Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Керуватись власним розумом
Рене Декарт

(1596-1650)

«Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую»)

Латинізоване ім’я Рене Декарта Картезій (Renatus Cartesius) — дало назву не тільки вченню цього геніального мислителя, а й цілому напрямку у філософії та природознавстві XVII- XVIII сторіч — «картезіанство». Значення Декарта важко переоцінити. Він був першим мислителем Нового часу, писав про Декарта Бертран Рассел, який спробував створити нове філософське знання. «Від його робіт, — продовжував Рассел, — віє свіжістю, яку після Платона не можна знайти у жодного із його знаменитих попередників» (Рассел Б. История Западной философии. — М., 1993. — С. 75).

Майбутній Великий філософ, математик і вчений народився в сім’ї французького дворянина, навчався і виховувався в заснованому орденом ієзуїтів досить відомому на той час навчальному закладі — «Колеж Руайяль» в невеличкому мальовничому французькому містечку Ля Флеш. Невисокий на зріст, худорлявої статури, хворобливий хлопчик, між тим, вирізнявся серед товаришів дивовижною допитливістю, вдумливістю, фанатичною впертістю у навчанні. У колежі панувала сувора дисципліна, підтримувався жорсткий розпорядок дня. Спали учні у загальних спальнях. За сигналом, який подавався в один і той же час незважаючи на пору року і був обов’язковим для всіх, вони рано піднімались, гуртом йшли на молитву, на сніданок, на навчання, на обід, на прогулянки тощо: спільність мислення майбутніх «сержантів духу» виховувалась муштрою, єдиними вимогами і однаковим ставленням до всяк і кожного.

Хворобливому Рене, між тим, було зроблено виключення. Він мав можливість жити за власним розпорядком. Вільний час спонукав до роздумів, вільний розпорядок — до вибору авторів і їх праць, які юнак почав освоювати. Майбутній філософ вивчав латину, давно грецьку мову, праці знаменитих античних і середньовічних мислителів, розмірковував над ними, щоправда, дещо в іншому ключі, ніж це здійснювалось на уроках під керівництвом офіційних наставників. Останнє привело до того, що під кінець терміну навчання хлопець «випав із загального схоластичного мислення», в дусі якого зростали вихованці коледжу, відкинув нікчемну книжкову науку й утвердився у думці про те, що єдиним природним знаряддям розуму (і пізнання) є сумнів. Цей висновок, сформований на противагу схоластичній філософії, супроводжував Великого мислителя все його життя.

У період Тридцятирічної війни Декарт служив у війську, пізніше - подорожував шляхами Європи, які привели його до Голландії, де він прожив понад двадцять років, на самоті відшліфував і подарував світові головні ідеї своєї оригінальної філософської системи.

Як засвідчує історія, Декарт ніколи не був одруженим, але мав дочку, яка померла у п’ятирічному віці. Він гарно одягався. Завжди носив меч. Працював по декілька годин в день, не переобтяжуючи себе надмірним читанням і дискусіями. Однак це не завадило філософу і вченому підготувати ряд оригінальних праць, найважливішими серед яких стали такі книги, як «Міркування про метод», «Метафізичні роздумування», «Начала філософії», «Трактат про світло», «Правила для керівництва розумом» та ін.

В історії науки Декарт відомий як засновник аналітичної геометрії, автор введення в математику змінної величини, завдяки якій, за словами Ф.Енгельса, в цю, здавалося б, статичну науку, ввійшли рух і діалектика.

В історії філософії Декарт відомий як творець дедуктивного методу, фундатор раціоналізму в теорії пізнання, автор знаменитої тези «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую» ). Широке визнання отримали вчення Р. Декарта про вроджені ідеї, його роздуми про сутність Бога, фізику тілесної субстанції, механіку тваринного світу, метафізику духовної субстанції, пристрасті, а також про рух небесних світил.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає «дотримуватись певного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема, геометрії.

філософ упевнений, що людина від народження має певні (вроджені) ідеї, які й становлять фундамент пізнання. їх потрібно уточнити і за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їх основі всю систему знання. Провідними серед вроджених ідей, за Декартом, є ідея Бога, математичні аксіоми, Деякі моральні цінності. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Соціально-філософські погляди Р. Декарта вивчені менше. Відкриття Р. Декарта як соціального філософа все ще не відбулося.

А це, як відомо, ставить перешкоди на шляху осмислення історичної генези соціально-філософської думки в «післядекартовий» період, сприйняття концепцій таких видатних мислителів, як Дж. Локк та Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо та І. Кант.

Праці Р. Декарта «Міркування про метод» та «Засади філософії» викликали незадоволення протестантських богословів. Воно вилилося в переслідування, гоніння філософа. Саме тому, прийнявши запрошення шведської королеви Крістіни, Р. Декарт переїхав до Стокгольма, де й номер від простуди лютої зими 1650 року.

То ж які філософські ідеї виношував Р. Декарт і чи мають вони сенс у загальній логіці еволюції філософського знання? Зупинемось на цьому більш детально.

Перша й головна серед них — ідея соціального значення розуму, наукових знань як провідних чинників суспільної організації. До Декарта цю ідею виношував Ф. Бекон. Останнє аж ніяк не принижує заслуг французького філософа, а навпаки — свідчить, що його міркування знаходилися в загальному контексті соціальних пошуків доби. Якщо ж уважно придивитися до декартівського розуміння ролі «розуму» в системі суспільної організації, то стане ясно: воно більш глибоке та всебічне, ніж беконівське. Р. Декарт, підносить роль розуму до статусу світ оглядового принципу, натомість Ф. Бекон лише описує його емпіричні вияви.

