Історія географії - Мирослава Влах 2018

3. Інформаційно-допоміжний розділ
3.3. Статті, тексти лекцій
Львівська суспільна географія на загальноукраїнському та європейському тлі: історико-компаративний аналіз

Феномен львівської суспільної географії на усіх етапах її становлення і розвитку найбільш яскраво проявляється у національному та європейському контекстах. Застосування історико-компаратив- ного підходу у дослідженні процесів розвитку української і європейської географії дає змогу визначити історичне значення львівської суспільно-географічної школи, з'ясувати її головні риси, а також окреслити шляхи подальшого поступу.

Як відомо, процес становлення національної науки, у тім числі й суспільної географії, надзвичайно складний і різновекторний, що зумовлено, насамперед, входженням українських земель протягом тривалого часу до різних державних утворень. Однак незворотність об'єктивного процесу наукового пізнання зумовлює історичну синхронію розвитку національної, зокрема львівської суспільної географії, з одного боку, і європейської географії, з іншого.

Основою історико-компаративного аналізу виступає періодизація суспільно-географічної науки, виконана, насамперед, із урахуванням внутрішніх чинників (відмінності у розумінні об'єкта, предмета, принципів дослідження, головних наукових напрямів, що випливають із панівного типу наукового світогляду, характеру існуючих наукових парадиґм тощо). Як відомо, у Європі перша половина ХІХ ст., завдяки працям німецьких учених А. Гумбольдта і К. Ріттера, знаменувала завершення класичного етапу розвитку географії, переважно описово-країнознавчого за своїм змістом, і початок нового (модерного) періоду, що відзначався значною диференціацією суспільно- географічного пізнання та формуванням суспільно-географічних шкіл. Зокрема, на другу половину ХІХ ст. припадає формування німецької школи антропогеографії та політичної географії Ф. Ратцеля, французької школи «географії людини» П. Відаля де ля Бляша, що розвивалися на методологічній основі географічного детермінізму та його різновиду - географічного посибілізму.

В Україні процеси формування нової географії дещо сповільнені в часі та відзначаються специфічними рисами, зумовленими її історичними особливостями. Поділ українських земель між Російською і Австро-Угорською імперіями посилює увагу до суспільно-географічних знань, що зумовлює переважаючий розвиток тут до кінця ХІХ ст. камерально-статистичних і галузево-статистичних досліджень. Наприкінці ХУІІІ-протягом ХІХ ст. з'явилися численні статистико-географічні описи намісництв і губерній на Ліво- та Правобережжі, а також на Півдні України. Прикладами можуть бути описи Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв, зроблені під орудою А. Милорадовича, або топографічний опис Чернігівського намісництва О. Шафонського, статистико-географічні описи Харківської, Полтавської, Волинської, Катеринославської, Херсонської та інших губерній, окремих повітів і поселень. У 40-50-х роках ХІХ ст. серійно виходили «Военно-статистические обозрения Российской империи» у розрізі окремих губерній (Київська губернія — 1848 р., Подільська — 1849 р., Волинська губернія — 1850 р. та ін.) [3, с. 105 - 106].

У межах Австрійської імперії з'явилася праця Е. Куропатницького «Географія або докладний опис королівства Галичина і Лодомерія» (польською мовою, 1786 р.). Згодом у 1869 р. вийшла праця Г. Ступницького « Галичина під оглядом географічно-топографічно-статистичним». Численні описи повітів та окремих поселень подавались у «Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських країв» (Варшава, 1880-1890 рр., 16 томів). Камерально-статистичні дослідження українських земель стали підґрунтям для суспільно-географічних наукових узагальнень, проведених на початку ХХ ст.

Важливим чинником розвитку національної суспільної географії було заснування наприкінці ХІХ ст. географічних інституцій: Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), кафедр географії у Львівському (1882), Харківському (1889), Одеському (1890), Київському (1891) університетах. У Європі аналогічні інституції засновано трохи раніше (для прикладу, кафедра географії в Берлінському університеті — 1820 р.; Берлінське географічне товариство — 1828 р.).

Важливою організаційною передумовою становлення львівської суспільної географії нового періоду стало створення у Львові 1873 р. Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ) — унікальної громадської інституції культурно-наукового спрямування. До заснування НТШ були причетні громадські діячі як підросійської, так і австро-угорської України. НТШ виконувало функції Всеукраїнського академічного центру, головне завдання діяльності якого полягало у формуванні українськомовної науки як ще одного аргументу на користь суверенних політичних прав українського народу. Про загальноєвропейський рівень діяльності НТШ свідчать факти: у 1913 р. НТШ підтримувало контакти і обмінювалося фондами з 236 зарубіжними науковими установами та центрами, у 19211922 рр. — з 129, у 1926-1929 рр. - 260. Незважаючи на державні кордони, етнічну належність, дійсними членами НТШ були природознавці, географи Г. Величко, В. Вернадський, М. Дольницький, Р. Єндик, В. Крокос, В. Кубійович, В. Огоновський, Ю. Полянський, С. Рудницький, П. Тутковський, І. Фещенко-Чопівський, І. Краль, А. Пенк, Й. Цвіїч; звичайними членами — В. Ґеринович, О. Степанів, І. Тесля.

