Гендер і географія в Україні - Наталія Мезенцева 2013

Розділ 11. Гендерна політика в скандинавських країнах
1. Гендерна політика в Скандинавських країнах

Скандинавські країни є лідерами у досягненні гендерної рівності в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Досвід політичної емансипації жінок у Скандинавських країнах має свої особливості, пов'язані з історією, традиціями, партійно-політичними та виборчими системами, державним устроєм і соціальною структурою в державі. Однак, він дозволяє виділити і суттєві спільні риси.

Реформи, що сприяли інтеграції жінок у суспільство, були проведені в Норвегії, Швеції і Фінляндії раніше, ніж в інших країнах. Жінки Фінляндії першими в Європі в 1906 році отримали право брати участь у виборах до парламенту і бути обраними до нього. Норвезькі жінки слідом за жінками Нової Зеландії, Австралії і Фінляндії отримали право голосу в 1913 році. Шведські жінки були допущені до виборів в 1919 році. Однак, процес політичної діяльності жінок протікав досить повільно. У 1949 році частка жінок в парламентах Фінляндії, Швеції та Норвегії становила 12%, 10% та 5%. Але вже в 1966 році вона збільшилася до 17%, 13% та 6% відповідно. Динаміка представництва жінок у Парламентах Скандинавських країн представлена в таблиці 11.1.

Для збільшення представництва жінок в органах законодавчої та виконавчої влади в країнах Скандинавії застосовувалися різноманітні стратегії. Цікава політична технологія була використана жінками Норвегії в кінці 1960-х на початку 1970-х років. Під час виборів ініціативна група жінок в одному з округів викреслювала імена кандидатів-чоловіків для того, щоб жіночі кандидатури могли піднятися у верхню частину списку (згідно норвезьким правилами виборці мають право у своїх бюлетенях змінювати порядок кандидатур в партійних списках). У результаті жінки отримали в муніципалітеті цього округу 24 місця з 43, тобто більше половини [44, с. 278].

Таблиця 1.1

Частка жінок у парламентах Скандинавських країн в 1929-1999 роках

У всіх Скандинавських країнах склалися державні механізми щодо подолання дискримінації за ознакою статі та забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків. Ці механізми включають в себе, з одного боку, широку мережу установ і посад, зайнятих просуванням політики гендерної рівності, з іншого, систему антидискримінаційного законодавства. При цьому перші державні органи з рівності, створені ще до того, як були прийняті відповідні закони, сприяли їх розробці та затвердженню в Парламенті. До складу механізмів рівності також входять фінансування та організаційна підтримка державою мережі гендерних досліджень, що створена в кожній країні.

Виникнення державних інститутів рівного статусу в Скандинавії датується початком 1970-х років. У 1972 році в Норвегії на базі Ради з питань заробітної плати була створена Рада з рівного статусу. У тому ж році були створені Ради з питань рівності у Фінляндії й Швеції. Всі вони організовувалися як консультативні органи при урядах та парламентах і були покликані привернути увагу суспільства до проблеми гендерної дискримінації. До кінця 1970-х років у структурі та характері діяльності цих органів трьох країн не було відмін, але надалі національні відмінності збільшувалися.

Проілюструємо діяльність державних інституціональних структур з гендерної рівності на прикладі Ради з питань рівності у Фінляндії. Вона призначається урядом на термін у три роки з тих кандидатур, які запропоновані політичними партіями. До Ради входять тринадцять членів, які повинні пропорційно представляти всі великі політичні партії. Голова Ради та його заступник повинні обов'язково бути членами Парламенту Фінляндії. Обов’язками Ради з питань рівності є наступними: брати участь в підготовці реформ і законів, що сприяють поширенню гендерної рівності у суспільстві, координувати дослідницьку діяльність з гендерних питань; здійснювати контроль над проведенням в життя принципу гендерної рівноправності; знайомитися з ситуацією щодо гендерної рівноправності в інших країнах і здійснювати співпрацю з ними.

У сферу діяльності Ради з питань рівності у Фінляндії потрапило дослідження становища жінок на виробництві та в сім'ї, в промисловості, в сільському господарстві, у сфері освіти, в парламенті і муніципальних радах, в адміністративних органах національного та місцевого рівня. Результати цих досліджень, що виявили картину гендерної дискримінації у фінському суспільстві, отримали широкий розголос і прискорили підготовку і проведення реформ в галузі гендерної рівноправності [101, с. 100].

Визначальну роль в процесі створення механізмів гендерної рівності у Фінляндії, Норвегії та Швеції відіграло ухвалення законів про рівність статей. У всіх Скандинавських країнах були прийняті плани щодо досягнення гендерної рівності. Перший урядовий план Норвегії на 1981-1985 роки поширювався на сфери освіти та праці, наступні носили комплексний характер. У Швеції закон про гендерну рівність був схвалений парламентом в 1988 році. У Фінляндії план просування гендерної рівності на основі Пекінської платформи дій був прийнятий урядом в 1997 році. Хоча у всіх скандинавських країнах ці плани переслідували одну й ту ж мету, стратегії для її досягнення обиралися різні [104].

Наступним етапом після створення консультативних рад з гендерної рівності було впровадження інститутів контролю над виконанням законів з гендерної рівності.

