Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Об’єкт і предмет географічної науки
Загальний об’єкт дослідження географічної науки: підходи до означення

Об'єкт дослідження географічної науки — сфера дійсності, на яку спрямоване наукове географічне пізнання.

Змістова і термінологічна неузгодженість понять на означення загального об'єкта географічної науки (рис. 26).

Співвідношення понять на означення загального об'єкта географічної науки (дод. А):

✵ поверхня Землі (К. Ritter, 1822; А. Humboldt, 1845; F. von RiAthofen, 1883; H. Wagner, 1913; Р. Vidal de La Blache, 1913; Ф. Ріхтгофен, 1884; Д. Анучин, 1902; С. Рудницький, 1905; П. Тутковський, 1914; C. Sauer, 1925; А. Hettner, 1905, 1927; F. Schaefer, 1953; «Resolution the American Geographical Society», 1954; В. Кубійович, 1955; R. Hartshorne, 1959; М. Yeates, 1968; А. Getis, J. Getis, J. Fellmann, 1998; Т. Fik, 2000; Г. де Блій, П. Муллер, 2004; А. Holt-Jensen, 2009 та ін.);

✵ фізико-географічна оболонка (А. Григорьев, 1937);

✵ географічна оболонка (П. Броунов, 1910; А. Григорьев, 1960; С. Калесник, 1970; Ю. Саушкин, 1976; «Географический энциклопедический словарь: понятия и термины», 1988; «Географічна енциклопедія України», Т. 1, 1989; Ф. Мильков, 1990; В. Преображенский, 1990; М. Пістун, 1996; О. Шаблій, 2003; М. Голубчик и др., 2005; Я. Олійник, А. Степаненко, 2007; В. Петлін, 2011 та ін.);

✵ географічна сфера (Д. Арманд, 1957 та ін.);

✵ епігеосфера (А. Исаченко, 1965, 2004 та ін.);

✵ геосфера (3. Алаев, 1983 та ін.);

✵ геоверсум (3. Алаев, 1983 та ін.);

✵ біогеосфера (Б. Родоман, 1999 та ін.);

✵ глобастема (В. Андрейчук, 2009 та ін.);

✵ ландшафтна сфера Землі (Ю. Ефремов, 1950, 1959; Ф. Мильков, 1967, 1970, 1990 та ін.);

✵ ландшафтна оболонка (С. Калесник, 1970; И. Щукин, 1980; М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998; О. Топчієв, 2009, 2016 та ін.);

✵ географічний простір (А. Hettner, 1905, 1927; W. Bunge, 1962; Р. Haggett, 1972; М. Ермолаев, 1967, 1969; С. Калесник, 1970; О. Шаблій, 1977, 2015, Кн. 1; Ю. Гладкий, 2016 та ін.);

✵ геопростір (А. Смирнов, 1971 та ін.);

✵ Земна планетарна система (Г. Белозерский, В. Дмитриев, 2007; К. Маца, 2011 та ін.);

✵ географічне середовище (Е. Semple, 1911; H. Barrows, 1923; В. Анучин, 1960; Е. Ackerman, 1963; «Ad Hoc Committee on Geography», 1965; Н. Гвоздецкий, 1979; Н. Мукитанов, 1979; Э. Алаев, 1983; М. Пістун, 1996; С. Мороз, В. Онопрієнко, С. Бортник, 1997; М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998; Е. Taaffe, 1970; Y.-F. Tuan, 2013; «International Chapter on Geographical Education», 2016 та ін.);

✵ геосередовище (А. Гудзевич, 2014 та ін.);

✵ геоноосфера (О. Шаблій, 2016 та ін.).

Рис. 26. Синонімічний ряд до поняття загального об'єкта географічної науки

Геосферний підхід

Синонімія понять оболонка і сфера у науковій географічній мові.

Оболонка — те, що покриває чи окутує, оповиває що-небудь ззовні, з поверхні; зовнішній вигляд, зовнішня форма чого-небудь, за якою криється певний внутрішній зміст («Великий тлумачний словник ...», 2002).

Сфера (грец. σφαίρα — куля) — замкнута поверхня, усі точки якої рівновіддалені від центра; предмет, що має форму кулі; поверхня такого предмета (наприклад, небесна сфера — небо, небосхил) («Великий тлумачний словник ...», 2002).

Розвиток уявлень про сферичну будову Землі, Сонця, Сонячної системи, Всесвіту.

Ідея сферичної будови Космосу сягає давніх та античних часів, зокрема представники піфагорійської школи давньогрецької натурфілософії розробили музично-математичну модель Космосу, згідно з якою небесні тіла мають гармонійно-пропорційне розташування. Гармонія Космосу отримала відображення й на земній поверхні при проведенні ліній географічних тропіків, Полярних кіл. Загалом теорія натуральних місць Аристотеля, концепції геоцентризму, геліоцентризму будуються на ідеї поступового розгортання простору від центру: «центрального вогню» (Аристотель), Землі (Піфагор), Сонця (М. Коперник, Дж. Бруно, Г. Галілей та ін.).

