Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Арнольд Джозеф Тойнбі

(1889-1975)

«У своєму житті суспільство стикається з цілою низкою проблем, і кожна його складова частина розв’язує їх найзручнішим для себе способом»

Англійський філософ, соціолог та історик Тойнбі народився у родині землевласників скандинавського походження. Прадід майбутнього філософа мав ферму, володів 600 акрами землі, виховав 15 дітей, які здобули освіту й стали помітними людьми в суспільному житті тогочасної Англії. Його дід був лікарем, а батько — службовцем соціальної опіки. У силу родинних обставин, маленький Тойнбі зростав і виховувався в сім’ї свого дядька — історика і мецената Арнольда Тойнбі, який помер за шість років до його народження. Вдова Арнольда — «тітка Шарлі», що на багато років пережила свого чоловіка, була для хлопчика не лише авторитетним вихователем, але й духовно близькою особою. Вона цікаво розповідала різноманітні історії, коментувала життєві пригоди, поступово вводячи допитливу дитину у світ великої культури. Саме «тітка Шарлі вперше познайомила Тойнбі з «оксфордським світом», виховала в ньому потяг до освіти, шанобливо-трепетне ставлення до історії, культури і науки. Однак, Тойнбі вважав, що покликання історика виховала в ньому його мати — Сара Едіт, яка з п’ятирічного віку, щоденно, перед сном читала сину своєрідні лекції з історії.

Цікавим є такий біографічний факт: свою першу книжку, видану у 1915 p., вчений підписав ім’ям «Арнольд Тойнбі». Це викликало страшенне невдоволення родини. «Це не твоє ім’я, — казали вони, — а ім’я твого дядька». Задля заспокоєння родини, Тойнбі додав до свого імені ім’я свого діда — Джона. Так народився всесвітньо відомий вчений з ім’ям «Арнольд Дж. Тойнбі».

Майбутній вчений отримав блискучу освіту. Вінчестерський коледж, куди з другої спроби поступив здібний і наполегливий хлопець, вважався престижним і досить потужним навчальним закладом. Тут домінували класичні науки, серед яких помітно виділялись філологія, історія, латина, філософія. Допитливий юнак цікавився історією, зокрема, грецькою. Він вивчав грецьку літературу, давньогрецьку мову, захоплювався Гомером. В Оксфордському університеті, в якому після закінчення коледжу продовжив навчання Арнольд Тойнбі, він знову ж таки заглиблюється в грецьку історію, літературу, грецьку та латинську філологію. Взявши відпустку, юнак здійснює подорож до Греції, Франції та Італії, де безпосередньо знайомиться з тим, що було предметом його вивчення протягом 12 років. Хвороба відторгла Тойнбі від служби в армії і участі у Першій світовій війні, яка забрала життя переважної більшості його однокурсників і друзів. Війну він відбув не на фронті, а у відділенні політичної розвідки Міністерства закордонних справ Великобританії.

Деякий час Арнольд Дж. Тойнбі працює в Лондонському університеті, подорожує по Греції, співпрацює з англійською ліберальною газетою (Манчестер Гардіан), де публікує свої враження від побаченого в Греції. Прийнявши запрошення Міністерства закордонних справ щодо редагування видання шеститомної праці з історії Паризької мирної конференції, Арнольд Дж. Тойнбі приступив до справи, яка визначила його місце в історії філософії і культури. З вузького «спеціаліста по Балканах» він перетворився в маститого історика і філософа, який створив унікальну модель всесвітньої історії: у 1934 році в світ вийшли перші три томи його знаменитої 12-томної праці «Дослідження історії», завершеної й переданої для видавництва у США в 1962- 1964 pp. Скорочений варіант I—VI томів твору був опублікований У 1946 p., VII-X томи — в 1957 р. Третю ілюстровану версію «Дослідження історії» в одному томі Арнольд Дж. Тойнбі підготував і опублікував у Лондоні (1974) разом з Джейн Каплан.