У полеміці зі своїми видатними сучасниками, серед яких особливо вирізняються Т. Гоббс, П. Гассенді та паризький теолог А. Арно, Декарт викристалізовує головний принцип своєї філософської системи — принцип сумніву, який, на його думку, однозначно вказує на існування духу як першого й головного первня будь-якого філософствування. «Я мислю, отже, я існую», - підкреслював Р. Декарт, маючи на увазі, що «буття нашого духу» є найвищим принципом філософії, а відповідно й буття людини, яка займає середнє положення між світом «буття» та «небуття».

Людина, згідно з Р. Декартом, є істотою, здатною до самовдосконалення. Здавалося б, ця думка також є лише відлунням італійського Відродження. Піко делла Мірандола, як відомо, наголошував на ній — мало не найпершим серед усіх гуманістів цієї героїчної доби. Проте Декарт «прочитував» зазначену ідею у новому відношенні: якщо людина належить одночасно і до світу буття, і до світу небуття, то від її власної діяльності залежать саморух у той чи інший бік, звеличення або падіння, духовний тріумф володіння істиною або суто тваринне існування у світі тіней та примар. Тим самим філософ повертав людину до дійсності, науки, розуму та діяльності як єдино реальних чинників посилення могутності людини, її влади над природою.

Хоч би як пізніше ми тлумачили декартівське «cogito», але його думка про діяльне самоствердження людини (навіть за умови існування Бога) не може не бути визнана геніальною. Як нам здається, саме вона відкривала широкий і надзвичайно глибокий пласт філософського осягнення діяльної сутності соціального, на півтора сторіччя випереджаючи знамените фіхтеанське «Я» та гегелівську «абсолютну ідею».

Не менш цікаві та ґрунтовні думки містить вчення Р. Декарта про волю. Філософ переконливо доводить відповідність розуму та волі за умови підпорядкування волі (що нерідко збочує з істинного шляху на манівці) розумові, який усвідомлює свої завдання та засади своїх розумних дій.

Свобода волі, згідно з Декартом, не заперечує й не виключає необхідності. Зовсім навпаки, вона постає як зумовлена обставинами цієї необхідності. Свобода волі та необхідність, робить висновок Декарт, утворюють суперечливу єдність і співіснують як такі, що зумовлюють одна одну. «Щоб бути вільним, - писав філософ, — мені не слід бути байдужим при виборі однієї з двох протилежностей. Радше навпаки: чим більше схильний я до однієї, — чи то тому, що я розумію, що в ній міститься добро та істина, чи то Бог зумовлює саме такий злет моєї думки, — тим більше я її вибираю» (Цит. за: Асмус В.Ф. Декарт. — М., 1956. — С. 19). Декартове розуміння взаємозв’язку та взаємозумовленості свободи волі та необхідності передувало знаменитій формулі Б.Спінози — «свобода є усвідомлена необхідність». Власне кажучи, воно й започаткувало філософську інтерпретацію свободи через необхідність (і навпаки), що зберігає свої евристичні можливості до наших днів.

Філософські ідеї Р.Декарта розвивали його численні послідовники — картезіанці, серед яких вирізняються постаті французького богослова та філософа А. Арно (1612-1694), філософа Ж. Роо (1620-1672), письменника та філософа Б. Фонтенеля (1657-1757), голландського філософа, фізіолога та педагога Г. Лe Руа (Леруа) (1598-1679). Згодом сформувалася своєрідна «школа Декарта». «Істинними картезіанцями» виявилися такі видатні мислителі, як А. Гелінкс та Н. Мальбранш (1638-1715).

Власне кажучи, від декартівських ідей відштовхувалися майже всі наступні великі та визначні філософи. І хоча більшою мірою вони заперечували, спростовували, переосмислювали те чи інше положення декартівського вчення, вилив Р. Декарта на їхні роздуми виявився більш ніж помітним. Б. Спіноза, наприклад, зажив слави через подолання декартівського дуалізму, матеріальної та духовної субстанцій. Дж. Локк поглибив декартівське вчення про матерію через заперечення його абстрактно-геометричних характеристик останньої. Г. Лейбніц, спростовуючи вчення Р. Декарта про Бога як джерело вроджених ідей, показав, що раціональні засади пізнання знаходять свої джерела в природі людини. Ж. Ламетрі спростував декартівське положення про відмінність «людської» та «тваринної» природи. І. Кант заперечував декартівське обґрунтування буття Бога тощо.

Усе це аж ніяк не принижує Декарта, а навпаки — підкреслює його велич як філософа, від якого розпочинають свій відлік фундаментальні філософські ідеї та вчення нової доби — Просвітництва. Значення Декарта полягає в тому, що він зумів одночасно з Беконом переосмислити та ввести у контекст нових духовних орієнтацій надбання доби Відродження та Реформації. Власне кажучи, Декарт разом з Беконом постають як мислителі, що забезпечили епохальну спадкоємність (тяглість) соціально-філософських ідей. Саме в цьому ключі ми й розглядаємо зазначених мислителів в історії філософії.

Новий час підносить нових героїв. Постать Декарта на філософському горизонті XVIII сторіччя не була самотньою. Поряд із ним, хоча і в інших місцях Європи, обстоювали власні вчення французький філософ і математик П’єр Гассенді та англійський філософ і теоретик Томас Гоббс.