Філософія в бакалавраті - посібник

Тема 9. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

§ 2. Філософські проблеми періодизації історії

Періодизація історії епохи Просвітництва

Раціоналізм епохи Просвітництва підсилив у XVIII столітті ворожість інтелектуалів до церкви, релігійних забобонів, упертого неуцтва і до обмежень, що накладалися штучно на свободу особистості і здоровий глузд — усі вони вважалися характерними рисами тисячоріччя, що виникає за падінням Риму. Добре відоме упередження Вольтера проти так званих середніх століть поділяли й відомі британські філософи: Девід Г'юм, Вільям Робертсон й Едвард Гібон (1737 — 1794). Семитомне дослідження останнього «Захід і Падіння Римської Імперії» (1776 — 1788) поєднало у собі переконливу критику середньовічного християнства, глибокий скептицизм у ставленні до людської природи й оптимістичне переконання, властиве епосі Просвітництва, що людина може внести порядок і погодженість у своє життя за допомогою розуму.

Для Гібона падіння Риму було «тріумфом варварства і релігії». Це падіння, вважав він, було «найбільшою, а можливо, й найжахливішою сценою в історії людства», згубним наслідком повільного розпаду давніх цінностей.

За Гібоном, історія складається з двох приблизно рівних частин: історії Риму до 476 року і наступних десяти століть до падіння Константинополя у 1453 році. Це було цілком сумісне з потрійною періодизацією. Усі великі історики XVIII століття, у тім числі й Болінгброк, робили розділення між Античністю, Середньовіччям і Новим часом. Однак вони не були точні в датуванні цих епох.

Точність стала головною метою першої академічної групи істориків, створеної у Ґеттінгенському університеті у XVIII столітті. Історія не була основним предметом у європейських університетах, але Геттінген, заснований у 1737 році, став винятком.