Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
Томас Гоббс

(1588-1679)

«Філософія — це раціональне пізнання дій або явищ із відомих нам причин або чинних підвалин і, навпаки, можливих чинних підвалин із відомих нам дій»

Майбутній філософ з’явився на світ у тривожні дні наближення до берегів Англії іспанської «Непереможної армади». Можливо, побоюючись армади, мати розроджувалась важко, дитя з’явилось у світ кволим та хворобливим. Мало хто вірив, що Англія вистоїть у запеклому двобої з армадою; мало хто з членів сім’ї сподівався, що народжене дитя виживе. Проте Англія, як відомо, морський двобій виграла, а кволість та хворобливість від народження не завадили Гоббсу плідно прожити 91 рік, здійснити кілька мандрівок на материк, написати цілий шерег цікавих і змістовних філософських праць. Головними серед них були «Елементи природного та політичного закону», «Про громадянина», «Про тіло», «Про людину», («лаву та визнання Т. Гоббсу, як соціальному філософу та теоретику політики, приніс написаний у Парижі й виданий у Лондоні в 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія, форма та влада держави церковної та громадянської». До речі, це саме дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до засудження й навіть спалення іншими.

Час, як відомо, всьому віддає належне. «Левіафан» Т. Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших фундаментальних праць, на ідеях якої ґрунтувалися і з якої виходили концепції «громадянського суспільства» та «правової держави».

Життєвий шлях Гоббса розпочинався з Оксфорда, куди він був відданий на навчання з 15-річного віку. Знаменитий університет, між тим, юнака не захоплював. Він мало читав, зневажливо ставився до класичної спадщини й загалом через все життя проніс невиразне ставлення до університетської освіти. Пере вагу Гоббс віддавав самонавчанню. Під час подорожей (будучи наставником лорда Гардвіка) двадцятидволітній Томас захопився працями Галілея та Кеплера, розпочав вивчати Евкліда. До речі, Гоббс був одним з небагатьох вчених, хто міг ознайомитись з рукописом «Метафізичних роздумів» Декарта ще до їх публікації. Від рукопису у Гоббса залишилось суперечливе враження. Він навіть написав свої роздуми — заперечення, опубліковані Декартом з відповідями на них. Гоббс взагалі пишався своїми математичними викладками. Він самонадійно вступав у полеміку з відомими математиками, звичайно ж, програвав у диспутах, але не визнавав цього, вважаючи свої висновки (скажімо, стосовно квадратури кола і т. ін.) незаперечними.

Загально-філософські погляди Гоббса мали пересічний характер. Маючи підозру щодо атеїстичних симпатій філософа, його мало публікували, особливо в Англії. Збірка творів Гоббса вийшла в Амстердамі лише в 1688 році, через дев’ять років після смерті. Як вже зазначалось, славу Гоббсу як Великому філософу принесла праця під незвичною назвою «Левіафан», опублікована в 1651 році.

«Левіафан» — це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу», підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції — своєрідного «земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і цілий народ.

Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини, потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичних інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого індивіда. Людина, вважав Т. Гоббс, посідає проміжне місце між природою та суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні та «тілесній будові» породжує у них неоднакові прагнення. Це, у свою чергу, викликає суперництво, ворожість у відносинах. Людина, робить висновок філософ, є «більш хижою твариною та жорстокішим звіром, ніж вовки, ведмеді та змії» (Гоббс Т. Избранные произведения: В 2-х т. — М.,1964. — Т.2. — С.23).

«Війну всіх проти всіх» Т. Гоббс називає «природним станом людей». У цьому стані маємо, що «людина людині вовк». Зіткнення людей між собою призводить до руйнівних наслідків, анархії, різнобарвності соціальності такою мірою, що ніхто ні в якій ситуації не може гарантувати захист та безпеку. Люди перебувають у стані загальної невизначеності. їх опановує страх за своє життя. Останнє якраз і підштовхує до роздумів про засоби врятування та впорядкування відносин. Люди приймають рішення про перехід до «громадянського», тобто «суспільного» стану, укладають між собою угоду — суспільний договір, створюють державу. «Держава, — писав Т. Гоббс, — є одна особа, відповідальною за дії якої зробила себе шляхом взаємної домовленості велика кількість людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу та засоби всіх їх так, як вважає за необхідне для їхньої злагоди та загального захисту» (Там же.— С. 197).