Формування науково-теоретичних засад вітчизняної наукової суспільної географії припадає на першу половину XX ст. (у Європі - другу половину ХІХ ст.) і пов'язане з науковою, науково-організаційною діяльністю С. Рудницького - фундатора львівської і національної географічної школи. Галицька суспільна географія ґрунтувалася на найбільш розвиненій на той час німецькій науковій школі. Для прикладу, можна порівняти наукові праці німецького професора Ф. Ріхтгофена «Завдання, суть і методи географії» (1883) і С. Рудницького «Нинішня географія» (1905). За Ф. Ріхтгофеном і С. Рудницьким, географія - просторова природнича наука, об'єктом вивчення якої є земна поверхня у широкому системному розумінні.

Розуміння об'єкта зумовлювало й відповідну класифікацію географічної науки. За Ф. Ріхтгофеном, географія поділялася на фізичну, біологічну й антропогеографічну складові; за С. Рудницьким, — на загальну (номотетичну) та описову (дескриптивну), у тім числі регіональну. У загальній географії С. Рудницький виділяє математичну, фізичну, біологічну географію і антропогеографію, у складі якої — географію населення, географію культури, економічну географію та політичну географію. Дещо пізніше у підросійській Україні подібні погляди на зміст і завдання географічної науки подасть український географ П. Тутковський у працях «Задачи и предельї географии» (Житомир, 1914), «Загальне землезнавство» (Харків, 1927).

Незалежно один від одного, спираючись на праці західноєвропейських географів, обидва корифеї української географічної науки стверджують, що її сутністю є вивчення трьох світів — неорганічного, органічного та людського. І С. Рудницький, і П. Тутковський своїми теоретичними працями заперечували будь-який географічний унітаризм як природничо-, так і суспільно-географічний. Вони довели, що географія - самостійна наука, яка має свої методи та принципи дослідження. Розуміння обома вченими важливості хорологічного методу пізнання доповнювалось у С. Рудницького також гилологічним (змістовним), генетичним та динамічним аспектами.

У контексті розвитку теоретико-методологічних засад української географічної науки варто відзначити статтю «Дещо про новій- ттті погляди на єство географії» (1919), написану М. Дольницьким — випускником Львівського університету, учнем С. Рудницького, яка виконана відповідно до кращих традицій тогочасної європейської географії. Учений зазначає, що в усі епохи сутність географії є незмінною, зокрема, предметом її вивчення виступає земна поверхня; географія розвивається краще там, де вона базується на природничій основі; географія поділяється на загальну і спеціальну.

Входженню вітчизняної суспільної географії до європейської науки, подоланню її загумінковості сприяла також терміноупорядна діяльність С. Рудницького і П. Тутковського, зокрема підготовка та видання у 1908 р. «Німецько-українського географічного словника» С. Рудницького й у 1923 р. «Словника геологічної термінології» П. Тутковського.

Поштовхом для розвитку львівської антропогеографії на початку XX ст. став вибух Першої світової війни, що загалом актуалізував політико-, військово-географічну та картографічну проблематику. На порядок денний постало завдання географічного обґрунтування права українського народу на незалежну державу, що охоплювало, насамперед, обґрунтування національної території, згідно з панівною на той час органічною теорією держави Ф. Ратцеля і Ю.-Р. Челлена. До речі, слід відзначити синхронний розвиток польської та української географії цього часу. Для прикладу, згадаймо працю А. Ремана «Землі давньої Польщі» (1895; 1904), у якій подано географічний опис історичних земель Речі Посполитої до поділу 1772 р., і «Коротку географію України. Ч. ІІ. Антропогеографія» (1914), «Ukraina. Land und Volk» (1916), «Основи землезнання України. Антропогеографія» (1926) С. Рудницького, «Географію українських та сумежних земель» за редакцією В. Кубійовича (Львів, 1938). Однак, якщо в польській географії межі держави розглядали переважно в історичному аспекті, з позиції великодержавного шовінізму, то в українській - з погляду національної території — території заселення українського етносу - найважливішого чинника на користь створення незалежної самостійної держави.

Важливим географічним методом обґрунтування необхідності створення незалежних держав після розпаду Австро-Угорської імперії стало використання картографічних праць. Порівняймо картографічну діяльність Е. Ромера, зокрема його «Географічно-статистичний атлас Польщі» (1916) та картографічні праці С. Рудницького, а саме « Стінну фізичну карту України» масштабом 1:1 000 000, «Атлас України і сумежних країв» В. Кубійовича — перший національний атлас України (1937).