Сферичне світобачення М. Ломоносова (1711—1765), який, розглядаючи внутрішню будову Землі, виділяє земну поверхню; шари земні, створені людськими руками; шари земні, створені натурою (М. Ломоносов «О слоях земных»,1763).

Запровадження А. Гумбольдтом поняття сфера життя, або лебенсфера (нім. lebenssphare) (A. Humboldt «Ansichten der Natur», 1807).

Внесок Е. Зюсса (1831-1914) у розвиток природничих наук та запровадження ним понять літосфера, гідросфера, атмосфера, біосфера: «... як на Сонці виділяють концентричні оболонки, так, напевно, і на Землі можна відрізнити оболонки, з яких кожна перебуває у численних зв'язках з іншими ... Перша оболонка — атмосфера, друга — гідросфера і третя — літосфера . Одне здається чужорідним на цьому великому, утвореному зі сфер небесному тілі, а саме — органічне життя. Там воно обмежене певною зоною на поверхні літосфери. Рослини, коріння яких у пошуках їжі проникає у ґрунт і піднімається у повітря, щоб дихати, є гарною ілюстрацією розташування органічного життя ... Вона (біосфера) простягається тепер як над сухою, так і над вологою поверхнею» (E. Suess «Das Antlitz der Erde», 1885).

Внесок В. Вернадського у створення теорії біосфери як результату геологічного і біологічного розвитку: «Біосфера — це оболонка життя — область існування живої речовини» (В. Вернадский «Биосфера», 1926).

Застосування ідеї сферичності для пояснення просторової організації суспільства. За Д. Анучіним, унаслідок взаємодії різних космічних і телуричних сил сформувалися як її атмо-, гідро-, літо- і педосфера, так і біо- і антропосфера, тобто форми органічного життя на земній поверхні та стадії і форми культури її найдосконалішого органічного продукту — людини (Д. Анучин «О преподавании географии и о вопросах, с ними связанных», 1902).

Етносфера — земна оболонка, що являє собою мозаїчну в етнічному відношенні антропосферу, що постійно змінюється в історичному часі та взаємодіє з ландшафтами планети Земля (Л. Гумилев «Этногенез и этносфера», 1970).

Сучасні уявлення про шарову будову Сонця (ядро, конвективний шар, тахоклін, фотосфера, хромосфера, корона), Сонячної системи (Меркурій, Венера, Земля, Марс, Пояс астероїдів, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Пояс Койпера)¹.

Поверхня Землі. Земна поверхня як хронологічно перший онтологічний об'єкт дослідження географії (Ф. Ріхтгофен, С. Рудницький, А. Геттнер та ін.).

Предмет географії, за Ф. Ріхтгофеном, — земна поверхня у широкому розумінні (земна кора з водами, повітрям і організмами) («Aufgaben und Methoden der heutigen Geographie», 1883). Земля «як цілісність, як сама для себе, своєрідна одиниця у світовому просторі», яку географія «старається всесторонньо дослідити та представити з усім, що на ній знаходиться» (С. Рудницький, 1905).

Поверхня Землі як простір, у якому розміщені природні явища, «земля як цілісність, а спеціально її поверхня, це предмет географії» (С. Рудницький, 1905).

Географічна поверхня Землі як матеріальна поверхня, що обіймає верхні верстви літосфери, цілу гідросферу і атмосферу (С. Рудницький, 1905). С. Рудницький вважав, що «розміщення різних природних явищ на тій поверхні є найголовнішим предметом фізичної географії, а сьогодні — і географії загалом». Він трактував поверхню Землі як «найбільш питому область географії» і зазначав, що «жодна инша наука сеї области у неї відібрати не може» (С. Рудницький, 1905).

Географія — «хорологічна наука про земну поверхню, що вивчає земні простори за їхніми відмінами і просторовими взаємозв'язками» (А. Hettner «Die Geographie, ihre Geschichte, ihre Wesen und ihre Methoden», 1927).

Фізико-географічна оболонка. Фізико-географічна оболонка як зона взаємодії головних оболонок Земної кулі (атмосфери, гідросфери, літосфери і біосфери) (А. Григорьев, 1937). За А. Ґріґор'євим, фізико-географічна оболонка є загальним об'єктом дослідження фізичної географії.

Географічна оболонка. Поняття географічної оболонки як «зовнішньої оболонки Землі» запропонував П. Броунов. Географічну оболонку учений вважав предметом дослідження фізичної географії: «... інакше кажучи, сучасний устрій зовнішньої земної оболонки, яка є ареною органічного життя, і ті явища, які в ній відбуваються» (П. Броунов, 1910).