Заперечуючи релігійне вчення про «божественне» походження держави, Т. Гоббс одночасно відкидає утопічні думки про її організацію та статус. Люди укладають між собою угоду не через ідеальні (чи високоморальні) потяги один до одного, а лише Під тиском власної користі, зумовленої як природою людини, так і законами взагалі. Ця «природна необхідність», вважав філософ, якраз і вивела людей із стану тваринних відносин, примусила жити суспільно, привела до створення держави та права, зумовила принципи (закони) спілкування.

Держава, згідно з Т. Гоббсом, — це своєрідний живий організм, який має душу — суверена, нерви та сухожилля — державних службовців, суглоби — виконавчі та судові органи, очі держави — таємних агентів тощо. Як і в живому організмі, головне в державі — це її душа. На її боці — розум, могутність, авторитет, рішучість. Віддаючи свої права «державі», «уряду», «суверену», народ має підкорятися «загальній волі», дотримуватися Порядку, виконувати всі «природні закони». Т. Гоббс формулює близько двадцяти таких законів. Серед них — прагнення до миру, обов’язок поступатися своїми правами на користь миру та злагоди в державі, повага до чужої приватної власності, взаємодопомога громадян, дотримання принципу рівності тощо. Фундаментальним законом суспільно-державного життя Т. Гоббс вважав обґрунтоване Біблією, Конфуцієм та багатьма іншими мислителями правило: не роби іншому того, чого не бажаєш собі.

Спільним критерієм поведінки та мотивації діяльності людей, підкреслював філософ, є користь, вигода для держави. Справедливим у ній вважається також те, що відповідає зазначеному критерію й не суперечить установленим державою законам. Як громадяни, так і суверен мають чітко дотримуватися законів. Вони мають забезпечувати громадянський мир та суспільну злагоду як засаду засад «здоров’я держави», добробуту громадян, величі суверена. Громадянську війну Т. Гоббс розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад, філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності.

Т. Гоббс був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю — і законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь, суперечок та громадянської війни.

«Царство, розподілене в собі самому, — писав Т. Гоббс, — не може зберігатися» (Там же. — С. 206). Самовладдя суверена не повинне мати меж (Т. Гоббс був прибічником монархії, міцної, сильної, енергійної влади освіченого й мудрого монарха) й водночас мати їх: усе, що суперечить «природним законам» (миру та безпеці), суверен не має права впроваджувати в практику. Понад те, «природні закони» дозволяють не підкорятися суверену, якщо його розпорядження спрямовані проти життя та безпеки людини.

Дехто з філософів вважає соціально-філософську (державо-будівничу) концепцію Т. Гоббса якщо не тоталітарною (диктаторською), то, принаймні, недемократичною. Гадаємо, особливих підстав для цього немає. Симпатії до монархії та монарха були в ті часи явищем звичним саме тому, що ця форма правління була мало не найефективнішим засобом забезпечення та зміцнення державності, соціальної злагоди та громадянського миру, а головне — засобом приборкування вивільненої революційним піднесенням руйнівно-бунтівної енергії народних низів. Нові соціальні верстви лише готувалися до відповідальності за владну організацію суспільства, старі ж ще не склали своїх владних повноважень і готові були у будь-який момент перейти у контрнаступ. Політична практика, у свою чергу, ще не завершила пошук нових владних структур, не виявила відчутних переваг парламентаризму. На нашу думку, Т. Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та процесів, зокрема, для рівності, суверенітету громадянина тощо.

Остаточно вивільнивши соціальну філософію з лабет теології, Т. Гоббс політизував її, підпорядкував державобудівничим процесам, пошуку політичних рішень, обґрунтуванню політичних реформ. Загалом, філософська та світоглядова проблематика змістилася на периферію предметного поля соціальної філософії. Вона поступилася місцем конкретним політичним питанням. Післягоббсівська філософія набула яскраво вираженої державотворчої спрямованості. Її новий злет пов’язують з іменами нідерландського філософа Б. Спінози та англійського філософа Дж. Локка.