Науковому обґрунтуванню української державності слугували також демогеографічні дослідження, етнодемографічна та розселен- ська проблематика львівських географів. Зокрема, у цьому аспекті слід відзначити В. Кубійовича, у науковій спадщині якого є праці, присвячені населенню і розселенню Карпат, демо- і етногеографіч- них процесів в окремих реґіонах України, населенню і розселенню України, починаючи з 80-х років ХІХ ст., української діаспори тощо. Головні, віхові праці В. Кубійовича цього напряму: «Українська людність в Польщі в світлі перепису з дня 9.ХІІ.1931 р.» (Львів, 1933); «Джерела для статистики людности українських земель» (Варшава, 1934); «Людність Полісся (демографічний нарис)» (Львів, 1935); «Людність Західної Волині (демографічний нарис)» (Львів, 1936); «Українці в Америці» (Львів, 1939) та ін. Демогеографічні дослідження провадив також В. Огоновський («Національне обличчя Полісся», 1938; «Приріст і густота населення північно-західних земель України», 1939), М. Дольницький («Селитьба міського типу на Підкарпатській Русі», 1929), М. Кордуба («Північно-Західна Україна», 1917; «Населення України», 1918); геоурбаністичні — В. Кубійович («З антропогеографії Нового Санча», 1927), Г. Величко («Географічні умови розвитку міст на Україні», 1930), О. Степанів («Земля і люди. Населення Галичини в роках 1860, 1900, 1910, 1921 і 1931», 1938).

На теренах підросійської УССР аналогічну проблематику порушено у демографічних працях М. Птухи, М. Трачевського, Ю. Корчака-Чепурківського, П. Пустохода та інших, які працювали у Демографічному інституті Академії наук України. Спираючись на результати перепису населення УССР 1926 р., вони переважно аналізували природний рух населення, його склад і географічні особливості. Галицькі вчені довоєнного періоду більшу увагу звертають на демографію, географію та статистику етнічних українців. Головною у їхній науковій діяльності стала проблема західноукраїнського пограниччя, зокрема проблема національного та конфесійного складу населення. У цей період своєрідним «інтеґратором» київської та львівської демографічної науки стала постать українського ученого В. Садовського, який у 1922 - 1925 рр. перебував у Львові. Саме у цей період він підготував і видав праці «Північно-Західна Україна у світлі статистики» (1924), «Людність західно-українських земель» (1927).

Антропогеографічний напрям був провідним у львівській суспільно-географічній школі міжвоєнного періоду. На цьому тлі вирізнялися хіба що агрогеографічні праці (що й закономірно, оскільки Україна — давня землеробська держава). Дослідження пастушого життя в Карпатах, Татрах, Балканах провадив В. Кубійович, чому сприяли його наукові зв'язки з відомим чеським і словацьким ученим І. Кралем.

Якщо антропогеографічним дослідженням Карпат у науковій спадщині В. Кубійовича присвячено майже п'ятдесят публікацій, то дослідженню пастушого життя — близько двадцяти, із них шість монографій. За підрахунками О. Шаблія, серед праць, присвячених пастушому життю, вісім написані польською мовою, сім - чеською, одна - українською і одна - румунською [2, с. 262]. В. Кубійович чи не єдиний український географ, який досліджував цю своєрідну і визначальну сферу соціально-господарського життя населення передгірських і гірських районів. В. Кубійович аналізує пастушество, починаючи з середини ХІХ ст., і наголошує при цьому на його зв'язках з формами господарювання та розселення. Власне розкриття природно- й антропогеографічних залежностей гірського господарювання вигідно вирізняє праці В. Кубійовича серед праць інших учених, які вбачали у пастушестві, насамперед, елементи етнографічні. Дослідник обґрунтовує типізацію пастушества, зокрема, у праці «Zycie pasterskie w Beskidach Wschodnich» (Krakow, 1926), на підставі аналізу природних передумов, етнокультурних характеристик, соціально-економічних та історичних чинників виділяє чотири антропогеографічні типи пастушого життя: ґуральський, лемківсько-буковинський, ґорґанський і гуцульський. У подальших працях (зокрема, «Пастушество Буковини», 1935) він розкриває еволюцію пастушого життя у Карпатському реґіоні на підставі розвитку тут лісоексплуатації, інтенсифікації землеробства, переходу на відгодівлю худоби замість випасання на природних угіддях тощо.

Сільське господарство волинських і галицьких земель, особливості його організації на кооперативних засадах вивчав також львівський учений Є. Храпливий («Сільське господарство галицько-волинських земель», 1939). Напередодні Другої світової війни економіко-географічні дослідження провадила й О. Степанів («Економгеографія українських земель», 1939; «Сучасний Львів», 1943).