За А. Ґріґор'євим, географічна оболонка — комплексна оболонка Земної кулі, яка складається із земної кори, нижньої частини атмосфери (тропосфери і частини стратосфери), гідросфери, рослинності і ґрунтового покриву, тваринного світу. Це одна зі сфер Землі. Відмінності її від інших сфер, які лежать як нижче, так і вище, полягають, по-перше, в тому, що до її складу входять речовини у трьох агрегатних станах (в інших сферах — тільки в якомусь одному); по-друге, у ній процеси протікають завдяки як космічним, так і телуричним джерелам (в інших сферах — завдяки одному з них); по-третє, тільки у ній є життя і взагалі органічна матерія. Дослідження компонентів географічної оболонки показало, що у своїй будові і розвитку вони між собою пов'язані і взаємозумовлені настільки тісно і глибоко, що утворюють одне нерозривне ціле — особливе явище природи, пов'язане у своєму походженні із земною поверхнею і яке має свої специфічні закони будови і розвитку («Краткая географическая энциклопедия», Т. 1, 1960). У термінологічному плані А. Ґріґор'єв ставив знак рівності між географічною оболонкою і географічним середовищем (1960); вважав географічну оболонку то загальним об'єктом дослідження тільки фізичної географії (1960), то загальним об'єктом дослідження географії загалом (1966).

С. Калєснік вважав географічну (ландшафтну) оболонку об'єктом дослідження фізичної географії, оскільки, «щоб суспільні і природничі географічні науки могли злитися в «єдину», «моністичну» географію, вони повинні мати об'єкт вивчення, специфічні властивості і закони розвитку якого були б однаково специфічними і для природи, і для суспільства. Такого об'єкта немає». Учений верхню межу географічної (ландшафтної) оболонки проводив в атмосфері на висоті 25—30 км, нижню межу обмежував в літосфері зоною гіпергенезису, яка охоплює верхній горизонт літосфери (до глибини 500—800 м) (С. Калесник, 1970).

Географічну оболонку об'єктом дослідження фізичної географії вважав і Ф. Мільков. Географічна оболонка складається з елементів різних сфер (літо-, атмо-, гідро-, біосфери), є поняттям вищого ієрархічного рангу, ніж сфера, хоч поняття «оболонка» і «сфера» подібні за змістом (Ф. Мильков, 1990).

В. Прєображенський розглядає географічну оболонку як космічний об'єкт, що характеризується неповторною у Сонячній системі властивістю — наявністю людства, людського суспільства як його особливого компонента.

Географічна оболонка — складна єдність природи і суспільства. Однак єдність, територіальна організація якої досить різноманітна. Ця різноманітність на сьогодні є предметом нашого спільного вивчення (В. Преображенский, 1990).

М. Пістун терміни «географічна оболонка» і «географічна сфера» розглядає як синоніми; географічну оболонку Землі вважає загальним об'єктом географії. Географічна оболонка (сфера) Землі є потужним (20—35 км) шаром взаємопроникнення і взаємодії неорганічної, органічної та суспільної сфер. Учений зазначає, що географічна сфера Землі є цілісним природно-суспільним утворенням, у якому взаємодіють різні закони «чистої» природи і суспільства. Людство, існуючи та організовуючи свою діяльність відповідно до законів суспільного розвитку, не перестає бути частиною природи, сукупністю організмів, які дихають, харчуються, ростуть, розмножуються і помирають; філософськими аргументами цілісності є принципи монізму (матеріальної єдності Світу) і детермінізму (загального зв'язку між компонентами природи); цілісним є процес освоєння всієї поверхні Землі, в основі якого лежать цикли обміну речовини, енергії та інформації; цілісним є процес вивчення і спостереження Землі за допомогою космічних методів (М. Пістун, 1996).

О. Шаблій також вважає географічну оболонку найзагальнішим об'єктом вивчення усієї системи географічних наук. Географічна оболонка має континуально-дискретну організацію різного просторового масштабу, починаючи від глобального і закінчуючи локальним, місцевим (О. Шаблій, 2003).

М. Ґолубчік зі співавторами загальним об'єктом географії вважають географічну оболонку, що включає також соціосферу (географічне довкілля). Географічна оболонка — 1) природна геосистема, у межах якої стикаються, взаємно проникають одна в одну і взаємодіють нижні шари атмосфери, приповерхневі товщі літосфери, гідросфера і біосфера; 2) загальний об'єкт дослідження географії, складна багатошарова оболонка, яка складається з трьох головних «сфер» — літосфери, гідросфери, атмосфери. Як особливу сферу виділяють біосферу. Власне у ній розвивається розумне життя — людина, людське суспільство (п'ята сфера — соціосфера) (М. Голубчик и др., 2005).

Географічну оболонку центральним об'єктом дослідження географії вважають Я. Олійник, А. Степаненко. Географічна оболонка — складна, упорядкована система, частини якої перебувають у відношенні ієрархічної супідрядності. Фізико-географічні процеси у цій оболонці протікають під впливом як сонячної, так і внутрішніх джерел енергії; всі види енергії, що надходять до неї, зазнають трансформації й частково консервуються; найважливіші властивості географічної оболонки — цілісність, зумовлена колообігом речовини й енергії між її компонентами, і ритмічність — повторюваність у часі тих або інших явищ (Я. Олійник, А. Степаненко, 2007).

