Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
Григорій Сковорода

(1722-1794)

«Мир ловил меня, но не поймал»

Видатний український мандрівний філософ-гуманіст, просвітитель і поет Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухи Лубенського полку (тепер Чорнухинського району) Полтавської області в сім’ї малоземельного селянина -козака. Він виростав, виховувався і мужнів серед мальовничої природи, працелюбного люду і глибокої народної культури, до якої з дитинства тягнувся як до єдиного джерела творчої наснаги, моралі і високої людяності. Батьки Григорія дотримувались народних традицій козацького роду і в такому ж стилі намагались виховувати дітей. Спочатку Григорій навчався у дяка, потім — у Чорнухинській церковнопарафіяльній школі. Він зарекомендував себе не лише здібним, але й надзвичайно допитливим учнем. Юнака приваблювали література, математика, природничі науки, логіка, риторика та поетика. Він тягнувся до знань і цілком закономірно виявився у складі студентів Києво-Могилянської академії.

Музика, риторика, філософія, природничі науки і математика — ось головні пріоритети, яких дотримувався талановитий і жвавий студент єдиного вищого навчального закладу Наддніпрянської України і разом з тим — одного з найбільш престижних на той час вищих закладів освіти Російської імперії. Він блискуче знав давньогрецьку і давньоримську філософію і літературу — Геракліта, Платона, Арістотеля, Епікура, Сенеку, володів декількома європейськими мовами, поділяв вчення Коперніка про множинність світів, відстоював гуманістичні цінності. З часом Сковорода став помітною постаттю серед студентського загалу і аж ніяк не випадково виявився в числі обраних до придворного хору цариці Єлизавети Петрівни. У Петербурзі юнак знайомиться а художніми шедеврами столиці, науковими здобутками вчених Російської академії наук, поглиблено вивчає філософію, теологію, історію релігії й по завершенні навчання в академії приймає запрошення російського посла Вишневського супроводжувати його під час поїздки по Європі.

Три роки промайнули як один день. Сковорода знайомиться з європейською культурою, знову ж таки, вивчає філософію і богослов’я, пише свої перші віршовані і філософські твори. Повернувшись до України, Григорій Сковорода приймає запрошення до викладацької посади Переяславської семінарії, де відразу проявив себе педагогом-новатором, вільнодумцем. Останнє в країні, що сповідувала абсолютизм, не лише не віталось, але й переслідувалось. Молодий педагог виявився на вулиці. Не маючи ні домівки, ні сім’ї, ні близьких друзів, Сковорода деякий час працює домашнім вчителем, викладачем поетики в Харківському колегіумі. Він любить педагогічну працю, дітей, просвітництво і науки і разом з тим не може змиритись з формальними порядками, які домінували в тогочасних закладах освіти. З часом Сковорода кидає викладацьку працю і обирає для себе шлях подорожнього.

Він стає мандрівним філософом, народним учителем і співцем. У сірій свитині, з мішком за плечима, з книжкою в руках — таким його бачили в Полтаві, Києві, під Москвою, в Харкові, на Курщині, Орловщині, у Воронежі, в Приазов’ї та інших місцях імперії. Таким він і ввійшов в історію.

Саме в цей період мандрівний мислитель створює свої основні філософські і поетичні твори — «Начальная дверь ко християнському добронравию» (1766), «Диалог о древнем мире» (1772), «Разговор дружеский о душевном мире» (1773), «Алфавит или букварь мира» (1775), «Брань архангела Михаила с сатаной» (1783)та ін.

Оригінальність філософії Г. Сковороди виявляється у його вченні про «дві натури» та «три світи».

«Перша натура» — це видимий світ, який є похідним (вторинним) від «невидимої натури», тобто від Бога. Бога Г. Сковорода «розчинює» в природі — у всьому живому і неживому. Цей своєрідний пантеїзм дозволяє філософу з’єднати дві натури в єдине ціле і разом з тим визначити їх субординацію по відношенню одна до одної.

Мислитель поділяв усю дійсність на три світи — «макрокосм» (природний світ реальних, видимих речей і явищ; він є тінню невидимої натури — Бога); мікрокосм — внутрішній світ людини; символічний світ — світ Біблії — посередник між макро- і мікрокосмом. Справжня людина, вважав Г. Сковорода, народжується тоді, коли осягає невидимість, коли стає духовною істотою, коли вона пов’язана із своїм внутрішнім світом, єством якого є Бог. За своєю сутністю людина, підкреслював філософ, є тотожною Богу, і пізнаючи своє єство, вона пізнає Бога. Служіння Богові, любов до нього є одночасно служінням і любов’ю до людини.

Найважливішою з усіх наук Г. Сковорода вважав науку про людину та її щастя. Філософ був міцно зв’язаний з життям свого народу, відбивав у своїй творчості інтереси широких народних мас, виявляв глибокий і постійний інтерес до корінних соціальних проблем своєї епохи. Роздуми Г. Сковороди мають релігійно-філософський характер. Вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Філософ шанував людину праці й через всі свої твори проніс ідею праці як найвищої моральної чесноти людини. Справжнє щастя, підкреслював він, полягає не в багатстві або плотській насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу.

Г. Сковорода обстоював ідеї соціальної рівності («нерівної рівності») як рівності людей за природою; виступав проти станової нерівності; критикував феодальні порядки; паразитизм, неуцтво, брутальність та лицемірство тих, хто живе за рахунок праці інших.

Г. Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Г. Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». «Крізь любов та віру людина пізнає себе», — твердить Сковорода. «Пізнай себе», як відомо, не вперше з’являється у філософії. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах, як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорукою здоров’я людини є її радість, кураж.

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Усі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода своїм власним життям підтверджує, що заклик «Пізнай себе» — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Усі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність, але де не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність, вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тліни- і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть Дух. До нього й зводив Сковорода ситність життя. Плоть не мас істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в крицевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковороді; часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доїси людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритім вважає Сковорода.

За життя мислителя жодна з його праць не була надрукована. Твори Г. Сковороди передавались усно, розповсюджувались у рукописах. їх читали, ними захоплювались, вони обговорювались у інтелігентських колах і в селянських родинах. Творчість Г. Сковороди мала значний вплив на формування цілої плеяді українських і російських мислителів, серед яких були І. Котляревський і Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський і О. Потебня, Л. Толстой і М. Горький, Є. Гребінка та ін. Захоплювався Сковородою й Т. Г. Шевченко. Пригадуючи дитячі роки, у вірші «Козачковському О. А.» він, зокрема, писав:

«...і зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду...»