Як справедливо зазначає один із дослідників творчості Тойнбі О. Пріцак, ці публікації зробили Тойнбі знаменитим. «Дослідження історії» стало бестселлером, а сам Тойнбі — зіркою першої величини, яку університети (переважно американські) запрошували виступати з доповідями.

У чому ж секрет успіху великого філософа і історика? Що нового (у порівнянні, насамперед, із Шпенглером) запропонував він у царині історії розвитку людської цивілізації? Яким увійшов Тойнбі в історію науки, культури і філософії? Зупинимось на цьому більш детально.

Розвиваючи думки М. Данилевського і О. Шпенглера про циклічність історії, А. Дж. Тойнбі розуміє її як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. На відміну від О. Шпенглера, що прогнозує «присмерк Європи», А. Дж. Тойибі, як і К. Ясперс, обґрунтовує можливість врятування західної цивілізації шляхом посилення ролі релігійно-духовних засад та моральних чинників суспільної життєдіяльності людей.

А. Дж. Тойнбі виходить з розуміння локального соціуму як унікального і неповторного. Загальна історія характеризується множинністю культурних типів, кожен з яких має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індивідуального життя людей від найпростіших (побутових) форм його вияву до найвищих злетів творчої фантазії.

Кожна цивілізація, розмірковує вчений, існує в просторі і часі, єдність яких створює своєрідне середовище проживання, провідні характеристики якого зумовлені географічними чинниками. Історія, підкреслює А. Дж. Тойнбі, існує там, де є час. Час — це поле, на якому відбуваються зміни станів людського життя, через яке виявляється дійсний зміст історії. Історик, на думку А. Дж. Тойнбі, постає як передавач часу. Виключна роль у механізмі передачі часу належить пам’яті. Вона упорядковує час і служить своєрідним резервуаром історичного досвіду, механізмом осягнення історії.

Локальні цивілізації А. Дж. Тойнбі позначає як віхи часу на шляху відкритої історії, в основі розвитку якої лежить всесвітній розум, божественний закон — Логос. Істина виявляється через діалог людства з Логосом. Джерело історичного руху розуміється як виклик Логоса. Історія є відповіддю на виклик.

Осягнення історії — це розуміння суті божественного виклику, що реалізується через різноманітні форми людської діяльності. Кожна людина (народ, нація) розуміє виклик по-своєму і тому втілює його у притаманних лише їй формах культури. А. Дж. Тойнбі підкреслює значення вибору народами варіантів втілення виклику в практику, роль раціонального проникнення у виклик, значення творчої еліти і лідера, здатних осягнути його сутність і перенести божественний закон з однієї душі в іншу.

Головним питанням, на якому зосередились наукові пошуки вченого, стало питання про те як виникають цивілізації? Очевидно, з примітивного суспільства у стані Інь (спокою), яке знайшло внутрішню силу до дії, тобто до стадії Ян. Тут Тойнбі недвозначно відкидає біологізм та детермінізм О. Шпенглера і дає людині свободу вибору.

Людина, як така, розмірковує вчений, живе на Землі принаймні триста тисяч років. Але тільки в останні п’ять — шість тисяч років люди знайшли внутрішню силу відгукуватися на виклики. А. Дж. Тойнбі називає п’ять ступенів виклику: 1) суворий клімат; 2) нові землі (заморська колонізація); 3) удар; 4) тиск; 5) гноблення. Ідеальним варіантом є, звісно, «золота середина» — достатньо і не забагато. Не раз потрібно «творчій меншості» відійти, щоб набратися свіжих сил і повернутися. Тойнбі називає цей процес «відхід-і-повернення». Цивілізація розвивається доти, поки «творча меншість» ще має «життєвий порив».

Розвиток культури визначається не завоюваннями та зовнішнім блиском, а «витонченістю й досконалістю». Але в людській творчості криється небезпека, яку Тойнбі окреслює як «справедливу помсту» з трьох обожнень: «ефемерного Я», «ефемерної інтуїції» та «ефемерної техніки».