Географічна сфера. Географічна сфера як синонім географічної оболонки, специфічна оболонка Землі, у межах якої взаємодіють і взаємно проникають одна в одну атмосфера, літосфера, гідросфера та жива речовина (Д. Арманд, 1957). Географічну сферу Д. Арманд вважав об'єктом дослідження фізичної географії. У праці «Проблемы естественнонаучного мировоззрения: краткий курс лекций» (1996) Д. Арманд вказав на можливість використання терміна географічна сфера для означення однієї із земних оболонок: магнітосфери, атмосфери, гідросфери, літосфери, мантії і ядра.

Епігеосфера. Епігеосфера (грец. έπί — на, над, при, після; географічна оболонка Землі) — найскладніша частина планети Земля, де стикаються і взаємопроникають атмосфера, гідросфера і літосфера. Тільки тут можливе одночасне перебування речовини у твердому, рідкому і газоподібному станах. У цій оболонці відбувається поглинання, перетворення і накопичення енергії Сонця і спостерігається складна взаємодія процесів, які стимулюються як сонячною, так і внутрішньоземною енергією. Власне у цій частині Земної кулі стало можливим виникнення і поширення життя, яке, водночас, є суттєвим фактором подальшого перетворення і ускладнення епігеосфери. У межах епігеосфери появилася людина, для якої вона стала довкіллям існування і перетворювальної виробничої діяльності (А. Исаченко, 1965, 2004).

Геосфера. Е. Алаєв стверджував, що «поверхня нашої планети — загальний об'єкт дослідження географії — є складною, багатошаровою оболонкою, яку називають або геосфера, або географічна оболонка. Вона складається із трьох головних «сфер»: літосфери, гідросфери, атмосфери. Сукупно ці три абіотичні оболонки утворюють некросферу». Межі геосфери встановлюють за термодинамічним принципом: верхня межа — тропопауза, у якій спостерігається межа теплового впливу земної поверхні на атмосферні процеси; нижня межа — рівень нульових річних амплітуд температури у земній корі. В особливу сферу виокремлена біосфера: «Власне у цьому просторі розвивається й розумне життя — людина, людське суспільство. Цей п'ятий шар отримав назву соціосфера» Э. Алаев, 1983). Усі ці сфери сукупно утворюють т. зв. ландшафтну оболонку Землі, тобто оболонку, яка складається із особливих територіальних образів — ландшафтів, що є поєднанням абіотичних (неживих), біотичних (жива природа) і антропогенних (створених людиною) елементів, які розвиваються у взаємодії. «Ландшафтна оболонка — це специфічний простір із особливою поведінкою матерії, і крім географії немає жодної іншої науки, яка б вивчала усі ці явища у їхньому взаємозв'язку і в конкретній ситуації, на конкретній місцевості, а також й на глобальному (планетарному) рівні» Э. Алаев, 1983).

За Е. Алаєвим (1983), у ландшафтній оболонці іноді виокремлюють ландшафтну сферу, при означенні якої учений посилається на Ф. Мількова: «зона безпосереднього контакту літосфери з атмосферою і гідросферою, яка становить центральну, вузлову частину географічної оболонки, її активне начало» (Ф. Мильков, 1978).

Е. Алаєв зазначає, що геосфера практично тотожна ландшафтній оболонці, але вони відрізняються структурно: елементами першої є різні сфери — літосфера, гідросфера і т. д.; елементами другої — територіальні системи (ландшафти).

Геоверсум. При означенні загального об'єкта дослідження географії Е. Алаєв не рекомендує вживати поняття географічна оболонка, оскільки, «по-перше, воно перетворює означення науки у тавтологію (географія — наука про географічну оболонку), по-друге, украй немилозвучне слово «оболонка» не має еквівалента в іноземних мовах, що є перепоною для інтернаціоналізації терміна» (Г. Максимов Э. Файбусович, 1976). Поняття «геосферна оболонка» учений також відкидає, вказуючи на доцільність використання коротшого, однослівного терміна. Учений пропонує геоверсум як «термін, що витриманий етимологічно, системологічно (означає пов'язану із Землею частину універсуму, тобто усього об'єктивного світу), досить вишуканий і деривативний («геоверсальний»)» Э. Алаев, 1983).

Біогеосфера. Зовнішню частину планети Земля, одну з багатьох концентричних геосфер, ту, що є ареною життя — біогеосферу — вважав об'єктом вивчення географії Б. Родоман (1999).

Компонентно-функціональне ускладнення географічної оболонки через формування нових геосфер.

Геоекосфера. Геоекосфера як система взаємопов'язаних, континуально- дискретних зональних і реґіональних екосфер, які саморозвиваються та утворюють цілісну єдність, мають довготерміностійкі, еволюційно сформовані екопараметри, що приймаються за еталонні. Поняття геоекосфери запропонував В. Бочаров для означення об'єкта дослідження геоекології (В. Бочаров, 2004).

Соціосфера — самоорганізована, саморегульована планетна система, до складу якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери і прилеглий до Землі Космос та людське суспільство з усіма наслідками його розумової і господарської діяльності. На відміну від біосфери, в основі функціонування якої лежить живлення і забезпечення біотичного колообігу, в соціосфері такими є соціальний обмін речовини і суспільні відносини (М. Голубець, 2015).