Піднесенню географічної свідомості громадськості на засадах української національної ідеї слугував бурхливий розвиток географічного шкільництва у міжвоєнний період у Західній Україні та у 20-х роках в УССР, а також засновані там численні видавництва.

Своєрідним «зовнішнім» стимулом розвитку львівської суспільної географії міжвоєнного періоду була участь львівських географів у роботі загальноєвропейських, слов'янських, українських наукових конґресів, з'їздів, форумів, які розширювали коло наукових контактів, а також підносили львівську суспільну географію на міжнародний рівень. У міжвоєнний період проведено чотири з'їзди і конґреси слов'янських географів і етнографів. У роботі І з'їзду (Прага, 1924 р.) брали участь С. Рудницький, В. Кубійович, Е. Ромер. З ініціативи з'їзду було створено слов'янську комісію для дослідження пастушого життя в Карпатах і на Балканах (голова комісії — Л. Савицький, секретар - В. Кубійович). Власне тут зародилася наукова співпраця і особиста дружба В. Кубійовича з І. Кралем, наслідком чого стала можливість В. Кубійовича збирати матеріали з антропогеографії Закарпаття і Словаччини, видати монографію «Розміщення культур і населення у Північних Карпатах» (Братислава, 1932). Ї. Краль посприяв виданню двох томів монографії «Пастуше життя у Підкарпатській Русі» (1935 - 1937).

У Варшаві 1929 р. відбувся ІІ з'їзд слов'янських географів і етнографів, у роботі якого взяли участь В. Кубійович, О. Степанів. Власне з цього часу відбувається знайомство В. Кубійовича з львівською географією, залучення його до діяльності в НТШ. ІІІ конґрес слов'янських географів і етнографів відбувся 1930 р. у Белґраді, на батьківщині знаного сербського географа Й. Цвіїча (1865 - 1927), почесного члена багатьох географічних товариств Європи, засновника і редактора географічного журналу «Гласнік». Й. Цвіїч одним із перших почав вивчати гірський напівномадизм (пастуше життя, мандрівки отар) на Балканах. Його праці В. Кубійович використовував, досліджуючи шаласництво у Північних Карпатах. У Софії 1936 р. відбувся ІУ конґрес слов'янських географів і етнографів. Європейська громадськість отримала змогу ознайомитися на конґре- сі з картами майбутнього «Атласу України і сумежних країв» за ред. В. Кубійовича. Міжнародний рівень діяльності засвідчувала участь львівських географів у роботі ІУ Міжнародного географічного кон- ґресу у Варшаві (1934), Першого і Другого українських наукових з'їздів у Празі (1926, 1932).

Переїзд С. Рудницького у радянську Україну 1926 р. мав би сприяти залученню національної суспільної географії до європейського наукового процесу, однак на перешкоді цьому стали політичні репресії українських науковців і громадських діячів на початку 30-х років.

Післявоєнний період розвитку львівської суспільної географії відбувався у контексті радянської науки з пріоритетом еко- номіко-географічних досліджень. Зокрема, актуальними стали проблеми територіального міжгалузевого комплексування, природно-ресурсного потенціалу. У цей час на кафедрі економічної географії працювали вихідці зі Східної України (О. Ващенко, Г. Зільбер, І. Сваричевський). До 1984 р. кафедру очолював випускник Харківського університету професор О. Ващенко.

Проголошення 1991 р. незалежності української держави і входження її до європейської спільноти позитивно вплинуло на розвиток львівської суспільної географії. Зокрема, у цей період актуалізуються демо-, соціально-політико-географічні, країнознавчі, у тім числі українознавчі, світознавчі дослідження, на новій методологічній основі провадяться й традиційні економіко- і еколого-географічні дослідження, що відповідає загальним тенденціям європейської та світової географії на сучасному етапі її розвитку.

Література

1. Професор Валентин Садовський / [упор. О. Шаблій]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 306 с.

2. Шаблій О. І. Володимир Кубійович : енциклопедія життя і творення / О. І. Шаблій. — Париж ; Львів : Фенікс, 1996. — 704 с.

3. Шаблій О. І. Основи загальної суспільної географії : підручник / О. І. Шаблій. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2012. — 444 с.

4. Шаблій О. І. Львівська суспільно-географічна школа (до 60-річчя кафедри економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка) / О. І. Шаблій. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 168 с

¹ Надруковано за: Влах М. Львівська суспільна географія на загальноукраїнському та європейському тлі: історико-компаративний аналіз / М. Влах // Львівська суспільно-географічна школа у національному та європейському вимірах : матеріали міжнар. наук. семінару. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005. — С. 37 - 43.