Українознавство: навчальний посібник - Михайличенко Олег 2021

Основні поняття (категорії) українського народознавства

У далекій давнині, відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавати їм певні імена.

Серед назв, що характеризують національні та територіальні особливості певного народу (нації) прийнято розрізняти кілька семантичних¹ понять, які складають основні теоретичні категорії (ознаки) народознавства, яке за деякими енциклопедичними джерелами тотожне поняттям етнографії та етнології.²

До самих поширених і найуживаніших понять, що характеризують українську народність відносяться:

етноніми — назви народів, племен, етнічних груп;

антропоніми — власні імена та прізвища людей;

топоніми — назви населених пунктів, місцевостей, де мешкають українці;

гідроніми — назви річок, озер, морів та інших водних територій (акваторій), що знаходяться на території українських місцевостей;

ороніми - назви гір, плато, ущелин, інших об’єктів рельєфу.

Етнонім Україна

Етнонім (від грец. έθνος (ethnos) плем'я, народ й грец. όνυμα (onyma) — ім'я, назва) — термін для позначення будь-якого етносу або етнічної спільності: роду, племені, племінного союзу, народу, народності, нації.

Україна [ukra’jina] — держава у Східній Європі. Населення, за підсумками перепису 2001 року, склало 48 240 902 постійних мешканців і 48 457 102 осіб наявного населення, за даними державної служби статистики України на 1 травня 2015 року — 42 684 469 постійних жителів і 42 854 106 осіб³ наявного населення.

Територія у межах конституційного устрою країни — 603 549 км². На даний час її частина владою України де-факто не контролюється.

Україна займає 32-ге місце у світі за чисельністю населення, 44-те - по території і 2-ге по території серед країн Європи після Росії.

У сучасній історичній науці серед дослідників немає спільності щодо походження назви «україна».

Найбільш популярною думкою, яка на даний час набула значущості, став висновок, зроблений відомим українським ученим, мовознавцем, лексикографом, видатним релігійним діячем Іваном Огієнком.³⁴

У своїй книзі «Історія української літературної мови» (1949) він пише: «Слово Україна, що заступило в нас Русь, відоме з давнього часу. Спершу воно визначало пограниччя (див. Іпатіїв Лiтoпис, c. 4З9, 447, 490,586); так самоyкpaїнoю звали пограниччя поляки й poсiяни.

Коли українська земля, головно Київщина, cтала небезпечним пограниччям з тaтapaми, назва Україна зростає і міцніє, як окреслена назва.... Ось чому немає підстав звати стародавню нашу державу конче тільки Руссю, а мову нашу тільки руською, коли тоді вже була і друга назва - Україна, що тоді вже запанувала над іншими»⁵

Згідно з такою версією, яка поширена в академічному середовищі, в тому числі й у Росії, назва «Україна» походить від давньоруського слова оукраїна — «прикордонна область», «окраїна», яке спочатку застосовувалося до різних прикордонних земель та князівств, а потім на весь периметр кордонів Русі.

У цьому значенні думка про етимологію слова «україна» є спільною у найбільш впливових українських і зарубіжних учених, таких як Михайло Грушевський,⁶ Іван Огієнко,⁷ Пол Маґочій,⁸ Орест Субтельний,⁹ Петро Толочко,¹⁰ Омелян Пріцак¹¹ та інших.

Таким чином, найбільш поширеною і популярною думкою є ствердження про те, що походження назви «україна» пройшло декілька етапів, хоча це ствердження є досить умовним:

1-й етап. На початку XVI ст. «українцями» іменувалися прикордонні служиві люди Московської держави, що несли службу по річці Ока проти кримських татар.

2-й етап. У другій половині XVII ст. під російським впливом назва «українці» поширилася на слобожан і малоросійських козаків. З цього часу вони самі щодо себе поступово почали вживати цю назву.

3-й етап. У другій половині XVIII ст. виникли перші спроби російських і польських літераторів вживати слово «українці» щодо всього малоросійського населення.

4-й етап. У другій половині XIX ст. у колах російської радикальної інтелігенції почалося використання слова «українці» в етнічному значенні — для позначення окремого слов'янського етносу.

