Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Зміст і завдання навчальної дисципліни «теорія і методологія географічної науки»
Філософські засади навчальної дисципліни

Вплив філософії науки на становлення та розвиток теорії і методології географії.

Філософія науки — погляд на реальну науку та її історію з позиції філософії.

Типологія уявлень про предмет філософії науки (J. Losee «A Historical Introduction to the Philosophy of Science», 1972):

✵ філософія науки є формулюванням світогляду, який сумісний із найважливішими науковими теоріями або навіть заснований на них;

✵ філософія науки як виявлення передумов наукового мислення і діяльності (підхід, що подібний до соціології науки);

✵ філософія науки є аналізом і поясненням понять і теорій науки (неопозитивізм);

✵ філософія науки — метанаукова методологія, що визначає, чим наукове мислення відрізняється від інших способів пізнання; якими методами повинні користуватися учені при дослідженні природи; які умови необхідні для конкретності наукового пояснення; який когнітивний статус наукових законів і принципів.

Сутність понять діалектика, гносеологія, епістемологія, когнітологія, доксологія, методологія наукового пізнання.

Діалектика (грец. διαλεκτική — мистецтво вести бесіду, сперечатися) — учення про об'єктивну суперечливість буття, тотожність протилежностей (конечне і безконечне, перервне і безперервне, зв'язок і відокремленість, сталість і мінливість та ін.), які, однак, не нейтралізують одна одну, а, реалізуючись у своїй тотожності як рух, розвиток і творчість, розгортаються у багатоманітність конкретних форм сущого; методологія оновлення суспільної практики і духовного життя («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Гносеологія (грец. γνώσις, — пізнання і λόγος — слово, учення) — розділ філософії науки про наукове пізнання, його сутність, структуру, методи і розвиток; наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Епістемологія (грец. επιστήμη — знання і λόγος — слово, учення) — галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів (сутність пізнання; його генезис; історична еволюція; умови достовірності його результатів; історичні зміни його структури, соціокультурного статусу, стратегічних цілей, взаємозв'язків із життєвим світом людини, з мовною, духовно-практичною, виробничою, технологічною та іншими видами некогнітивної діяльності, з усім розмаїттям соціокультурних практик) («Філософський енциклопедичний словник», 2002). Традиційно ототожнюється з гносеологією, але у некласичній філософії гносеологія зосереджує увагу на вивченні категоріальних опозицій «суб'єкт — об'єкт», а епістемологія — «об'єкт — знання».

Епістемологічна перешкода — запозичені з минулого думка, уявлення або інтелектуальна звичка, які стримують наукове пізнання, чинять внутрішній спротив його розвиткові (Р. Жаклін, 1998).

Когнітологія (лат. cognito — «знаю» і грец. λόγος — слово, учення) — наука, метою якої є дослідження функціонування знання у різних системах (живих істот, суспільстві, техніці) («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Доксологія (грец. δόξα — думка, погляд, загальноприйнята думка і λόγος — слово, учення) — риторична теорія знання, запропонована М. Розенґреном (М. Rosengren «Doxa och den nya retorikens kunskapssyn», 1998; «Doxologi - en essa om kunskap», 2008). За М. Розенґреном, доксологія є версією епістемології, ученням про те, як ми насправді виробляємо необхідне нам знання; усі знання є доксичними (doxa — загальноприйнята думка на противагу episteme — об'єктивне, вічне знання); усі знання, факти, оцінки, істини як топоси (topoi — у класичній риториці — аргумент, загальнозначуще твердження), включені в ту чи іншу доксу; будучи топосами, вони можуть використовуватись як вихідні пункти аргументації, тобто як поняття, що не підлягають сумніву без вагомих підстав, як поняття, що задані і непроблематичні; визнання істини і фактів, засноване на вагомих аргументах, але воно ніколи не ґрунтується на неспростовних доказах; факти, оцінки та істини можуть бути використані або неправильно використані для підтримки або повалення докси. М. Розенґрен визнає соціальну зумовленість і мінливість усього людського знання, у т. ч. й наукового, зазначає, «що людство ніколи не має справу з реальністю самою по собі, а лише з людським виміром реальності, який створений нашими пізнавальними здібностями, мовами, здатністю мислити і діяти. Факти творяться спільнотою експертів на основі вагомих аргументів. Вагомість аргументу визначається відповідно до системи загальноприйнятих знань» (М. Rosengren «Doxologi — en essa om kunskap», 2008).

Методологія (грец. μεθοδολογία — учення про засоби) наукового пізнання:

✵ філософське учення про науковий метод пізнання і перетворення світу;

✵ система принципових положень науки, що тісно пов'язані з філософією; система головних абстракцій, які закономірно випливають з історії, нагромаджених теоретичних досліджень і з практичного використання науки;

✵ парадигмальне ядро науки.

Методологічні рівні науки (рис. 1):

✵ філософська методологія — загальні принципи пізнання і категоріальний апарат науки; змістовна основа будь-якого методологічного знання; визначає світоглядні підходи до процесу пізнання і перетворення дійсності;

✵ загальнонаукова методологія — теоретичні концепції, які використовують усі або більшість наук;

✵ конкретнонаукова методологія — сукупність методів, принципів дослідження і процедур, які використовує конкретна наукова дисципліна.

Рис. 1. Методологічні рівні наукового пізнання

Значення методики і техніки дослідження (технологічна методологія), що забезпечують отримання достовірного емпіричного матеріалу і його первинне опрацювання, після чого він може включатись у масив наукового знання.

Формування трансдисциплінарної методології, що описує Всесвіт у його тотальності (англ. total — загальний) і цілісності, дає голістичне світобачення, обґрунтовує самопричинність розвитку матерії (А. Самарський «Парадигма нелінійного мислення та її роль в сучасній науці», 2010).

Головні методологічні проблеми географічної науки: проблема диференціації та інтеґрації географічної науки, проблема цілісності географії, проблема взаємодії природи і суспільства, проблема співвідношення і взаємозв'язку хорологічного (просторового) та історичного (хронологічного) підходів.