Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Зігмунд Фрейд

(1856-1939)

«Люди сильні, доки захищають велику ідею. Вони стають немічними, коли йдуть проти неї»

Принципово іншу спробу повернення людству втраченого сенсу існування у промислово прогресуючому суспільстві за умов відчуження та культурної дисгармонії здійснив ще один представник соціальної філософії XX сторіччя — австрійський невропатолог, психіатр, психолог, професор Віденського університету, фундатор системи психоаналізу Зігмунд Фрейд.

«Фрейдизм» (таку назву отримало вчення З. Фрейда та його послідовників) постає як досить впливова течія філософії XX сторіччя, що потребує скрупульозного вивчення. Зазначимо, що вона не має нічого спільного з горезвісним уявленням про неї як про апологію сексу та статевої розбещеності. Це — надзвичайно серйозне та обґрунтоване вчення, в якому чинником сексуального потягу, прихованого за покривом свідомості, пояснюють глибинні закономірності соціальної поведінки людей, їхньої історії та культури.

З.Фрейд здійснив своєрідний переворот у науці: він показав роль неусвідомлених особистістю прагнень, потягів, бажань, що зумовлюють її поведінку та діяльність попри всі вимоги раціональності та норми культури. У країнах Заходу його теорія набула величезної популярності. Багато хто із сучасників переконаний, що «психологія — це і є Фрейд», що немає іншої науки про дух, крім фрейдизму, а проникнення в таємницю підсвідомого є «єдиною стежкою», яка приведе людство до нової соціальної гармонії та злагоди.

Фрейдистську лінію філософських роздумів про сутність людини та суспільства, місце та роль людської індивідуальності та стосунки між людьми розвивали такі відомі послідовники (і певною мірою критики) З. Фрейда, як А. Адлер, К. Г. Юнг, О. Ранк, Е. Фромм, Г. Салліван та К. Хорні.

Зігмунд Фрейд народився у невеличкому моравському містечку Фрайбург (нині — Принібор) у сім’ї небагатого крамаря. З восьми дітей у сім’ї Зігмунд вирізнявся найвитонченішими здібностями та потягом до науки. Батьки створювали йому найсприятливіші умови для навчання. У 17 років юнак на «відмінно» закінчив гімназію і вступив до медичного факультету Віденського університету. Тут під керівництвом відомого європейського фізіолога Ернеста Брюке (одним із його учнів був І. Сеченов) формувалися погляди З. Фрейда відповідно до найновіших надбань європейської та світової науки. Працюючи в клініці Й. Брайєра, З. Фрейд здобув досвід осягнення таких психологічних явищ, як страх, утрата чуттєвості, роздвоєння особистості, галюцинації, судома. Під протегуванням лікаря — практика Й. Брайєра З. Фрейд пестував свою методу психоаналізу на засадах глибинних, неусвідомлених мотивів у регуляції людської поведінки. Висновки учня здивували вчителя, який не міг осягнути сміливого поривання юнацького розуму. Сварки та розрив з Й. Брайє-Ром зніти л и молодого дослідника, але не зупинили його потяг До істини. У 1900 році з’явилася книга 3. Фрейда «Тлумачення сновидінь». Пізніше побачили світ такі його праці, як «Психопатологія буденного життя»(1901 рік), «Три нариси з теорії сексуальності» (1905 рік), «Тотем і табу»(1913 рік), «Я та Воно» (1923 рік) та ін.

До всесвітнього визнання вчення 3. Фрейда йшло суперечливо та довго, через полеміку та неприйняття відомих фахівців. Його книгу «Тлумачення сновидінь» (видану накладом усього 600 примірників) не розкуповували більш ніж вісім років!

Сьогодні ж таким накладом З. Фрейда видають на Заході щомісяця. Лише у 1909 році до З. Фрейда приходить визнання. Це сталося після поїздки до США, де його лекції слухали багато вчених, відомих діячів науки та культури. Розповідають, що після однієї з лекцій до З. Фрейда підійшов «патріарх» американської психології Вільям Джеме. Обійнявши вченого, він мовив: «За Вами — майбутнє».