Геокосмотехносфера. Геокосмотехносфера як сфера земна, людська за походженням і природно-космічна — за фізичним складом; як область розширеної ноосфери, якою управляють люди із земної поверхні (О. Шаблій, 2015, Кн. 1). Вона складається із земного (сукупність технічних засобів, пов'язаних із науково-дослідницькими і дослідницько-конструкторськими роботами, виробництвом космічної техніки, розбудовою космічної інфраструктури; моніторингом, акумулюванням і опрацюванням отриманої інформації тощо) і ближньокосмічного компонентів (сукупність космічних апаратів, які обертаються навколо Землі чи є геостаціонарними), між якими виникло багато видів зв'язків, переважно інформаційних.

Ближній космос «набуває нової якості у зв'язку з концентрацією в ньому технічних комунікаційно-інформаційних засобів, впливає на багато природних і, навіть, суспільних процесів в атмосфері Землі і на земній поверхні» (О. Шаблій, 2015, Кн. 1).

Уперше термін геокосмотехносфера використав Ю. Кисельов («Суспільно-географічні основи теоретичних та прикладних геософічних досліджень в Україні: автореф. дис. ... д-ра геогр. наук : 11.00.02», 2013).

Геоінформаційна сфера (геоінфосфера) — сукупність інформації, інформаційної інфраструктури, суб'єктів формування, поширення, зберігання та використання інформації стосовно географічної оболонки загалом і окремих компонентів зокрема; складова соціосфери.

Геодиґітальна сфера (лат. digitus — палець, англ. digit — палець, цифра) — цифрова сфера, що формується із розвитком цифрових технологій, появою великих масивів даних і необхідністю їхнього опрацювання, збереження, використання; складова геоінфосфери. Об'єктами геодиґітальної сфери є Інтернет-інфраструктура у вигляді Інтернет-комунікацій, великі масиви даних (Big Data), розподілене обчислювальне середовище (Ґрід-середовище) та їхні користувачі.

Географічний простір. Поняття «географічний простір» запровадив М. Єрмолаєв (М. Ермолаев, 1967, 1969). Географічний простір як природна система, що простягається від верхньої межі магнітного поля Землі (вона розміщена на висоті не менше десяти земних радіусів) до поверхні Мохоровичича.

Головні компоненти географічного простору (С. Калесник, 1970):

✵ ближній Космос: нижня межа на висоті 1 500—2 000 км над Землею; відбувається взаємодія космічних факторів із магнітним і гравітаційним полями Землі; наявний радіаційний пояс;

✵ висока атмосфера: знизу обмежена стратопаузою; відбувається гальмування первинних космічних променів (протонів) та їхнє перетворення у вторинні (електрони і мезони), нагрівання термосфери; наявний озоновий горизонт, який захищає мікроорганізми від згубних доз ультрафіолетової радіації;

✵ ландшафтна оболонка: між стратопаузою і підошвою області гіпер- генезису в літосфері;

✵ підстилаюча кора: від нижньої межі області гіпергенезису до поверхні Мохоровичича.

Геопростір. Геопростір як одна із властивостей географічних утворень. Кожному утворенню відповідає свій геопростір. Географічні утворення, як і всі інші реальні явища зовнішнього світу загалом, є відкритими системами. Однак, їхньою особливістю є надзвичайне розмаїття і «багатоканальність» зв'язків як із довкіллям, так і всередині утворення (А. Смирнов, 1971). А. Смірнов вважав геопростір загальним об'єктом дослідження географії.

Географічний простір, який досліджують на метанауковому рівні і трактують як конструктивний об'єкт науки (конструкт), розглядає О. Шаблій (О. Шаблій, 1977, 2015, Кн. 1).

Географічний простір загальним (абстрактним) об'єктом вивчення географічної науки (на рівні методології і логіки) вважає також Ю. Ґладкій (2016). Головний (спеціальний) об'єкт географії, який є реально, а не тільки у вигляді уявлень — це кореляційні відношення (зв'язки, взаємодії, циркуляція, колообіги, потоки, системи), що приурочені до конкретної просторової арени, мають, зазвичай, складний інтердисциплінарний характер, не обмежуються парними відношеннями об'єктів, виходять поза межі мікросвіту і фактично залишаються поза компетенцією парціальних галузей наукового знання (Ю. Гладкий, 2016).

Ландшафтний підхід

Трактування ландшафтної сфери/оболонки як загального об'єкта географічної науки (Ю. Ефремов, 1950; М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998; О. Топчієв, 2009, 2016), як загального об'єкта фізичної географії (Ф. Мильков, 1967, 1970, 1990; С. Калесник, 1970; И. Щукин, 1980).

