Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку - К.В. Мезенцев 2005

Висновки

У монографії сформульовано концепцію суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку, що є вирішенням важливої наукової проблеми. Зокрема, узагальнено та розвинено теоретико-методологічні основи суспільно-географічної прогностики, обґрунтовано принципи, систему чинників, закономірності регіонального розвитку, розроблено та апробовано методику суспільно-географічного прогнозування, розкрито механізм використання суспільно-географічних прогнозів для потреб управління регіональним розвитком.

Аналіз історії розвитку суспільно-географічної прогностики дозволив визначити три етапи (становлення, формування теоретичних основ, сучасний) та відповідні дослідницькі програми і кластери (описово-регіоналістична, розміщенська, формально-теоретична, соціально-гуманістична). Є всі підстави вважати суспільно-географічну прогностику сформованою самостійною науковою дисципліною у царині суспільної географії. Основний зміст досліджень регіонального розвитку є подібним у загальносвітових масштабах і відповідає потребам практики державного управління. Існує необхідність удосконалення методик суспільно- географічного прогнозування відповідно до загальнонаукових тенденцій, з урахуванням прогресу в інформаційних та комп'ютерних технологіях.

Суспільно-географічне прогнозування — це процес наукового передбачення змін у часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах. Онтологічним об'єктом суспільно-географічного прогнозування є регіон, гносеологічним — суспільно-просторовий процес. Предмет суспільно- географічного прогнозування — перспективна просторово-часова організація людської діяльності у регіонах.

Існує необхідність розширення методологічної бази суспільно- географічного прогнозування. Сучасна філософська методологія регіонального прогнозування має бути плюралістичною, а світогляд прогнозиста поєднувати інтелектуально-розумову та почуттєво-емоційну складові. Системно-структурний підхід пропонується доповнити біхевіористичним та синергетичним. Суспільно-географічну методологію становлять базові вчення про суспільно-географічні райони, комплекси, процеси, а також концепції комплексного, збалансованого, сталого, поляризованого, стадійного регіонального розвитку. Принципи суспільно- географічного прогнозування відповідають методологічним рівням і об'єднані у чотири групи: світоглядно-філософські (діалектизму, об'єкт- суб'єктної єдності, поліконцептуальності, рефлексії, ціннісної орієнтації), загальнонаукові (системності, холістичності, самоорганізації, еволюційності, поліінформативності), суспільно-географічні (територіальної цілісності, просторово-часової єдності, територіальної ієрархічності, регіонального типологізму) та методичні (історичності, цільової спрямованості, варіантності, аналогій, внутрішньої несуперечливості).

Регіон (суспільно-географічний район) — це ділянка земної поверхні, у межах якої людська діяльність характеризується економічною, соціо-культурною, адміністративною цілісністю та спеціалізацією. Суспільно-просторовий процес — це зміна у часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах, що відбувається унаслідок впливу передумов, управлінських рішень та самоорганізації і характеризується закономірностями стадійності, циклічності, гетерохронної коеволюційності та комплексності. Сукупність суспільно-просторових процесів можна об'єднати у три групи - базисні (переміщення та локалізація), основні (територіальне концентрування, просторова дифузія, районоутворення, територіальне агломерування) та інтегральні (регіональний розвиток, регіональна стагнація, регіональна деградація). Регіональний розвиток з точки зору суспільно-географічного прогнозування — це інтегральний суспільно- просторовий процес, що передбачає зміну в часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах.

З урахуванням розширення методологічної бази суспільної географії чинники регіонального розвитку доцільно класифікувати таким чином: передумови (ресурсні фактори, фактори місця та умови розвитку), управлінські та чинники самоорганізації. Ефективним засобом комплексної оцінки чинників регіонального розвитку є визначення синтетичних індикаторів — рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, їх перцепційної привабливості, регіональної безпеки. Варто виділяти такі стадії регіонального розвитку як суспільно-просторового процесу: рівномірного розміщення локальних ядер, моноядерної поляризації території, поліядерної поляризації території та рівномірного використання території.