Психоаналітичний метод і теорія З. Фрейда потребують спеціального розгляду. Нас же цікавить його філософське вчення. У ньому З. Фрейд виходить із засновку про те, що свідомість людини підпорядкована її підсвідомості, змістом якої є «лібідо» — статевий потяг, доглибно-підсвідома енергія індивіда, коріння якої — в сексуальному інстинкті. Свідомість виникає з конфлікту між «лібідо» та соціальним середовищем — природно-предметним та духовно-нормативним світом культури та суспільства. Цей конфлікт, вважає З. Фрейд, розпочинається ще з раннього дитинства. Він наперед визначає долю людини та у певних випадках може довести її до неврозу або душевного захворювання. За Фрейдом, «лібідо» є першим і головним спонукальним мотивом діяльності людини.

Другим спонукальним мотивом діяльності є специфічний потяг людини до смерті — «танатос», що збуджує людину до знищення себе або інших. Вихідна агресивність, на думку З. Фрейда, закладена в природі людини біологічною спонукою. Потяг до смерті призводить до наслідків, аналогічних лібідо. Від руй нації людину можуть врятувати лише захисні механізми — витіснення, раціоналізація, регресія, сублімація тощо. Завдання суспільства, вважав Фрейд, полягає у формуванні та вдосконаленні цих механізмів, адже лише вони забезпечують переміщення «забороненої сексуальної (та агресивної) енергії» на несексуальні (та незлочинні) об’єкти, розрядження її у вигляді діяльності, прийнятної для індивіда та суспільства.

З. Фрейд обґрунтував оригінальне бачення духовного життя особистості. За його думкою, структура психічного складається з ірраціонального, генетично первинного, біологічно вроджено го «Воно» («Ід»), посередника між вродженим та вимогами середовища «Я» («Его») та джерела моральних і релігійних почуттів, контрольного й керівного агента «Над-Я» («Сунер-Его»). Якщо «Воно» визначене генетично, а «Я» є продуктом індивідуального досвіду, то «Над-Я» постає у вигляді продукту впливу інших людей. «Воно» виникає у ранньому дитинстві (комплекс Едіпа) й залишається практично незмінним упродовж усього життя. Дисбаланс між трьома складовими психіки призводить до її руйнації, соціальних конфліктів, дестабілізації суспільних відносин. Отже, для забезпечення психологічно стабільного життя особистості, а водночас і соціально збалансованого стану соціуму, творчого розвитку культури, треба розібратися в таємниці підсвідомого, навести міцні мости між структурними підрозділами психіки, надати генетично вродженій енергії можливість зреалізувати себе у вигляді та формах культуротворчої діяльності.

Як бачимо, З. Фрейд спробував осягнути суспільство (і людину) зовсім з іншого, ніж його попередники, боку: з боку зумовленості її притаманними людині біопсихологічними спонуками — лібідо та танатосом. У марксистській літературі радянського періоду ця спроба розглядалась не інакше, як «сміхотворна», «ідеалістична» й «реакційна». Враховуючи те, що деякі мотиви цього вчення були використані теоретиками фашизму, для Фрейда і його послідовників місця в науковій і навчальній філософській літературі не знаходилось. їх імена супроводжувала лише їдка критика, яка, на жаль, не могла об’єктивно оцінити вклад Фрейда у розвиток філософської і психологічної думки людства.

Між тим, вчення З. Фрейда має неабиякий позитивний зміст. Цю спробу не слід відкидати як несуттєву або хибну. Адже і сексуальний потяг, і пристрасті агресивності або любові у житті особистості та суспільства відіграють далеко не останню роль. Через палке кохання чи не розділену пристрасть траплялися важкі психологічні травми, коїлися злочини, велися криваві війни, ламалися людські долі. І все це відбувалося всупереч економічним, політичним та соціокультурним чинникам. А яких творчих висот сягає людина, окрилена палким коханням і щирою відданістю або відторгнута ними! Отже, ці чинники є також життєвими, важливими та істотними як і ті, про які йшлося у марксизмі або екзистенціалізмі, філософії життя або герменевтиці. Інша справа, що детермінуючу роль біопсихологічних (як вроджених, так і набутих) чинників не слід перебільшувати. Вони саме такі, як й інші складові людського життя. З. Фрейд обґрунтував їхню роль у соціумі (в цьому полягає заслуга вченого, оскільки до нього на ці чинники теоретики не звертали належної уваги) й абсолютизував їх, у чому ми вбачаємо суттєву ваду та історичну обмеженість його вчення.