Ландшафтна сфера. Поняття ландшафтної сфери Землі як сфери, що охоплює природні та антропогенізовані ландшафти і саме людство в біосоціальному аспекті, запропонував Ю. Єфрємов у статті «О месте геоморфологии в круге географических наук» (Ю. Ефремов, 1950). Поняття структури ландшафтної сфери Землі, пропозиції із виділення супідрядних геосфер усередині ландшафтної сфери розкриті ученим у статті «Ландшафтная сфера Земли» (1959). Терміном ландшафтна сфера Ю. Єфрємов (1950, 1959) запропонував замінити «невдалий» термін географічна оболонка (мотивом заміни слугувало міркування, що означення географії як науки про географічну оболонку Землі звучить як тавтологія).

Ландшафтна сфера Землі — обмежена по вертикалі (від кількох до 200 м і понад) зона прямого стикання і активної взаємодії літосфери, атмосфери і гідросфери, що збігається з біологічним фокусом географічної оболонки (Ф. Мильков, 1967).

Ландшафтна сфера як сукупність ландшафтних комплексів, що вистилають суходіл, океани і льодові поверхні. Головна властивість — здатність трансформувати сонячну енергію у різні види земної енергії, завдяки чому формується сприятливе довкілля для розвитку життя (Ф. Мильков, 1970).

Ландшафтна сфера є центром географічної оболонки, її активним ядром; це тонкий горизонт прямого стикання, контакту і енергійної взаємодії земної кори, повітряної тропосфери і водної оболонки. За насиченістю органічного життя ландшафтна сфера є біологічним фокусом географічної оболонки Землі (Ф. Мильков, 1990).

Ф. Мільков (1967, 1970, 1990) вважав ландшафтну сферу частиною географічної оболонки Землі і загальним об'єктом дослідження фізичної географії.

Ландшафтна оболонка. Поняття географічна оболонка і ландшафтна оболонка як синоніми розглядали С. Калєснік (С. Калесник, 1970), І. Щукін (И. Щукин, 1980).

За М. Паламарчуком і О. Паламарчуком, ландшафтна оболонка є «глобальним об'єктом усіх географічних досліджень». Вона складається з двох частин — природної і суспільної (соціальної). Природна частина охоплює основні сфери Землі: літосферу, атмосферу, гідросферу. Окремо, як особливу сферу, виділяють біосферу. З усіх сфер Землі тільки гідросфера і біосфера повністю містяться у ландшафтній оболонці. Соціосфера включає людство, точніше, суспільство і освоєну людиною частину ландшафтної оболонки, яку називають географічним середовищем. Із розвитком людства географічне середовище охоплює щораз більшу частину ландшафтної оболонки і в майбутньому зіллється з нею. Антропосферу М. Паламарчук і О. Паламарчук трактують як «частину соціосфери, яка охоплює людство як сукупність організмів», а техносферу — як «сукупність штучних об'єктів у межах ландшафтної оболонки Землі, створених людиною з речовин неживої природи». Учені зазначають, що техносфера — «це та ланка у ландшафтній оболонці, яка руйнує її природну основу» (М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998).

Соціоекозона. Соціоекозона як специфічна зона взаємодії суспільства і природи, що формується в ландшафтній оболонці й суміжній з нею природі (кора Землі, приземні простори Космосу) (М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998). Соціоекозона не охоплює усю ландшафтну оболонку; має тенденцію до розширення, перетворюючись в особливий структурний елемент не тільки ландшафтної оболонки, а й Космосу; не має суцільного просторового поширення, як його мають, наприклад, природні зони; складається з певних форм зосередження населення (поселень); територіальна концентрація інтенсивної взаємодії суспільства і природи дуже ускладнює її структуру. Вона тісно пов'язана з іншими сферами географічної оболонки, взаємодіє з ними у тій частині, яка внаслідок еволюції зазнала і зазнає антропогенного впливу (тобто у географічному середовищі) і теж є двоєдиним об'єктом. Двоєдиність завжди містить у собі протиріччя, які певною мірою є джерелом розвитку соціоекозони, і потребує певного моніторингу та засобів управління. У соціоекозоні діють закономірності взаємодії суспільства і природи (М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998).

Ідею «об'єкт географії — ландшафтна оболонка Землі» пропагує О. Топчієв (2009, 2016). «Об'єкт географічних досліджень краще називати «ландшафтною оболонкою», оскільки термін «географічна оболонка» має ознаки тавтології: географічна оболонка Землі, а Земля — Гея. До того ж, подекуди зберігається трактування географічної оболонки як суто природного феномена без населення і господарства. Має місце і підхід, за яким «географічна оболонка» і «ландшафтна оболонка» синоніми, що включають природу — населення — господарство. Відтак, необхідні пояснення щодо «вузького» і «широкого» розуміння географічної оболонки, а це і незручно, і некоректно» (О. Топчієв, 2016).

Геосистемний підхід

Розгляд Землі як єдиної планетарної системи затребуваний у природничо-науковому, політичному, економічному та гуманітарному аспектах. Наука про єдину планетарну систему покликана розробити наукові засади розвитку людства у нових умовах (Г. Белозерский, В. Дмитриев, 2007).