5-й етап. У радянські часи після жовтневого перевороту 1917 р. остаточно вкоренилася назва «українці» і «українська держава».

Такої думки дотримуються і більшість російських учених, які переймаються дослідженням українського народознавства на тлі історії Росії.

Таким чином, слід вважати, що після XVI ст., поступово поширюючись від Москви до Закарпаття, слово «українці» повністю змінило свій сенс: спочатку «українці» означали прикордонних служивих людей Московської держави, потім набули значення окремого слов'янського етносу. Але ми не наполягаємо на остаточності даних стверджень.

Антропоніми України

Антропонім (грец. άνθρωπος — людина і όνομα — ім’я) — власна назва людини. В українській мові це особове ім'я, ім'я по батькові та прізвище. Сюди відносяться також псевдоніми.¹²

Питання про виникнення, розвиток і будову особових назв, зокрема родових прізвищ, здавна було предметом зацікавлення не лише мовознавців, а й істориків та культурологів. Початок наукового вивчення слов’янської антропонімії прийнято пов’язувати з появою праці австрійця Франьо Міклошича (1813-1891)¹³ «Утворення слов’янських персональних імен» («Die Bildung der slavischer Personennamen», 1860),¹⁴ у якій уперше порушується питання будови слов’янських особових назв.

Автор пояснює творення простих антропонімів і дає перелік частин мови (суфіксів), за допомогою яких утворюються слов’янські власні імена людей. Праця Міклошича до тепер не втратила своєї наукової цінності, й усі пізніші дослідження слов’янської ономастики в різній мірі спираються на неї.

Загально відомо, що першою публікацією про українські прізвища була стаття відомого українського історика-славіста Степовича А.І.¹⁵ «Заметка о происхождении малорусских фамилий», надрукована у 1882 р. у воронезьких «Филологических записках». У 1885 році журнал «Киевская старина» надрукував статтю професора Сумцова М.Ф.¹⁶ «Малорусские фамильные прозвания», пізніше — другу його працю «Уличные клички», присвячену призвіськам кримінальних та бездомних верств населення.

До історичного матеріалу щодо походження українських власних імен (ономастики) першим звернувся видатний український письменник і громадський діяч Іван Франко.¹⁷

У своїй статті «Причинки до української ономастики» він підкреслював, що особові назви є важливим матеріалом як для філолога, так і для історика і етнографа.

Першим запропонував чітку і своєрідну класифікацію українських особових назв прізвищевого типу відомий український учений Охримович В.Ю.¹⁸ у роботі «Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних».

Однак, основоположником української ономастики вважається І.Франко, який першим пояснив наявність розмаїття прізвиськ козаків, які зафіксовані у «Реєстрах Війська Запорозького» (1648-1654), що потім стали прізвищами Він писав: «Запорозька Січ була одною великою кузнею таких свіжих прозвищ; значна частина людей, що знаходили тут собі захист, мала всякі причини заховати від світу свої давні, родові прозвища і надати собі нове; ми маємо на се документальні докази з ХVІІІ в., але нема сумніву, що так було й давніше».¹⁹

«Реєстри» були вперше були видані у 1875 р. відомим українським ученим О.Бодянським.²⁰

«Реєстри» зберігають імена понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. У «Реєстрах» зафіксовано близько 200 імен.

За дослідженням Осташ Р.І. першість належить двом іменам — Іван, Василь. Далі йдуть Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій).

Меншість мають імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин Зовсім мало перелічуються Кіндрат, Левко, Лук’ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько.⁵¹

Довгий час за православною традицією, яка склалася у слов’янських народів імена надавалися за Святцями.

Святці — так називають список святих, шанованих Православною Церквою, складений у порядку місяців і днів року, до яких приурочено святкування та вшанування кожного святого.

Вибирати імена за святцями - давня православна традиція. Імена для своїх малюків підбирають в святцях, тому що вірять у те, що святий, на честь якого названий дитина, стане його ангелом-хранителем і оберігатиме впродовж усього життя.

Ім'я надавалося людині при хрещенні і вже ніколи не змінювалося, крім дуже рідкісних випадків — як, наприклад, постриг у чернецтво або прийняття іншої релігії.

