Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Системна методологія і теоретизація географії
Сутність поняття «система»

Системна організованість (системність, порядок) як об'єктивна загальна властивість навколишнього світу, пізнавальної і практичної діяльності на противагу хаосові (несистемність, безпорядок).

Тектологія, або «загальна організаційна наука» О. Богданова («Тектология: всеобщая организация науки», 1913, перевид. — 1920, 1928), що передувала кібернетиці Н. Вінера (N. Wiener «Cybernetics: or Control and Communication in the Animal and the Machine», 1948) і загальній теорії систем Л. фон Берталанфі (L. von Bertalanffy «General System theory: Foundations, Development, Applications», 1968).

Тектологія (грец. τεκτοίνω — майструю, будую і λόγος — слово, учення) — загальнонаукова концепція, яка формулює в узагальненому вигляді параметри і типи усіх можливих форм організації. Предмет тектології визначається тим, що Всесвіт «виступає перед нами, як процес безмежного розгортання форм різних типів і ступенів організованості — від невідомих нам елементів ефіру до людських колективів і зоряних систем» (О. Богданов «Тектология: всеобщая организация науки», 1928).

Термін «тектологія» запровадив організатор «Спілки моністів» Е. Геккель (Е. Haeckel «Generelle Morphologie der Organismen», 1866). Тектології О. Богданова передував емпіріокритицизм Е. Маха (E. Mach, 1838 — 1916) і Р. Авенаріуса (R. Avenarius, 1843 — 1896), енергетизм В. Оствальда (W. Ostwald, 1853—1932, засновник фізичної хімії), історичний монізм соціологічної школи К. Маркса (K. Marx, 1818 — 1883), напрацювання Л. Ґейґера (L. Geiger, 1829 — 1870), Л. Нуаре (L. Noire, 1827—1897) та ін.

Головна ідея тектології полягає у тотожності природних і суспільних явищ в організаційному аспекті. Кожен елемент природи або суспільства необхідно розглядати як систему, для якої важливі як відношення між частинами, так і відношення цілого із зовнішнім середовищем. О. Богданов проаналізував економічні відносини і організаційні механізми функціонування суспільства, намагався конструювати раціональну схему організації життя людей, що замінить норми моралі нормами доцільності.

Головні фундаментальні проблеми тектології: універсальна методологія пізнання, підвищення ефективності діяльності, актуалізація творчого потенціалу людини.

Теоретичні ідеї тектології: принцип неперервності, принцип комплементарності (принцип додаткових співвідношень), ідея ланцюгового зв'язку, необхідність застосування принципу зворотнього зв'язку для підвищення ефективності діяльності, принцип колової причинності, закон розбіжності і сходження форм, принцип узгоджених суперечностей, принцип рівноваги та ін. (О. Богданов, 1913, 1920, 1928).

Головні організаційні механізми тектології: механізм формування систем, механізм стійкості і розвитку, механізм криз, універсальний регулюючий механізм (позитивний і негативний підбір), подібність будови різних організаційних структур, динамічна рівновага.

Принцип бірегуляції (зворотнього зв'язку), ідея моделювання як складові кібернетики. Уперше термін кібернетика у розумінні управління особливими об'єктами запровадив Платон (Πλάτων 428—348 рр. до Р. Х.) у діалозі про риторику «Горгій» («Горуіад», 390—385 рр. до Р. Х.). За Платоном, цими особливими об'єктами могли бути як адміністративні одиниці, так і військові чи торговельні кораблі, колісниці.

Кібернетика (англ. cybernetics, грец. κυβερνητική — мистецтво управління) — наука про управління, зв'язки і опрацювання інформації в техніці, живих організмах і людському суспільстві (N. Wiener, 1948); наука про загальні закони одержання, зберігання, передавання й перетворення інформації у складних системах управління («Енциклопедія кібернетики» за ред. В. Глушкова, 1973).

Система (грец. σύστημα — ціле, складене з частин; утворення) — поєднання об'єктів (з їхніми властивостями, відношеннями) з упорядкованими взаємними зв'язками, що надає йому нові якості — цілісність, автономність, стійкість Э. Алаев, 1983).

Комплекс (лат. complexus — зв'язок, поєднання) — система, що вирізняється високим рівнем поєднання між складовими елементами за потоками речовини, енергії й інформації та має високу енергетичну економічність і підвищену стійкість щодо зовнішнього середовища Э. Алаев, 1983).

Сутність системного підходу, системного аналізу, структурного аналізу, загальної теорії систем.

Системний підхід — намагання надати дослідженням всеосяжний характер, розкрити взаємозв'язок наукових фактів, подати знання у вигляді логічно несуперечливої цілісності.

Системний аналіз — інструментарій міждисциплінарної діяльності; сукупність методів, прийомів, процедур дослідження; розглядає предмет з боку його властивостей і відношень загалом.

Структурний аналіз досліджує зв'язки, відношення і функціональні характеристики складових системи.

Загальна теорія систем — методологічне знаряддя теоретичного аналізу об'єктів дійсності як певного роду систем, що формує системну картину Світу, виявляє закони і закономірності організації систем, здійснює їхню класифікацію.

Головні поняття загальної теорії систем: підсистема, надсистема, елементи, зв'язки (прямі, зворотні; горизонтальні, вертикальні; безпосередні, опосередковані; парні, множинні; зовнішні, внутрішні), структура (внутрішня, зовнішня), поліструктурність, ієрархія, функція, зовнішнє середовище, мета, стан, рівновага, стійкість, мінливість, інформація, синергія, емерджентність, самоорганізація, гармонія, управління.

Головні принципи теорії систем: цілісність, ізоморфізм, кінцева мета, ієрархія, рангування, функціонування, розвиток.

Головні завдання теорії систем: виявлення і чітке формулювання проблеми за умов невизначеності, оптимізація структури, виявлення цілей функціонування і розвитку системи; вивчення організації системи.

Гносеологічні можливості системного підходу (посилена увага до питань структури, зв'язків, ієрархії об'єктів), гносеологічні обмеження системного підходу (поза увагою — генеза, еволюція об'єктів). Доцільність заміни системного мислення інтеґральним, що враховує позасистемні об'єкти і зв'язки та дає змогу охопити реальний світ у всій повноті й різноманітті.