Земна планетарна система як усе наявне на Землі, уся сукупність матеріальних об'єктів, процесів і явищ у тій видимій частині Всесвіту, яка зайнята тілом Землі та її полями. «Нижня» межа Земної планетарної системи — геометричний центр Землі, «верхня» — межа гравітаційного поля (260 тис. км від поверхні Землі). До цієї межі земне тяжіння перевищує сонячне. У структурі Земної планетарної системи виділяють дві підсистеми: матеріально-речовинну підсистему (поділяється на підсистеми другого порядку: абіотичну, біотичну, соціальну); підсистему полів (поля первинні (гравітаційне, електричне, магнітне), поля вторинні (термічне, хімічне, радіаційне, соціальне)). Накладаючись одне на одного, поля Землі сумуються, утворюючи єдине інтеґральне поле Землі. Процесуальна організація Земної планетарної системи здійснюється через речовинно-енерго-інформаційні колообіги. Конкретні речовинно-енерго-інформаційні колообіги, зливаючись, утворюють два планетарних речовинно-енерго-інформаційні колообіги — малий (біотичний) і великий (геологічний) (К. Маца, 2011).

Процес еволюції Земної планетарної системи від формування неорганічних оболонок до формування суспільства є єдиним процесом — процесом геобіосоціогенезису, вектор якого постійно напрямлений на удосконалення способів і форм самозбереження систем. Концептуальна ідея Земної планетарної системи сформульована на основі принципу Всеєдності, теорії систем і теорії самоорганізації. Вона не суперечить концепціям географічної оболонки і біосфери, а продовжує розвиток їхньої головної ідеї — ідеї системної організації Землі.

Географічна оболонка (глобастема) є середовищем еволюції матерії Всесвіту, фокусом геоорганізації (В. Андрейчук, 2009).

Середовищний підхід

Географічне середовище (географічне довкілля). Метатеоретичне значення поняття географічне середовище для сучасного розуміння цілісності географічної науки.

Поняття середовищезнавство (довкіллєзнавство) та необхідність його запровадження і використання у географічній науці.

Середовищезнавство (інвайронментологія, англ. environmental science — наука про середовище) — розділ науки про навколишнє еколого-соціально-економічне (геосоціосистемне) середовище розумової і виробничої діяльності людини та людських спільнот, про раціональне використання природних, соціальних та економічних ресурсів на засадах збалансованого розвитку та збереження цього середовища сприятливим для теперішніх і майбутніх поколінь (М. Голубець, 2010, 2015).

Довкіллєзнавство — географічне учення про довкілля суспільства (О. Топчієв та ін., 2017).

Довкілля — навколишнє щодо людини, групи людей чи суспільства середовище, в якому живуть люди, відбуваються виробничі, соціальні, демографічні, політичні та інші процеси і яке характеризується не лише природними показниками, а й соціально-економічними, демографічними, етнічними та іншими умовами, що безпосередньо чи опосередковано впливають на життя й діяльність людей («Програма дій. Порядок денний на ХХІ століття» («Agenda 21»), 2000).

Підходи до розуміння сутності поняття географічне середовище:

✵ земне оточення суспільства, на відміну від космічного;

✵ природне оточення людського суспільства, тобто комплекс природних умов, що виникли незалежно від людини і зберегли, незважаючи на дію на них людей, здатність до подальшого саморозвитку за законами географічної оболонки;

✵ сфера безпосередньої взаємодії природи і суспільства;

✵ природно-соціальне явище, оскільки його елементами є також матеріальні результати суспільної діяльності;

✵ трактування: природа — це середовище для суспільства, а суспільство — це середовище для природи (О. Шаблій, 2001; 2015, Кн. 1).

Тенденція розширення географічного середовища через освоєння суспільством нових земних просторів та його складових (на відміну від географічної оболонки, межі якої не залежать від розвитку суспільства).

Географічне середовище як загальний об'єкт дослідження географії пропагував В. Анучін. Географічне середовище — це частина ландшафтної оболонки; ландшафтна оболонка займає усю поверхню Землі, географічне середовище займає частину цієї поверхні, є безпосереднім середовищем суспільного розвитку (В. Анучин, 1960).

Географічне середовище — «географічна оболонка на сучасній стадії свого розвитку. Як відомо, вона уже пройшла попередні стадії розвитку — добіологічну і біологічну, а тепер перейшла в антропогенну стадію» (Н. Гвоздецкий, 1979).

Географічне середовище як загальний об'єкт дослідження географії, єдність геологічних, природно-географічних, біологічних і соціальних явищ, які сукупно утворюють особливу реальність, пропагував Н. Мукітанов (Н. Мукитанов, 1979, 1985).

Географічне середовище як явище природно-соціальне є загальним об'єктом дослідження географії, а географічна оболонка — загальний об'єкт дослідження фізичної географії (С. Мороз, В. Онопрієнко, С. Бортник, 1997).

Трактування географічного середовища як частини географічної оболонки, освоєної людиною Э. Алаев, 1983; «Географічна енциклопедія України», Т. 1, 1989; М. Пістун, 1996; С. Мороз, В. Онопрієнко, С. Бортник, 1997; М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998; Я. Олійник, А. Степаненко, 2007).