З ім'ям, даним людині при хрещенні, людина залишалася у подальшому житті, з ним переходила на той світ.

Днем іменин вважався день пам'яті святого, що співпадає з днем народження людини або наступний відразу за ним. Святий, пам'ять якого звершується в день іменин є небесним покровителем людини на все життя.

Значні зміни у особових іменах відбулися після подій 1917 р. Церква була відділена від держави і імена почали добирати самостійно. Реєстрацію новонароджених відтоді почали здійснювати відділи державної реєстрації, імена надавалися за будь-якими побажаннями.

На хвилях того часу, користуючись вільним вибором імені, батьки інколи давали своїм дітям імена, які поєднували у собі назви історичних революційних подій: дівочі — Ревмира (світова (мирова) революція), Комінтерна (комуністичний інтернаціонал), чоловічі — Роскомпарт (Російська комуністична партія) тощо. Популярними були імена, що поєднували у собі імена політичних діячів: Лемарен (Ленін, Маркс, Енгельс), Вілен (Володимир Ілліч Ленін).

У подальшому ця традиція не набула широкого поширення, хоча власні імена і надалі надавалися за довільним принципом.

На даний час прізвище, ім'я та по батькові є тими ознаками, які індивідуалізують особу, виділяють її з-поміж інших, надаються їй при реєстрації народження і є невід'ємними від неї. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Набуття та зміна ім’я, прізвища та по батькові регулюються цивільним законодавством та Сімейним кодексом України.

Окрему групу антропонімів становлять назви місцевостей, що походять від імен, прізвищ та від найменування народів, родів, племен.

У кожній області України є свої «Іванки», «Миколаївки», «Остапівки» тощо. Походження їхніх назв іде від імен і прізвищ засновників цих поселень, тобто тих, хто уперше заселився на цих територіях і почав жити та господарювати.

Топоніми України

Топоніміка (від грец. Τόπος — місце і όνομα (onoma) — ім'я, назва) — наука, що вивчає географічні назви, їх походження, значення, розвиток, сучасний стан, написання і вимову.

Найбільш популярно топонімічні висновки щодо України висловлені у топонімічному словнику Янко М.П.²²

У його словнику-довіднику містяться назви міст, районних центрів, селищ міського типу, сіл, в яких відбулися історичні події, або які пов'язані з видатними людьми Крім того, наведені назви об'єктів рельєфу, річок, озер, лиманів, заток і проток. Дано детальний етимологічний аналіз назв.

Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв, наприклад, назва міста Камянець-Подільський походить від слова «камінь» або «кам'яний», що характеризує особливість кам’янистої місцевості, де розташоване місто. Ця назва містить і другу частину, яка показує історичну місцевість розташування — Поділля.

Назва міста також може утворюватися від власних назв (ангропонімів). Наприклад, назва міста Кив - від власного імені князя Кий, а Івано-Франківськ — від власного імені - Іван Франко.

Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви Так, наприклад, місто Сіверськ дістало свою назву від назв слов'янського племені сівери, сіверяни.

За видами об'єктів топоніми неоднакові. Одні з них означають назви міст, інші — найменування річок, гір. Для назв населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна топонім вживати термін ойконім.³³

Гідроніми та ороніми України

Гідронім (від грец ύδωρ «вода» та όνομα «назва») — географічна назва водоймищо — для назв водних об'єктів (річок, джерел, водоспадів, потоків, струмків, а також океанів, морів тощо).

Для об'єктів рельєфу - гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та ін. уживається термін оронім.²⁴

Моря України

На території України існує два моря і декілька лиманів. Чорне та Азовське моря омивають південну частину України на площі майже 2 тис. км.

Чорне море (лат. Rucenum mare) — внутрішнє море басейну Атлантичного океану. Протокою Босфор з'єднується з Мармуровим морем, далі, через протоку Дарданелли (ці протоки часто називають чорноморськими протоками) — з Егейським і Середземним морями. Керченською протокою сполучається з Азовським морем. З півночі в море глибоко врізається Кримський півострів.

Чорне море мало в минулому різні назви. Стародавні греки називали його Понтом Аксінським (грец. Πόντος Αύξενος — негостинне море), а згодом — Понтом Євксинським (грец. Πόντος Εύξενος — гостинне море).