Методично суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку передбачає виконання трьох етапів: початкового, аналітико-розрахункового та синтетично-конструктивного. Інформаційне забезпечення включає збір даних, що характеризують регіональний розвиток, їх організацію (упорядкування, систематизацію та обробку), аналіз, інтерпретацію та синтез отриманої суспільно-географічної інформації про регіональний розвиток. Методи суспільно-географічного прогнозування традиційно об'єднано у дві групи - експертні та фактографічні. Серед фактографічних виділено методи аналізу та прогнозування динаміки регіонального розвитку (спектрального аналізу, згладжування, аналітичного вирівнювання, авторегресії, множинної регресії, ланцюгів Маркова, нейромережеві, фрактальної геометрії), аналізу та прогнозування просторової взаємодії (просторової регресії, теорії поля, оверлейного аналізу, теорії графів, пошуку емпіричних залежностей), таксономічного групування, класифікації (кластерного, дискримінантного, факторного аналізу, побудови карт самоорганізації, теорії нечітких множин) та оптимізації розвитку регіонів (математичне програмування, балансові, нормативні, метод Монте-Карло).

Важливою проблемою є виділення операційних одиниць прогнозування регіонального розвитку - суспільно-географічне районування, що передбачає здійснення таких процедур: виділення ядер районоутворення, делімітацію регіонів, аналіз їх просторової структури. Ґрунтуючись на застосування математико-картографічних методів, визначено шість регіональних ядер районоутворення в Україні: Київ (Київська столична агломерація), Харків (Харківська агломерація), Одеса (Одеська агломерація), Дніпропетровськ (Придніпровський агломераційний простір), Донецьк (Донбаський поліцентричний агломераційний простір) та Львів (Львівська агломерація). З використанням методу багатокутників Тіссена визначено межі відповідних регіонів - Столичного, Харківського, Причорноморського, Придніпровського, Донецького та Карпатського. З урахуванням наявності поза сферою інтенсивного впливу регіональних ядер районоутворення значних периферійних («буферних») територій необхідною є державна підтримка формування нових («програмних») регіонів — Подільського (з потенційним ядром районоутворення у Хмельницькому), Волинського (Луцьк) та Центрального (Черкаси).

Аналіз еволюційності регіонального розвитку найефективніше здійснювати шляхом поєднання двох методичних елементів: історико- географічного аналізу (на основі вивчення різночасових літературних джерел, архівних матеріалів тощо) та математико-картографічного і оверлейного аналізу (шляхом побудови серій карт статистичних поверхонь потенціалів поля людської діяльності за базисні роки та їх накладання). У результаті аналізу еволюційного регіонального розвиту в Україні виділено хвилі районоутворення (як періоди інтенсивного формування ядер районоутворення) та відповідні елементи просторової структури (регіональні, внутрішньорегіональні та локальні ядра).

Рейтингова оцінка регіонального розвитку включає дві складових — статистичну (визначення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, регіональної безпеки) та перцепційну (визначення рівнів перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів, побудову їх перцепційних портретів). Найвищий рівень соціально-економічного розвитку характерний для Столичного, Придніпровського та Донецького макрорайонів; Київського, Дніпропетровського, Донецького, Запорізького мезорайонів; найнижчий — Подільського, Центрального, Волинського та Карпатського макрорайонів; Чернівецького, Тернопільського, Закарпатського, Херсонського, Кіровоградського, Рівненського, Хмельницького, Житомирського, Волинського мезорайонів. Найвищий рівень регіональної безпеки характерний для Столичного регіону, найнижчий — Донецького. Рівень перцепційної соціально-економічної привабливості найвищим є для Київського та Кримського, найнижчий - Донецького та Луганського мезорайонів. Чіткі перцепційні портрети мають Столичний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський та Карпатський макрорайони.

