. до н. е. він поселився в Афінах і тут заснував школу, де пропагував своє вчення («Сад Епікура»). Він написав багато творів, що дійшли до нас лише в невеликих частинах. Епікур був послідовником матеріалістичної філософії Демокріта. Матерія, на його думку, — єдина справжня реальність. Світ складається із атомів, котрі рухаються. Матерія вічна, вічним є і рух атомів.

В дусі глибокої байдужості до суспільного життя Епікур вчить, що щастя полягає в повній незалежності і спокої людини. Він закликає звільнитись від потреб, пов’язаних зі стражданням, і надавати переваги насолодам минулим, стверджуючи, що люди вступають між собою в договір і встановлюють закони. Вони погоджуються не приносити один одному шкоди, щоб не відчувати страху один перед другим. Право не створюється природою, його встановлюють люди. Природне право — це згода про користь: не причиняти і не відчувати шкоди. Право є продукт угоди, наслідок договору.

Епікурійці вчили суворо дотримуватись закону. Нерозумний намагається, говорили вони, порушити закон, щоб придбати дещо на свою користь. Мудрий виконує його, оскільки знає, що з точки зору останніх злочин полягає не в тому, наприклад, що злодій краде, а в тому, що він попадається у крадіжці. Сам Епікур ухилявся від діяльної участі в політичному житті. Йому приписують слова: «Проживи непомітно». Епікурійці виступали в Греції на захист поміркованої демократії. Засновником школи стоїків був Зенон Китийський (336-264 рр. до н. е.). Головними діячами Стої є крім Зенона, Клеанф і Хрисипп. Так, Зенон народився на острові Кіпр, але з молодих літ поселився в Афінах, де приєднався до філософії кіників, котрі, оголошуючи себе послідовниками Сократа, вчили, що вище благо полягає в повній байдужості до зовнішніх благ («апатія»), в придушенні пристрасті, в обмеженні своїх потреб і, навіть, у відповіді від їх задоволення.

Близько 300 р. до н. е. Зенон почав викладання в Афінах в портику «строкатий зал». Звідси найменування школи — стоїчний. Ідеї Зенона одержали розвиток у його послідовника Хрисиппа (280-205 рр. до н. е.). Стоїки визнавали основою всього існування матерію. Із матерії складається космос. Ця матеріальна сутність перебуває у вічній зміні і русі. Однак вони не були послідовними матеріалістами і поряд з матерією висували друге начало світу. Це — божественний розум, логос, якому приписували значення творчого, активного начала. Матерія і активне начало нероздільні. Пасивне начало — матерія не існує без активного — сили.

Бог стоїків і є активне начало — сім’я космосу, «творчий вогонь», з якого все відбувається і до якого все повертається. Це — пануючий у світі розум. Проявом цього розуму, результатом його впливу на матерію і є природа з її законами. Стоїки вчили, що все у світі підкорено суворій необхідності. У світі панує незмінний порядок, панує закон, котрому підкорені всі живі істоти. Немає нічого випадкового у світі, все, що відбувається, становить собою нерозривний ланцюг причин і наслідків. Людина підкорена року і нічого не може змінити у світі. Осягаючи пануючу в світі необхідність, вона повинна покірно приймати і мужньо переносити всі удари і перекрученості долі. Держава і права, вчили стоїки, існують по природі, а не по волі людей. В той час як Епікур відстоював договірне походження держави, стоїки вважали, що суспільне життя людей виникає по природі, що воно має природне підґрунтя.

Впадаючи в протиріччя зі своїм ідеалом самодостатнього, безстороннього, стоїки підкреслювали значення спілкування з іншими людьми і закликали до активної участі в політичному житті. Їх політичний ідеал приникнутий при цьому космополітичними ідеями. Всі люди по-своєму народженню, вчили вони, належать до єдиної світової держави, що охоплює всіх людей і навіть всіх богів. Кожна людина по природі — громадянин всесвіту, єдиної світової держави. Зенон висував при цьому ідеал держави, в якій не буде ні рабів, ні судів, ні храмів, ні грошей.

Не вбачаючи зв’язку права з умовами суспільного життя, стоїки вчили, що людський закон — вираження вічного світового закону і що його сила базується на силі природних законів, котрі віддзеркалюють необхідні вимоги розуму. Право позитивне, встановлене людьми, повинно відповідати незмінному природному закону, в якому втілено пануючий у світі розум. Питання держави і права в період занепаду еллінізму вивчав історик Полібій (210-123 рр. до н. е.). Народився в місті Мегаполі. Погляди його розкриті у праці «Історія в сорока книгах». Він формулює вчення про круговорот політичних форм, виходячи з думки про розвиток і зміну всього існуючого. Однак розвиток він викривлено розуміє як рух в межах певного циклу, котрий, завершуючись далі повторюється знову. Застосовуючи своє уявлення про циклічність процесу розвитку до державних форм, він стверджує, що згідно порядку природи форми правління змінюються, переходять одна в іншу і потім держава знову повертається до вже випробуваної форми.

Починається розвиток держави з найпростіших форм монархії, яка переходить в тиранію — управління, засноване на праві, змінюється управлінням, що базується на силі. Тиранія в свою чергу переходить в аристократію, котра знаменує період розквіту держави, Полібій заявляє, що це — час, коли держава, подолавши численні небезпечності, досягає міцного добробуту. Псування моралі в аристократії приводить до олігархії. Приватне життя стає розкішним, і громадяни починають порушувати міру справедливості в погоні за посадами і в інших домаганнях. За олігархією йде демократія, котрою закінчується весь цикл розвитку держави. Демократія зображається у Полібія як прояв занепаду і розкладу.

Полібій не приховує свого ворожого ставлення до демократії і співчуття аристократії. Разом з тим він висуває вчення про так звану змішану форму правління, слідуючи за Аристотелем, який вважав «помірковану» демократію — політію — з’єднанням олігархії та демократії. Прикладом змішаної форми держави Полібій вважає Спарту і республіканський Рим. Отже, мислителі Стародавньої Греції внесли істотний внесок в теоретичну розробку проблем, пов’язаних з державою.