Послідовники З. Фрейда добре розуміли як позитивний зміст, так і обмеженість його вчення у зв’язку з «перебільшенням повноважень» сексуальності. Так, австрійський психолог і психіатр, фундатор так званої індивідуальної психології Альфред Адлер (1870-1937), який свого часу належав до складу гуртка З.Фрейда й захоплювався його ідеями, критикував знаменитого психіатра за перебільшення ролі сексуального та підсвідомого в детермінації поведінки людей. Індивідуальний потяг (у тому числі і сексуальний), на думку А. Адлера, має не лише біологічну (асоціальну) зумовленість, як вважав З. Фрейд, а радше соціальну.

Подібну вихідну позицію обстоював і швейцарський психолог, культуролог, фундатор аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961). Популяризуючи З. Фрейда, К. Юнг водночас виношував зерна власної філософсько-психологічної концепції. Її наріжним каменем стало переосмислення ролі сексуального чинника в психічному житті індивіда та тлумачення підсвідомого не тільки як суб’єктивного та індивідуального, а й як колективного та безособового психічного, коріння якого сягає глибинних шарів архаїчних культур. Колективне підсвідоме (К. Юнг назвав його «архитипом») є підсумком життя роду. Воно притаманне всім людям, успадковується й постає як підвалини, на яких виростає індивідуальна психіка. Архитипні образи, згідно з К. Юнгом, завжди супроводжують людину. Вони є джерелами міфології, релігії, мистецтва, культури й через них впливають на організацію життя та побуту народу. Колективне підсвідоме втручається в життя. Часом це призводить до колективних психозів, масових рухів, війн, що докорінно змінюють вигляд соціуму, плин і спрямованість історичного процесу.

Трансформації у бік надання більш важливого значення соціальним чинникам та обмеження чинників біопсихологічних (сексуальних) фрейдизм зазнав у дослідженнях американських вчених, найвизнанішим серед яких був німецько-американський філософ і соціолог, психолог і культуролог Еріх Фромм (1900-1980). Він переглядає біологізм З. Фрейда, вносить істотні коригування у символіку підсвідомого, зміщує наголоси в розумінні конфліктних ситуацій з придушеної сексуальності на її соціокультурну детермінацію. Е. Фромм уводить поняття соціального характеру як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства. Ліквідація життєвих конфліктів та соціального відчуження зумовлена соціокультурними, а не лише індивідуально-психологічними чинниками. Водночас він підкреслює роль психофізичного виховання індивідів методами гуманістичної етики та управління, поширення психодуховних орієнтацій як найефективнішого засобу соціальної стабілізації системи. Найвищою гуманістичною цінністю Е. Фромм вважає властивість любити. Любов в його розумінні е критерієм буття і відповіддю на запитання про сенс людського існування. Опановуючи мистецтво любові, людина поступово змінює життєві орієнтації та характер, трансформує їх у бік альтруїзму, гуманізму, людяності.

Інтерпретація вчення З. Фрейда у працях його послідовників пізнішого часу є відносно самостійним напрямком соціально-філософських роздумів — неофрейдизмом. Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, А. Кардінерта інші неофрейдисти обстоювали тенденцію реформи класичного психоаналізу на засадах обмеження біологізму та механіцизму З. Фрейда через «доповнення» його доктрини досягненнями суспільних наук, зокрема, соціальним вченням К. Маркса. «Фрейдомарксизм» — таку назву отримали зазначені концепції — дуже близько підходить до екзистенціалізму, персоналізму, феноменології тощо. У дечому він наближається до релігійно-містичних концепцій соціуму, хоча вони, звичайно, є самостійним напрямком соціально-філософських роздумів.