Філософія в бакалавраті - посібник

Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

§ 1. Антропологія в контексті інших розділів філософії

Природні виміри людини

Коли йдеться про природні виміри людини, тоді піднімаються питання її «закритих» виявів. Інакше невід'ємних, істотних рис, що є умовою для людини повторюватись. Це не тільки біологічно-психічні виміри, а й спільні задатки, що детерміновані людською діяльністю і репрезентують її як соціальну і культурну істоту. Тобто її буття як колективної істоти. Сюди належить та сукупність якостей, що піддається визначенню і дає можливість зрозуміти атрибутивні риси людини. Перерахуємо їх: вікова, статева, расова, національна, географічна, історична характеристики. Також наука, освіта, політика, економіка, право, релігія, мистецтво.

Природні виміри людини торкаються питання її існування. Через свою змістовність вони, з одного боку, реалізовують потребу людини олюднювати і добудовувати навколишній світ, з іншого, є лишень «набутими» вимірами. Піддаючись коректуванню, локальні характеристики залежать від часових обставин, можуть бути, а можуть і не бути, і не впливають на сутність людини. Це дає підставу розглядати їх, як такі, що роз'єднують, стримують людей, відображаючи людську вразливість, і одночасно, хоч і в деяких випадках, удосконалюють людину.

У філософській антропології природні виміри людини охоплені сферою залежності людини від світу. Представляючи примусовість (катастрофічність) присутності людини в світі, видові риси сигналізують про беззахисність, самотність, невідповідність, безнадійність людської природи і світу.

Яскравими прикладами локальних переживань людини є страждання, відчай, страх, туга.

Страждання виявляє слабкість людини і є сигналом її протиприродного руху, суперечки з належним. Страждання як неспокій, страшна мука виникає від усвідомлення безпідставності буття, «зависання» над порожнечею, відчуття безповоротної втрати і безвиході свого становища. Спроба осмислення феномену страждання належить С. К'єркегору.

Відчай безпосередньо засвідчує несприйняття людиною осоружного, усталеного, обмисленого, пережитого і виявляє несвоєчасність, недовершеність її буття. Виявляючись у напруженні туги, відчай занурює людину в товщу одинокості, тотального непорозуміння з іншими. Думки про відчай є у С. К'єркегора.

Страх сигналізує про налаштованість людини на зустріч з Ніщо і віддзеркалює кінцевість, непевність людського буття. Сигналізуючи людині про її не всесильність, страх втримує людину від надмірного (революційного) втручання в сферу Непізнаваного і переконує бути обережною в своїх зазіханнях зрозуміти себе остаточно. Питаннями страху займались С. К'єркегор, Ж.-П. Сартр, М. Гайдеггер. Варто зазначити, що страх не подібний до жаху. Жах належить до метафізики людини.

Туга — відображає людське відчуття переваги своєї позиції над Іншим і схильність бути збентеженою суперечливістю стосунку свого «панівного» положення. Виявляючись у тягарі нудності, туга роздирає людину між розумінням власної нахабності і недовірою до викликів буття, що водночас супроводжується втратою автентичності.

Отже, природні виміри людини виражають не речовинний, а предметний світ людини і засвідчують суттєву недостатність, умовність колективного (масового) буття.