Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 4. Етногеографічні процеси в Україні впродовж ХХ ст.
4.2. Етнодемогеографічні тенденції розвитку України впродовж ХХ ст.

Динаміка етнонаціонального складу населення України впродовж ХХ ст. є відображенням складних органічних та неорганічних, зокрема суб'єктивних, геополітичних процесів, визначивши передумови багатьох сучасних етногеографічних співвідношень та механізми низки етнокультурних процесів. За зведеною таблицею, складеною В. Наулком (табл. 4.1), та порівняльним аналізом динаміки кількості населення різних етнонаціональних спільнот та груп можна виділити такі загальні тенденції структурних змін: а) дуже повільне зростання абсолютної кількості українців унаслідок антиукраїнської державної політики різних політичних режимів; б) різке зростання (абсолютне і відносне) кількості росіян (якщо у 1897 році їхня частка становила — 8,1%, то у 1989 році — 22%); в) істотне зменшення в структурі населення України частки єврейської і польської етнічних меншин, зумовлене головно політичними чинниками (якщо, за підрахунками В. Наулка, на початок століття частка євреїв становила 8,9%, поляків — 4,3%, то у 1989 р. — відповідно 0,9% і 0,4%); г) зменшення етнічної мозаїчності в структурі населення (якщо у 1897 — 1900 роках, окрім українців, частка ще п'яти етнонаціональних меншин перевищувала 1%, то у 1989 році така меншина залишилася лише одна — російська).

Очевидно, що ці істотні етнодемографічні зміни не є результатом лише природних демографічних процесів, а зумовлені значною мірою дією територіально — політичного чинника, яка виявлялася як шляхом безпосереднього політичного втручання (політичні репресії і депортації населення різних етнонаціональних спільнот і груп, геноциди, організовані масові переселення, воєнно-демографічні втрати, масова еміграція з політичних мотивів), так і шляхом цілеспрямованої асиміляторської і міграційної політики (кампанії щодо переселення молодого за віком українського населення на т. зв. новобудови п'ятирічок, комсомольські новобудови та ін.), яку забезпечувало функціонування усіх державних інститутів. В цьому контексті, спираючись на відомі факти демографічної історії, доцільно виділити насамперед суттєві етнодемографічні зміни в Україні впродовж ХХ ст., спричинені прямою дією геополітичних обставин:

1. Переселення близько 120 тис. православного українського населення з Холмщини у часи Першої світової війни вглиб Російської імперії.

2. Прямі і непрямі демографічні втрати етнічно українського населення в часи голодомору 1932-1933 років, що за різними оцінками становлять від 33,5 млн осіб до 7-10 млн осіб. Депортації українського населення під час політичних репресій 1937-1938 років.

3. Переселення у 1939 р. етнічних німців із західноукраїнських регіонів до Німеччини. Депортації німців на схід у 1941 р. з південної і лівобережної України.

4. Демографічні втрати українського населення під час Другої світової війни внаслідок воєнних дій, політичних репресій. Голокост євреїв. Політична еміграція українського населення на Захід.

5. Депортації кримських татар та інших етнічних меншин у 1944 р. з Криму до Середньої Азії.

6. Виселення у 1944-1946 роках близько 500 тис. українців із західних етнічно-українських регіонів, що відійшли до Польщі, в південні та західні регіони УРСР, і виселення близько 800 тис. поляків та євреїв — громадян довоєнної Польщі — на територію повоєнної Польщі згідно з угодою про обмін населенням між УРСР та польським комуністичним урядом.

7. Переселення близько 30 тис. чехів з Волині на історичну батьківщину у 1945 році .

8. Депортації українського населення західних регіонів у віддалені регіони Росії упродовж 1939-1941 та 1944-1952 років.

9. Еміграція євреїв в Ізраїль та країни Заходу упродовж 70-х років з етнополітичних і етнорелігійних міркувань.

