Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 4. Етногеографічні процеси в Україні впродовж ХХ ст.
4.3. Зміни структури населення за рідною мовою впродовж 1959-1989 років

Політичні аспекти етнодемографічних процесів у другій половині ХХ ст. виявились найбільш випукло у змінах структури населення за рідною мовою. Інерція їхнього впливу зберігається і в сучасних умовах, актуалізуючи необхідність пізнання загальних тенденцій та просторових трендів. Отже, за переписом 1959 року частка населення, яке вважало рідною українську мову, становила 73,0%; російську — 24,3%; інші мови — 2,7% (табл. 4.6). У 1989 році мовна структура населення виглядала вже іншим чином: частка населення, яке вважало рідною українську мову, зменшилося до 64,6%, рідну російську мову — зросла до 32,9%, інші мови визнало рідними 2,5% усього населення. Зіставлення значень відносної кількості населення за рідною мовою за переписами 1959 і 1989 років свідчить, що помітні структурні зміни відбулися внаслідок різкого зменшення (на 8,4%) питомої ваги населення, що вважало рідною українську мову, і відповідно — різкого збільшення (на 8,6%) питомої ваги населення, що вважало рідною російську мову. Частка населення, що вважало рідними інші мови істотно не змінилася (зменшилася лише на 0,2%). Важливо зазначити, що обсяги зменшення частки україномовного населення суттєво випереджали обсяги зменшення частки етнічних українців (зменшилася на 4,1%) і відповідно темпи зростання частки російськомовного населення випереджали темпи зростання частки етнічних росіян (зросла на 5,2%). Кількість російськомовних українців упродовж 1959-1989 років зросла у 2,22 раза. А частка російськомовного етнічно українського населення в структурі усього російськомовного населення зросла з 20,4% у 1959 році до 27,1% у 1989 році. Такі широкомасштабні зміни мовної структури населення симптоматично відображають своєрідний етнодемографічний перехід, насамперед у напрямку поглиблення кризи української етнічності. А Україна внаслідок таких змін поступово еволюціонувала від переважно монолінгвістичної до білінгвістичної країни. Той факт, що звужувалось мовне середовище саме етнічної більшості, корінної нації, об'єктивно свідчить про неорганічність процесів та велику роль деструктивної державної етнополітики.

Таблиця 4.6

Зміни мовної структури населення України впродовж 1959-1989 років

(Розраховано за офіційними матеріалами відповідних переписів населення)

Загальні тенденції русифікації і як наслідок — деукраїнізації своєрідно пов'язуються і з урбанізаційними процесами. З позицій життєдіяльності, враховуючи усі чинники (демографічна ситуація, традиційна культура, освіта, поширення мови), українська етнічність у 50-ті роки в сільській місцевості мала цілісний характер. Зокрема, у 1959 році серед сільського населення 98,6% етнічних українців вважали рідною українську мову. Причому і 5,1% етнічних росіян у сільській місцевості також визнали себе україномовними. В міському середовищі, враховуючи не лише демографічні, але й соціально-культурні аспекти, українство домінуючих позицій не мало. Так, у 1959 році лише 53,1% усього міського населення України і 84,7% міських українців вважали рідною українську мову. А в Києві, наприклад, у 1959 році саме етнічні українці становили більшість (57,4%) від усього населення, що вважало рідною російську мову. І лише 1,1% етнічних росіян у містах України ідентифікували себе як україномовне населення. Внаслідок урбанізації, з одного боку, частка українців в міському населенні зростала, оптимізуючи загалом соціальну структуру українського етносу, однак, з другого боку, дискомфортні для української етнічності соціально-культурні умови великих міст, особливо східних і південних регіонів, прискорювали асиміляційні процеси. Разом з тим значення і роль сільської місцевості як цілісного українського середовища, зменшились. Отже, урбанізація лише в західному регіоні частково оптимізувала територіальну соціально-культурну організацію українства, а в інших регіонах багато в чому лише послабила його позиції.

Динаміка етнонаціонального складу населення упродовж 1959-1989 років істотних коректив у кількісні співвідношення різних мовних сімей і груп не внесла. Завдяки зростанню частки росіян, питома вага представників східнослов'янської мовної групи зросла з 94,4% до 95,7% і стала ще більш домінуючою. Частка представників західнослов'янських народів (поляків, чехів, словаків) дещо зменшилась (з 0,7% — у 1959 році до 0,5% — у 1989 році), а південнослов'янських (болгари) — залишилася незмінною (0,5%). Намітилось деяке зростання представників тюркомовних (0,3% — у 1959 році і 0,5% — у 1989 році) та романомовних (0,8% — у 1959 році і 0,9% — у 1989 році) народів. Такі структурні зрушення, виявляючи певні тенденції, культурно-цивілізаційного обличчя країни загалом не змінили.

Групування областей за динамікою частки населення з рідною українською мовою відображає й певні просторові тренди (див. рис. 4.2). Так, великий компактний район утворюють суміжні області (Луганська, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська, Харківська), в яких відбулося найбільше зменшення частки населення з рідною українською мовою — понад 11%. На фоні цілеспрямованої русифікаторської культурно-демографічної політики колишнього СРСР формування такого району зумовлене й об'єктивними соціально-економічними чинниками (високий ступінь урбанізованості і промислового розвитку), та його географічним розміщенням (найбільш висунутий в східному і південно-східному напрямках), а також особливостями історії заселення.