Геосередовище. Геосередовище як умови (чинники (форма, рух Землі тощо), найрізноманітніші зв'язки (генетичні, структурні, функціональні та ін.), процеси (енергетичні, інформаційні, матеріальні) гравітаційного і термодинамічного полів геопростору, якими визначаються (чи які нормують) просторово-часові відношення (становлення (структурування), функціонування і розвиток) структурно організованих тіл. Його особливістю є структурно-функціональна єдність, яка визначає характер взаємовідносин Людини і Природи. Запровадження терміна геосередовище зумовлене розширенням рамок геопростору — від ландшафтної оболонки до верхнього краю земної оболонки (А. Гудзевич, 2014).

Ноосферний підхід

Ноосфера. Ноосфера (грец. νους — розум, дух) — такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяльність стають планетарною силою, сумірною зі силами природи («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Поняття ноосфера запровадив Е. ле Руа (E. le Roy «Lexigence idealiste et le fait d'evolution», 1927), розвинули Т. де Шарден (T. de Chardin «Le Phenomene humain», 1938 — 1940, опубліковано 1955), В. Вернадський («Несколько слов о ноосфере», 1944).

Закон ноосфери В. Вернадського: на сучасному рівні розвитку людської цивілізації біосфера неминуче перетворюється в ноосферу, тобто в сферу, у якій найважливішу роль у розвитку природи відіграє розум людини.

Умови, необхідні для становлення та функціонування ноосфери: заселення людством усієї планети; еволюція засобів зв'язку; посилення зв'язків, у т. ч. політичних, між усіма державами; переважання геологічної ролі людини над іншими геологічними процесами, що відбуваються у біосфері; розширення меж біосфери і вихід людини у Космос; відкриття нових джерел енергії; рівність людей усіх рас і релігій; посилення ролі громадянського суспільства у розв'язанні питань зовнішньої і внутрішньої політики; свобода наукової думки і наукового пошуку від тиску релігійних, філософських і політичних організацій; створення умов, сприятливих для вільної наукової думки; піднесення добробуту людей, створення реальної можливості послаблення впливу хвороб, боротьба з голодом і злиднями; розумне перетворення первинної природи Землі для задоволення матеріальних, естетичних і духовних потреб населення; відмова від воєн.

Моністична концепція ноосфери Т. де Шардена: єдність матерії і свідомості ґрунтується на тому, що матерія є «матрицею» духовного начала. Фізичній («тангенціальній») енергії, яка зменшується за законом ентропії, протистоїть духовна («радіальна») енергія, яка зростає у процесі еволюції (T. de Chardin, «Le Phenomene humain», 1938 — 1940, опубліковано 1955).

Логічний взаємозв'язок понять «біосфера — техносфера — ноосфера». Роль людиноцентричної техносфери, технонауки у процесі входження біосфери в ноосферу на основі гармонійного синтезу природного і штучного, людини і техніки. Екоцентричний характер розвитку біосфери через тех- носферу до ноосфери.

Ноосфера як загальний об'єкт ноосферології — сучасної комплексної наукової дисципліни, яка формується у міждисциплінарному просторі природознавства, гуманітарного знання, соціальних наук і філософії. Головна тема досліджень — механізми пришвидшення трансформації біосфери в ноосферу. Характерні риси ноосферології — міждисциплінарність і енциклопедичне охоплення різних галузей природничонаукового, соціального і гуманітарного знання (В. Буряк, 2010, 2011).

Генезис ноосферології (В. Буряк, 2011):

✵ класичний етап — 20—40 рр. ХХ ст. (Е. Le Roy, 1927; T. de Chardin, 1938 — 1940; В. Вернадский, 1944);

✵ 60 — 80-ті рр. ХХ ст. (Н. Моисеев «Слово о научно-технической революции», 1985, «Человек, природа и будущее цивилизации: «Ядерная зима» и проблема «запретной черты»», 1986, «Человек и ноосфера», 1990, «Восхождение к Разуму», 1993; А. Сахаров «Наука будущего (прогноз перспектив развития науки)», 1995 та ін.);

✵ сучасний перід — кінець ХХ — початок ХХІ ст. (Н. Багров «Вернадский, ноосферология, геополитика», 2001, «Устойчиво-ноосферное развитие региона. Проблемы. Решения», 2010, «Парадигма современной географии: от ретроспекции к соционоосферному направлению», 2011; В. Боков «Парабола ноосфери или пределы роста», 2009; В. Буряк «Основи вчення про ноосферу», 2010, «Динамика культури в эпоху глобализации: ноосферний контекст», 2011 та ін.).

Когнітивне і прикладне значення геоноосферології — науки, що забезпечує розуміння процесів розвитку природи і суспільства, сприяє формуванню сучасного наукового світогляду (О. Шаблій, 2016).

¹ Джерело: Щукіна Н. «Як сьогодні досліджують Сонце: що знаємо і чого не знаємо …» / Н. Щукіна // День. — 2018. — № 28-29. — С. 18-19.