Таблиця 4.1

Динаміка етнічного складу населення (в сучасних кордонах України)

Таблиця складена В. Наулком за даними переписів Російської імперії (1897), Австро-Угорщини (1900), Польщі

Оскільки нерівномірність динаміки питомої ваги різних етнонаціональних спільнот і груп в Україні є також значною мірою наслідком асиміляційних процесів та русифікаторської політики, то для окреслення обсягів етнодемографічних змін, спричинених дією цих чинників, необхідним є насамперед порівнянння темпів зростання кількості українців та росіян у межах Російської імперії — СРСР, абстрагуючись від територіально-політичних змін. Розрахунки (табл. 4.2) свідчать, що впродовж усього періоду спостерігалось неухильне зростання кількісного переважання росіян (якщо у 1897 році росіян у Російській імперії було більше, ніж українців у 2,5 раза, то у 1989 році — у 3,3 раза). А якщо враховувати територіально-політичні зміни, то такий розрив у співвідношенні між росіянами й українцями був би ще більшим, адже кількість українців у післявоєнний період зросла й внаслідок приєднання західноукраїнських регіонів. Водночас істотного зростання кількості росіян завдяки включенню до СРСР різних регіонів не було. Так само на кожному етапі, як і за весь період, темпи росту етнічних росіян були значно вищими: кількість українців упродовж 1897 — 1989 років зросла у 1,82 раза, кількість росіян — у 2,62 раза. Для певної кількісної орієнтації зазначимо, що якщо екстраполювати середні темпи росту населення Російської імперії — СРСР (2,28) на українську спільноту, то (з урахуванням кількості українського населення і підросійської України, і західноукраїнських регіонів на початку ХХ ст.) кількість українців за таких середніх темпів росту у 1989 році мала б становити близько 60 млн. А за середніми темпами росту кількості населення Російської імперії — СРСР кількість росіян у 1989 році мала становити лише трохи більше, ніж 125 млн. Отже, навіть такі приблизні зіставлення виявляють зменшення кількості українців лише в процесах асиміляції, тобто не враховуючи демографічних втрат унаслідок політичних катаклізмів (війни, голодомори), на понад 10 млн і відповідно зростання кількості росіян унаслідок асиміляційних процесів на більше як 15 млн.

Про певну роль територіально-політичного поділу СРСР свідчить порівняння динаміки кількості українців у складі УРСР та поза межами УРСР (табл. 4.3). Насамперед виявляється нерівномірність темпів динаміки за окремими міжпереписними періодами. Наприклад, фактично не відбулося зростання кількості українців поза межами УРСР упродовж 1926-1959 років, разом з тим їхня кількість в УРСР (навіть не враховуючи приєднання західноукраїнських регіонів) зросла в 1,39 раза. Це пояснюється тим, що саме з середини 30-х років була припинена т. зв. українізація передусім у суміжних з УРСР районах Російської Федерації, тобто згорнута вся культурно-освітня інфраструктура етнічно українського населення та змінено його офіційне етнокультурне трактування. А в наступні часи, особливо починаючи з 1970 року, внаслідок заохочувальної і навіть примусової міграції (через т. зв. загальносоюзні розподіли на роботу випускників вищих шкіл УРСР) темпи росту кількості українців поза межами УРСР були навіть вищими за темпи росту етнічних українців в УРСР. Загалом, попри всі негативні моменти формального державно — політичного статусу УРСР, його наявність все ж була чинником деякого стримування асиміляційних процесів в українському середовищі, але виявлялась в різні часи неоднаково.

Особливості державної політики та природних процесів саморозвитку визначили різні тенденції і вектори перебігу геоетнополітичних процесів упродовж різних періодів. Так, протягом 20-30 років минулого століття на українських землях в складі УРСР частка етнічних українців зросла в південному регіоні, зміцнюючи його зв'язаність з основним українським масивом. Водночас на Донбасі, з огляду на доплив мігрантів у процесі індустріалізації, зросла частка росіян. У західноукраїнських регіонах у той час дещо зросла частка українців у Закарпатті, але істотно зменшилась у Галичині внаслідок нової польської колонізації, асиміляції частини українців, передусім латинників.