Високі показники зменшення частки україномовного населення (від 8 до 11%) упродовж 1959-1989 років характерні і для трьох південних областей — Одеської, Миколаївської і Херсонської, засвідчуючи загалом меншу опірність асиміляційним процесам українського середовища пізніше заселених регіонів. У південному регіоні за напрямом мовно-структурних змін окремо слід виділити Крим, де внаслідок політичних змін (включення Кримської області до складу УРСР у 1954 році) та міграції етнічних українців зросла і відносна частка населення з рідною українською мовою. Як бачимо, приєднання Кримської області до складу УРСР, навіть без належної культурно-освітньої інфраструктури, мало для української етнічності позитивні наслідки.

Значно нижчими темпами зменшувалась відносна кількість населення, котре вважало рідною українську мову, у центральному Подніпров'ї, особливо на Чернігівщині та на Поділлі. А у столиці, де внаслідок урбанізації різко зросла частка етнічних українців і здійснювалась дальша концентрація української інтелігенції, частка населення з рідною українською мовою, навпаки, різко зросла, започаткувавши процес подолання контрастності етнонаціонального і мовного складу населення великого міста та прилеглої сільської округи. Приріст частки населення з рідною українською мовою у Києві (13,9%) став навіть вищим від приросту частки етнічних українців (12,3%). З позицій життєдіяльності українського етносу такі зміни мали прогресивний характер.

У західному регіоні частка україномовного населення зменшилася лише в Івано-Франківській області, передусім з огляду на порівняно вищі темпи імміграції росіян, зумовлені політичними чинниками та індустріалізацією Прикарпаття. Майже не змінився цей показник у двох волинських областях — Волинській і Рівненській. Найвищий приріст частки населення з рідною українською мовою відбувся у Закарпатській, Львівській та Чернівецькій областях завдяки вищим значенням зростання частки етнічно українського населення загалом.

Рис. 4.2. Регіональні відмінності динаміки питомої ваги населення, що вважало рідною українську мову, впродовж 1959-1989 років

Зростання частки населення, що вважало рідними інші мови, відбулося лише у деяких центральних, центрально-східних, східних і південних регіонах (Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Кримська (на той час) області) переважно завдяки більшому напливу мігрантів нового покоління з азійських регіонів тодішнього СРСР. В регіонах компактного розселення неслов'янських етнічних меншин (Закарпатська, Чернівецька, Одеська області) частка населення, що вважала рідними інші, крім української і російської, мови, зменшилася.

Загальні тенденції змін мовної структури населення України засвідчує аналіз динаміки мовного середовища української етнічної нації та російської меншини (див. табл. 4.9). Саме динаміка частки українців, що вважали рідною російську мову, розкриває механізми різкого зростання частки всього російськомовного населення. Частка етнічних українців, котрі стали визнавати рідною російську мову, найбільше зросла (понад 12%) у східних і південних областях: Донецькій (19,4%), Запорізькій (12,4%), Луганській (21,2%), Одеській (13,4%). Вище середніх по Україні значень (понад 6%) обсяги русифікації етнічних українців охопили Дніпропетровську (8,0%), Миколаївську (6,8%), Харківську (9,5%) області. На рівні середніх по Україні значень-херсонську область, і нижче середніх — Сумську, Крим та центральні (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька, Черкаська) і західні (Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська і Чернівецька) області України. Дещо зменшилася частка етнічних українців з рідною російською мовою лише у Львівській, Тернопільській та Чернігівській областях, але найбільш помітно — у м. Києві, оскільки у столиці на той час стали активно проявлятися процеси українського етнокультурного піднесення.

Своєрідним індикатором життєздатності українського мовного середовища загалом може бути його спроможність асимілювати інші етнічні групи у процесі природної взаємодії та адаптації (про державну політику, яка у той час сприяла б українізації, немає підстав говорити). В цьому контексті у 1959 р. лише 1,8% етнічних росіян в Україні вважали рідною українську мову, що свідчить про їхню мінімальну асиміляцію у післявоєнний період, своєрідно відображаючи реальне становище національних культур того часу. Впродовж наступних 30 років частка етнічних росіян з рідною українською мовою ще зменшилась — до 1,6%. Найбільше зменшення їхньої відносної частки відбулося в тих регіонах центрально-східної України (Полтавська, Київська, Кіровоградська, Черкаська області), де на початку 50-х років українське мовно-культурне середовище, особливо у сільській місцевості, мало впливовий характер, який однак істотно послабився в наступні десятиліття. І лише в кількох регіонах, переважно західних, частка росіян, що визнали рідною українську мову, дещо зросла.

Таблиця 4.9

Мовно-асиміляційні зміни в середовищі української етнічної нації та російської етнічної групи впродовж 1959-1989 років

(Розраховано за офіційними матеріалами переписів населення 1959 і 1989 років)

Унаслідок нерівномірності мовно-асиміляційних процесів 1959-1989 років у регіонах України поглибилася етномовна диференціація між, з одного боку, центральними і західними та, з другого боку, східними і південними областями. Причому південні регіони, які впродовж 20-30 років істотно вирівнялися за етнічним складом населення з центральними, знову віддалилися від основного українського етнокультурного ядра. Такі зміни, у свою чергу, призвели до порушення цілісності українського мовно-культурного середовища східних і південних регіонів та дальшої його маргіналізації, зокрема звуження сфери вживання української мови навіть у сільській місцевості. Водночас дві західні області, Закарпатська і Чернівецька, які найпізніше увійшли до складу України, за етнічним і мовним складом населення дещо вирівнялися із іншими західними регіонами.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Як змінилося співвідношення кількості населення з рідною українською та рідною російською мовами впродовж другої половини ХХ ст.? Чим були зумовлені такі структурні зрушення?

2. Які регіональні особливості змін кількості населення, що вважало рідною українську, російську та інші мови, за цей період?

3. Назвіть етногеографічні процеси, що були спричинені змінами в структурі населення за рідною мовою. До яких етнокультурних наслідків вони призвели?