Норвегія була першою країною в світі, яка в 1979 році призначила Омбудсмена — уповноваженого з гендерної рівності та апеляційну Комісію для розгляду питань, пов'язаних з гендерною рівністю. Швеція ввела посаду Омбудсмена і створила аналогічну комісію у 1980 році, Фінляндія в 1987 році. У всіх трьох країнах головним завданням Омбудсмена є контроль за дотриманням законодавства про рівність статей та інформування громадськості про відповідні вимоги закону. Омбудсмени домагаються добровільного виконання законів про гендерну рівність і не мають повноважень накладати будь-які покарання, у тому числі штрафи. У разі відмови дотримуватися закону, Омбудсмени звертаються до апеляційних комісії, які можуть заборонити якісь дії або вимагати прийняття певних заходів. Практика показала, що в більшості випадків Омбудсменам вдається самостійно вирішувати спірні питання.

При спільності цілей цих посадових осіб та пов'язаних з ними комісій у Скандинавському регіоні, в їх діяльності існують певні відмінності. Так, у Норвегії у функції Омбудсмена та апеляційної комісії не входить розгляд гендерних конфліктів, пов'язаних з колективними угодами між профспілками і підприємцями. Конфлікти такого роду потрапляють у відання Суду з трудових відносин. Та ж ситуація існує в Швеції. На відміну від Норвегії та Швеції, в Фінляндії повноваження Омбудсмена можуть бути поширені і на колективні угоди [46, с. 153].

Органи рівного статусу в скандинавських країнах поширилися аж до урядового рівня, включаючи введення посад міністрів з питань рівності, що не є членами Кабінету (у Швеції в 1976 році, у Фінляндії - у 1980 році). У Норвегії в 1997 році при коаліційному уряді запроваджено посаду заступника прем'єр-міністра, відповідального за питання гендерної рівності. Проте спеціальних автономних міністерств з питань гендерної рівності не існує ні в одній із Скандинавських країн. Відповідні міністри та пов'язані з ними групи співробітників примикають до якихось іншим міністерствам, причому їхнє місце розташування може варіюватися.

У Норвегії в 1978 році за ініціативою Парламенту був створений відділ рівного статусу та сім'ї при Міністерстві споживання і сім'ї. У 1994 році він був перейменований у відділ гендерної рівності при Міністерстві у справах сім'ї та дітей. У Швеції Уряд виходить з того, що всі міністри кабінету зобов'язані займатися проблемами гендерної рівності у довіреній їм сфері. Однак і там був створений особливий урядовий відділ з питань рівності, в функції якого входить підготовка урядових рішень, координація політики з питань рівності і виступ з ініціативами проведення реформ. Він працює під егідою Міністерства охорони здоров'я і соціальних проблем. У Фінляндії міністр з питань рівності долучався в кінці 1990-х років до Міністерства із соціальних питань і охорони здоров'я. На відміну від Норвегії та Швеції він не має в своєму розпорядженні спеціального апарату на рівні Уряду для виконання покладених на нього обов'язків. Ці функції належать до сфери діяльності Ради з питань рівності

У Норвегії уряд на чолі з першою в Скандинавії жінкою прем’єр-міністром Г. Г. Брундтланд прийшов до влади у 1981 році, однак проіснував лише кілька місяців. Починаючи з 1986 року, коли було сформовано другий уряд на чолі з Г. Г. Брундтланд, жоден норвезький Кабінет Міністрів не включав менше 42% міністрів- жінок. Найчастіше їм доручалися найпрестижніші посади — міністрів закордонних справ, фінансів, юстиції. Після того, як Г. Г. Брундтланд на посаді Прем'єра замінювали чоловіки, частка жінок на міністерських постах навіть дещо зростала. Тобто зміни, які відбулися у гендерному складі вищого керівництва країни, мали незворотній характер.

Скандинавські жінки опинилися серед перших у світі за досягненнями не лише в політиці та державному управлінні, а й у ряді інших сфер суспільного життя. Наприклад, жінки були допущені на посаду священиків в Норвегії в 1952 році, в Швеції - в 1958 році, у Фінляндії - у 1988 році. Раніше, ніж в інших країнах, у Швеції, Норвегії та Фінляндії було прийнято законодавство, яке встановлює рівну оплату за однакову працю чоловіків і жінок. І це не входить в суперечку з тим, що в Швеції в правліннях великих компаній чоловіки складають 95% директорів, що у шведських університетах 93% професорів — чоловіки, що чоловіками є всі єпископи Шведської церкви.

У Норвегії з 2003 року запровадили квоту на представництво жінок у керівництві підприємств. Нині їхня частка на керівних посадах перевищує 40%. Цей досвід Норвегії з 2007 року запровадили в Іспанії, з 2011 року - у Франції. Так, згідно з рішенням Парламенту Франції до 2017 року ради директорів підприємств на 40 відсотків складатимуться з жінок. Це стосується 650 підприємств, які є членами біржі, а також фірм, що мають у штаті понад 500 працівників чи прибутки обсягом понад 50 мільйонів євро. Реалізація заходу відбуватиметься в два етапи, на першому з яких до 2014 року підприємства повинні підняти квоти на жінок у своєму керівництві до 20 відсотків [90, с. 25].