Оскільки в сучасних умовах особливо відчутною є інерція впливу етногеографічних процесів другої половини ХХ ст., то доцільним є детальніше відображення їхніх рушійних сил, механізмів та наслідків на підставі матеріалів переписів 1959, 1970, 1979 та 1989 років. Розглянемо темпи зростання кількості населення української етнічної нації та найбільших етнічних меншин (табл. 4.6). За період з 1959 по 1989 роки кількість населення в Україні зросла на 9683,0 тис. осіб, кількість етнічних українців, зокрема, на 5260,6 тис., представників етнонаціональних меншин — на 4322,4 тис. осіб. Важливим є те, що частка етнічних українців, які становили у 1959 році 76,8% всього населення, у абсолютному прирості населення була лише 54,9%. Це свідчить, що населення України майже наполовину зростало завдяки етнонаціональним меншинам. Більшою була відносна частка українців у прирості міського населення — 71,2%.

Таблиця 4.2

Динаміка співвідношення людності етнічних українців та росіян упродовж XX ст. у складі Російської імперії — СРСР

3 урахуванням 6,8 млн етнічно українського населення приєднаних західних регіонів

Таблиця 4.3

Темпи росту кількості етнічних українців в УРСР та в СРСР поза межами УРСР

Узагальнення і порівняння значень кількісних змін в етнічній структурі України впродовж тридцяти років (табл. 4.4) дає змогу виділити такі групи етнонаціональних спільнот і груп: 1) етнічні спільноти і групи, кількість населення яких зменшилась (албанці, греки, євреї, караїми, поляки, словаки, чехи); 2) етнічні спільноти і групи, темпи зростання кількості населення яких є нижчими від середніх (0-23%): українці, болгари, угорці, латиші; 3) етнічні спільноти і групи, темпи зростання кількості населення яких є вищими від середніх (23-50%): гагаузи, литовці, румуни, татари; 4) етнічні групи з високими темпами зростання кількості населення (50-75%): білоруси, мордва, росіяни; 5) етнічні групи з дуже високими темпами зростання кількості населення (більше 75%): азербайжанці, башкири, вірмени, грузини, казахи, узбеки, цигани, чуваші.

Отже, характерною особливістю етнодемографічних процесів 1959-1989 років є той факт, що українці є в групі спільнот з нижчими, ніж у середньому, темпами зростання кількості населення. Тобто кількість етнічних українців в Україні зростала протягом цього періоду значно меншими, ніж в середньому по країні темпами. Найповільніше зростала кількість етнічних українців, порівняно з темпами динаміки кількості населення загалом, протягом 1970-1979 років, що збігається з періодом посилення асиміляційного тиску та репресій проти української інтелігенції. Це проявилося й у поступовому зменшенні відносної частки української етнічної спільноти у загальній кількості населення: у 1959 — 76,8%; 1970 — 74,9%; 1979 — 73,6%; 1989 — 72,7%. Водночас частка українців у міському населенні зросла на 4,3% (з 61,5% — в 1959 році до 65,8% — у 1989 році). Зросла і частка міських жителів в середовищі українського етносу: з 36,6% у 1959 році до 60,3% у 1989 році. Зростання урбанізаційного рівня української етнічної нації, яке вело до збалансування її соціально — територіальної структури, подолання тривалої поляризації у відношенні «українське село — неукраїнське місто», загалом мало прогресивний характер і могло привести до створення нової культурно-ментальної якості українства. Однак дискримінаційні для української етнічності соціально-культурні умови середовища великих міст не дали змоги реалізувати ці передумови, а міське середовище, особливо південних і східних регіонів, навпаки, стало чинником деукраїнізації.