По ньому проходили важливі торгові шляхи, що зв'язували античні держави та племена Північного Причорномор'я з Південним Причорномор'ям і Середземномор'ям.

Деякі античні письменники (Феокріт, Сенека, Лукіан) називали це море Скіфським.

З IX століття в «Повісті минулих (врем’яних) літ», в арабських (Аль Масуді) та західних (Гельмольд) джерелах Чорне море називали Руським. У Київському літопису — Понтійським (або Понетським) морем.

По поверхні Чорного моря проходить водна межа між Європою і Малою Азією. Площа Чорного моря за різними даними — 422 000 - 436 400 км². Найбільша протяжність моря з півночі на південь — 580 км. Найбільша глибина — 2210 м, середня глибина — 1240 м.²⁵

Береги моря слабо розчленовані, переважно гористі, урвисті, у межах України - низовинні.

Між Дунаєм і Дніпром розміщені причорноморські лимани - Дністровський, Дніпровсько-Бузький, Хаджибейський, Куяльницький, Тилігульський.

Азовське море — напівзамкнуте море Атлантичного океану на сході Європи. Найдрібніше море в світі: глибина не перевищує 13,5 метрів, середня глибина близько 7,4 м (за різними оцінками від 6,8 до 8 м).

Азовське море з'єднується з Атлантичним океаном довгим ланцюжком проток і морів (Керченську протоку — Чорне море, Протоку Босфор — Мармурове море і Протоку Дарданелли — Егейське море — Середземне море, Гібралтарську протоку — Атлантичний океан).²⁶

Лимани України

Лиман (від грец. λιμένας — гавань, бухта) — мілководна затока при впадінні річки в море. Лиман утворюється при затопленні морем рівнинних річок і може бути відкритим (губа) або відокремленим від моря вузькою смугою суші — пересипом.

Лимани утворюються в рівнинних і низинних районах та бувають відкриті (сполучені з морем) і закриті (відокремлені від моря косами, пересипами).

Відкриті лимани мають постійний зв'язок з морем і досить велику і постійну площу. Розміри закритих лиманів змінюються в залежності від випаровування та сезонного надходження води.

Рівень води в них часто нижче рівня моря, а наповнення відбувається переважно за рахунок атмосферних опадів, фільтрації морської води або внаслідок короткочасного прориву пересипів під час морських штормів.

Відкриті лимани поступово замулюються, а закриті - заболочуються і заростають солелюбною рослинністю.

Дніпровсько-Бузький лиман - найбільший в Україні лиман закритого типу, що займає велику ділянку гирла річки Дністер.

Лиман відділений від моря широкою піщаною косою Бугаз, у південній частині якої є прохід кораблів у море з'єднаний розвідним мостом для залізничного і автомобільного сполучення.

Довжина лиману становить 40 км, ширина — 12 км, площа — 360,0 км², середня глибина — 1,2 м (максимальна до 2,7 м), а об’єм води оцінюється в 540 млн. м³.

Лимани України

Річки України

В Україні близько 71 тис. річок. Загальна довжина річок країни складає 248 тис. км.

Серед річок України найбільші: Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Десна.

Дніпро (дав.-грец. Βορυσθένης — Борисфен) — третя за довжиною й площею басейну ріка Європи — четверта за довжиною і площею басейну річка Європи після Волги, Дунаю і Уралу, має найдовше русло в межах України. Впадає у Чорне море.

Довжина Дніпра в природному стані становила 2285 км, тепер (після спорудження каскаду водосховищ, коли в багатьох місцях випрямили фарватер) — 2201 км, у межах України — 1121 км, в межах Білорусії — 595 км (115 км знаходяться на прикордонній території Білорусії та України), в межах Росії — 485 км. Площа басейну — 504 000 км², з них в межах України — 291 400 км².²⁷

Дністер (дав.-грец. Τύρας, лат. Tyras, Tiras) річка у Східній Європі. Тече з північного заходу на південний схід в межах території України та Молдавії. Впадає в Чорне море. Довжина — 1352 км, площа басейну — 72,1 тис. км². Впадає в Дністровський лиман, який з'єднаний з Чорним морем.