Історія рухається таким чином, що «творча меншість» перетворюється у «панівну меншість». «Не творча більшість» лишається на узбіччі суспільства, не беручи активної участі и його житті. Вона перероджується у клас, який Тойнбі називає «внутрішнім пролетаріатом». Крім того, на межі даної цивілізації постає «зовнішній пролетаріат». Суспільство надломлюється — починається період розрухи, народжуються розколи. Їх Тойнбі налічує чотири: розкол суспільного організму (головним чином мілітаризм), розкол у душі (брак основи для стимулу), розкол горизонтальний (боротьба класів) і розкол вертикальний (міждержавні війни). За допомогою мілітаризму народжується світова Держава, де внутрішній пролетаріат, який тепер мас стимул Культурно себе виявити, творить вищу вселенську церкву. Через якийсь час світова держава розпадається; настає «героїчна доба» для зовнішнього пролетаріату, коли твориться епос. За певних обставин може дійти до «відродження», а отже, й до переродження у нове суспільство (цивілізацію).

Історію рухає вперед творча меншість. Саме вона формує нові ідеї і погляди, самовіддано проводить їх в життя, залучає до їх здійснення широкі верстви населення. У період суспільного злету влада перебуває, як правило, в руках людей, що відрізняються проникливістю розуму, широким соціальним досвідом, високими моральними і загальнокультурними якостями. Згодом склад керівної еліти змінюється. До неї проникають користолюбці, що розглядають владу лише як засіб власного збагачення і панування. Керівна еліта поступово перетворюється на замкнену касту, що гальмує історичний поступ або деформує його.

Саме в цей час, вважає А. Дж. Тойнбі, на історичну арену виходить нова генерація лідерів, яка спирається передусім на матеріальні інструменти влади і силу зброї. Процес усвідомлення несправедливості соціального устрою завершується розколом духу. Нова генерація звертається до «пролетаріату» — пасивної маси людей, здатних лише до руйнування створених раніше форм суспільного життя. Розпочинається процес суспільних змін, спрямованість якого залежить не лише від внутрішніх суперечностей, а й від зовнішніх впливів інших народів і цивілізацій.

Засобами застереження цивілізації від руйнування і падіння А. Дж. Тойнбі вважає духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств населення, здатність лідерів до нового розуміння суті виклику часу. Звичайно, кожна цивілізація врешті-решт прийде до занепаду. Хоча його можна відстрочити або навіть і уникнути. Йдеться про спасіння, джерело якого А. Дж. Тойнбі вбачає в єдності духу народу, що досягається залученням людей до всесвітньої релігії на засадах об’єднання всіх релігійних культів. Саме релігія дає людству той спектр ідей, цінностей, норм і символів, що забезпечує любов і милосердя, єдність і взаємоповагу, глибоку духовність і моральність, тобто той спектр цінностей, що становить внутрішній стрижень історії. Народи за різних часів розуміють і відтворюють його по-своєму. Це виявляється у різноманітності світових культур, які, проте, не розривають історію, а, навпаки, — збагачують вселюдське життя невичерпністю змісту.

XX ст., вважає А.Дж. Тойнбі, зміцнює вселюдську єдність такими процесами, як співтворчість наук і культур, проникнення технологій та індустріалізму в усі галузі життя. Інтеграція світової цивілізації, за його прогнозом, посилюватиметься. До числа явищ і процесів, що завдають світовій історії руйнаційних впливів, вчений відносить насамперед економічні й політичні проблеми, суперництво наддержав, міжнаціональні проблеми. Він підкреслює гуманітарний обов’язок розвинутих країн надавати допомогу знедоленим народам. А. Дж. Тойнбі гостро відчуває реальну можливість загибелі всіх завоювань розуму і духу і тому закликає людей до милосердного об’єднання на засадах вселюдських пріоритетів і моральних цінностей.