На нерівномірність темпів росту кількості населення української етнічної нації та етнонаціональних меншин вплинули передусім такі чинники: 1) відмінності темпів природного приросту за окремими етнічними спільнотами; 2) різні значення міграційного сальдо; 3) асиміляційні процеси. Щодо природного руху, то згідно з дослідженнями С. Піскунова, «...найбільш високі загальні коефіцієнти народжуваності протягом усіх аналізованих періодів були у білорусів та молдаван, порівняно низькі — у євреїв, поляків, росіян. Українці за рівнем загального коефіцієнта народжуваності серед національностей, що розглядаються (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, поляки — прим. М. Д.), протягом усіх періодів займали 3-4 місце» (1997). Що ж до міграційного та асиміляційного чинників, то вони були зумовлені значною мірою державною етнополітикою тодішнього СРСР. Істотні корективи в зміни етнонаціональної структури загалом внесли урбанізаційні процеси. Порівняно низькі темпи зростання кількості етнічно українського населення деякою мірою були зумовлені зниженням природного приросту, адже у 1979 році природний приріст етнічних українців (3,3%) був трохи меншим від середнього по Україні (3,6%), а у 1989 році дорівнював середньому — 1,7%. Зменшення природного приросту етнічних українців в Україні впродовж 70-х років минулого століття було зумовлено політикою заохочувальної еміграції української молоді на різні «всесоюзні новобудови». Зниження питомої ваги етнічних українців випереджало темпи їхнього зменшення внаслідок міграцій і природного руху, засвідчуючи велику роль асиміляційного чинника. Втрата українцями основних етнокультурних ознак та їхня ідентифікація як росіян були зумовлені й дискримінацією українського населення в культурно-освітній сфері, загальною політичною кон'юнктурою та збільшенням кількості міжетнічних шлюбів.

Таблиця 4.4

Динаміка кількості населення української етнічної нації та етнічних меншин упродовж 1959-1989 років

Отже, найбільш суттєві зміни в етнічній структурі населення пов'язані передусім із різким зростанням частки етнічних росіян, що на той час виступали фактично державоформуючим етносом. Упродовж 1959-1989 років їхня відносна частка зросла на 5,2 % (з 16,9% до 22,1%) , а у абсолютному прирості усього населення приріст росіян становив аж 44,5%. Такий високий абсолютний і відносний приріст етнічних росіян був лише частково зумовлений природними процесами відтворення. За підрахунками О. Хомри, з 1959 по 1989 роки чисельність росіян в Україні завдяки міґрації і асиміляції зросла на 2230,3 тис., чисельність українців зменшилась на 1297,8 тис. (1992).

Відносна частка інших етнічних меншин у загальній кількості населення загалом зменшилась з 6,3% у 1959 році до 5,2% у 1989 році через суттєве зменшення їхньої частки в міському населенні. У сільському населенні частка етнічних меншин навіть дещо зросла (на 1,7%) завдяки високим темпам урбанізації українського етносу та міграціям у сільську місцевість південних та східних регіонів вихідців із інших республік. Разом з тим темпи зростання в розрізі окремих етнічних меншин сильно диференційовані, залежно від політичних, соціальних та культурних чинників.

Найвищі темпи зростання характерні для етнічних меншин, у структурі яких переважали мігранти останніх поколінь: азербайджанці, башкири, вірмени, грузини, казахи, узбеки, чуваші. Міграційний приріст не лише вів до зростання кількості населення етнічних груп, але й мав опосередкований вплив на процеси відтворення, адже основу мігрантів становило молоде населення. Позначалися й етнокультурні традиції у плануванні сім'ї, зумовлюючи, наприклад, вищі показники народжуваності мусульманського населення.

Значні корективи в структуру етнонаціональних меншин України внесло помітне зменшення кількості євреїв і поляків, в основі якого лежать як об'єктивні чинники (природна асиміляція, еміграція євреїв в Ізраїль), так і політичні чинники суб'єктивного характеру (дискримінація в галузі освіти, тотальне звинувачення в політичній неблагонадійності та ін). Процеси зменшення людності відбувалися і в інших західних слов'ян (словаків, чехів), деяких малих народів (караїми), а також етнічних меншин, значно віддалених від своїх історичних батьківщин (албанці, греки).