Статистичне прогнозування передбачає виконання таких послідовних процедур: оцінка чинників регіонального розвитку (з використанням факторного аналізу), ретроспективний аналіз динаміки регіонального розвитку (передбачає виявлення циклічних (на основі спектрального аналізу) та випадкових коливань), побудову, вивчення і використання прогнозних однофакторних (трендових, декомпозиційних, авторегресійних) та багатофакторних (множинної регресії) моделей. Отримані результати свідчать, що у регіонах України можна виділити 2 - 3 виражених цикли динаміки густоти населення як важливого прогнозного індикатора — 24 - 26- річні, 12-і4 - річні та 8 - 10-річні. Найяскравіше 24 - 26-річні цикли виражені у Донецькому, Луганському, Дніпропетровському, Київському, Львівському, Закарпатському та Кримському регіонах, найслабше — у Вінницькому, Житомирському, Волинському, Рівненському, Чернігівському. У цих же регіонах 8 - 10-річні цикли практично не виражені. Для більшості регіонів України протягом останніх 3 - 5 років характерний перехід від стадії експоненційного скорочення до стадії асимптотичного скорочення індикаторів регіонального розвитку, що унеможливлює використання прогнозних трендових моделей (окрім восьми регіонів України, для яких побудовано прогнозні моделі з використанням логарифмічної апроксимуючої функції). Побудовані модель експоненційного згладжування Голта та авторегресійна модель ARIMA дозволяють визначити, що густота населення найвищими темпами скорочуватиметься до 2010 року у Кіровоградському, Чернігівському, Вінницькому, Хмельницькому, Житомирському, Черкаському, Сумському, Донецькому та Луганському регіонах. Найнижчі темпи скорочення характерні для Івано-Франківського, Львівського, Чернівецького, Рівненського регіонів, а у Київському регіоні відбуватиметься її зростання.

Нелінійне прогнозування передбачає визначення точок біфуркації у регіональному розвитку, прогнозування кількості та можливих варіантів формування дисипативних структур у регіонах, їх групування на основі карт самоорганізації, нейромережеве прогнозування суспільно-просторових процесів. Як індикатор розвитку процесів просторової самоорганізації визначено рівні територіальної концентрації та диференціації соціальних негараздів. Про перебування регіону поблизу точки біфуркації свідчать різке зростання рівня концентрації та низькі значення коефіцієнта варіації соціальних негараздів. Такими регіонами в Україні нині є Тернопільський, Херсонський та Черкаський. Регіонами, у яких формуються дисипативні структури, можна вважати території із відносно незначним рівнем концентрації та високими значеннями коефіцієнта варіації соціальних негараздів (Київський та Одеський регіони). Результати побудови карт самоорганізації Кохонена у межах північно-центральної та західної частин України дозволили ідентифікувати два чітко виражених регіональних ядра концентрації людської діяльності — Київське та Львівське, навколо яких у формі багатокутників розміщені ядра нижчих рангів. Так, навколо Київського ядра розміщені Чернігівське, Черкаське, Вінницьке та Житомирське внутрішньорегіональні ядра, а у напрямку північно-західного, північно-східного та південного векторів - лише локальні ядра (Коростенське, Ніжинське, Прилуцьке та Уманське). Навколо Львівського ядра розміщені Луцьке, Рівненське, Хмельницьке, Кам'янець-Подільське, Чернівецьке, Коломийське, Івано-Франківське, Калуське, Стрийсько-Дрогобицьке та Червоноградське внутрішньорегіональні ядра. Найменш сформованим є північно-східний вектор (Славутсько-Шепетівське локальне ядро).

З урахуванням існуючого досвіду та ґрунтуючись на теорії суспільної географії, можна зробити висновок, що визначення заходів регіональної політики (зокрема, регіонального програмування) повинне базуватися на результатах відповідних прогнозів регіонального розвитку, передусім суспільно-географічних: аналізу еволюційності, рейтингових оцінок регіонального розвитку, статистичного та нелінійного прогнозування. Експертне їх узагальнення дозволяє визначити типи проблемності регіонів та обґрунтувати відповідні заходи регіональної політики. Можна виділити п'ять основних типів стратегій, що мають лягти в основу розробки регіональних програм соціально-економічного розвитку: розвитку регіональних ядер, розвитку внутрішньорегіональних ядер, стимулювання розвиту локальних ядер, що входять до каркасу багатокутників, розвитку міжядерного простору у межах багатокутників (внутрішньої периферії) та розвитку периферійних територій за межами багатокутників (зовнішньої периферії).