Для етнічних меншин, компактно розселених у південно-західній прикордонній смузі (гагаузи, молдавани, румуни), характерними були вищі від середніх темпи зростання кількості населення, що пояснюється традиційно вищим природним приростом та низьким ступенем асиміляції. Значно нижчими темпами зростала кількість етнічних болгар та угорців. Завдяки стабільному міграційному приросту збільшувалось населення та відносна частка білорусів, що дало змогу їм стати у 1989 році третьою (після росіян та євреїв) за чисельністю етнічною меншиною.

Ще глибше розкриваються етнодемографічні процеси в Україні упродовж 1959-1989 років через зміни відносних показників етнонаціональної структури в розрізі регіонів, виявляючи їхні рушійні сили та механізми (табл. 4.5). Картографічне відображення динаміки відносної частки етнічних українців виявляє деякі просторові тренди перебігу етнодемографічних процесів (рис. 4.1). Насамперед помітними є відмінності між західними областями (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька), в яких частка українців навіть дещо зросла, та групою компактно розміщених східних і південно- східних областей (Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Миколаївська, Полтавська, Харківська, Херсонська) з високими значеннями зменшення кількості етнічно українського населення. Така диференціація виявляє, з одного боку, райони інтенсивної імміграції неукраїнського населення та, з другого — засвідчує цілісність західноукраїнського етнокультурного середовища, його вищу опірність русифікації, а також тенденцію до незначної асиміляції в україномовне середовище представників етнонаціональних меншин з високою часткою міського населення. Найвищі значення зростання відносної частки етнічних українців, характерні для столиці, міста Києва, зумовлені насамперед урбанізацією прилеглої етнічно української сільської округи та істотним зменшенням частки єврейської людності внаслідок еміграції та асиміляції. Зростало етнічно українське населення і в деяких інших регіонах: Житомирській області, частково внаслідок асиміляції поляків і чехів, та Криму, зумовлене його включенням до складу УРСР у 1954 році та природною і заохочувальною міграцією на півострів населення сусідніх регіонів. У двох волинських областях частка етнічних українців суттєво не змінилась. Ураховуючи те, що частка етнічних росіян зменшилась лише у Криму, Львівській і Тернопільській областях та у м. Києві, очевидно, що зростання відносної кількості українців відбулося завдяки зменшенню частки інших етнічних меншин, передусім поляків та євреїв.

Рис. 4.1. Динаміт частки етнічних українців упродовж 1959-1989 років

Таблиця 4.5

Динаміка відносних показників етнонаціональної структури населення України впродовж 1959-1989 років, в розрізі регіонів

Розраховано за офіційними матеріалами переписів населення 1959 і 1989 років

Серед регіонів, де частка українців упродовж 19591989 років зменшилась нижче середніх по Україні значень (на 0,8%), особливо виділяється Одеська область, для якої характерна значна відмінність етнодемографічних процесів у сільському та міському населенні: у сільській місцевості відносна кількість українців різко зменшилась (на 9,3%), у міському середовищі — різко зросла (на 9,8%), насамперед внаслідок випереджаючої урбанізації українців та еміграції євреїв.

Такі тенденції регіональних етнодемогеографічних процесів упродовж 1959-1989 років суттєво змінили територіальну організацію етнонаціональної сфери України. Поглибилась її етнонаціональна поляризація, особливо помітна в мовно-культурній сфері. Але зросла етнонаціональна однорідність західних, Закарпатської та Чернівецької, областей.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Назвіть загальні тенденції динаміки етнонаціонального складу населення України впродовж ХХ ст.

2. Зіставляючи темпи динаміки кількості різних етнонаціональних спільнот і груп, розкрийте загальні контури демографічних втрат етнічно українського населення.

3. Чим була зумовлена диференціація темпів динаміки кількості населення етнонаціональних меншин?

4. Які етногеографічні процеси спостерігалися в Україні впродовж другої половини ХХ ст.? Об'єктивно оцініть їхні наслідки.