Південний Буг (дав.-гр. Ύπανις — Гіпаніс) — річка на південному заході України у межах Хмельницької (122 км), Вінницької (324 км), Кіровоградської (70 км) та Одеської (40 км; на кордоні з Кіровоградською), а також у Миколаївської (250 км) областях. Впадає в Дністровський лиман, який з'єднаний з Чорним морем. Довжина 806 (до лиману 792-806) км.

Сіверський Донець (дав.-грец Танаид, Танаїс, за Геродотом Сіргіс, італ. Тан, давньо-рос. Великий Дон, Донель) — річка півдня Східно-Європейської рівнини, що протікає через Бєлгородської та Ростовської області Росії, а також Харківську, Донецьку і Луганську області України. Сьома за величиною ріка України і найважливіший джерело прісної води на сході цієї країни. Довжина 1053 км. (по Україні 700 км). Впадає у річку Дон (Росія).

Десна (від давн.-рос. дєснь «правий») — річка вважається притоком Дніпра, що протікає з Європейської частини Росії. У Росії — Смоленська та Брянська області, по території України — Сумська, Чернігівська, Київська області. Довжина річки — 1178 км. (по Україні 575 км). Впадає у Дніпро.

Горинь (біл. Гарынь, давня назва — Горина) — річка в Україні та Білорусі. Впадає у Дніпро через притоку Припять. Назва річки «Горинь» походить від староруського слова «горина» (гориста місцевість).

У далекому минулому річка так і називалася Горина. Протікає повз міст і селищ Ізяслав, Славута, Нетішин, Острог, Гоща , Оржев, Степань, Речиця, Столин, Давид-містечко. Довжина 659 км.(по Україні 575 км).

Інгулець (від турецького apgül — «тихий, ледачий») — річка на території України, правий приток Дніпра (басейн Чорного моря). Протікає через Кіровоградську, Дніпропетровську, Миколаївську, Херсонську області. Довжина 549 км.

Псел (Псьол), давня українська назва — Псло, — уперше згадана в літописі Нестора-літописця «Повість минулих (врем’яних) літ» 1113 р.) — річка, що протікає в Росії - Бєлгородська, Курська обл. та Україні — Сумська, Полтавська обл. Впадає у Дніпро. Довжина 717 км.(по Україні 520 км).

Річки України

Примітки

¹ Семантика (від ст.-грец. σημαντικός — означення) — розділ лінгвістики, що вивчає значення слів та словосполучень.

² Етнографія (від ст.-грец. έθνος — «етнос» (народ) і γράφω — «графо»(пишу) — частина історичної науки, що вивчає народи та інші етнічні утворення, їхнє походження (етногенез), склад, культурно-побутові особливості, їхню матеріальну та духовну культуру.

³ Демографічна ситуація в Україні у січні-квітні 2015 року (Державна служба статистики України — документ від 16.06.2015 № 115/0/10.2вн-15)

⁴ Огієнко Іван Іванович, Митрополит Іларіон (1882-1972) — митрополит УАПЦ (з 1944 р.), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог. Перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету

⁵ Митрополит Іларіон. Історія української літературної мови / Іларіон. - Вінніпег, 1949. — С.100-101.

⁶ Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — Київ: Наукова думка, 1991-1998. — Том II, Розділ V. — С. 4

⁷ Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 440 с.

⁸ Paul Robert Maaocsi. A History of Ukraine. University of Toronto Press, 1996.

⁹ Субтельный, Орест. Украина: История: учебное пособие / О. Субтельный — 3-е изд, перераб доп. — М.: Просвещение, 1993. — 720 с.

¹⁰ Толочко П. П. Від Русі до України: вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці / П. П. Толочко — Київ : Абрис, 1997. — 398 с.

¹¹ Пріцак Омелян. Походження Русі / Пріцак О. — К.: Обереги, 1997. (Київська б-ка давнього укр. письменства. Студії; Т. 3). — Парал. тит. арк. англ. Т. 2: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. — 2003. — 1304 с.

¹² Псевдонім (грец. ψευδής — «помилковий, брехливий, вигаданий» і грец. όνομα — «ім'я») — ім'я, що використовується людиною замість справжнього, даного при народженні, зафіксованого в документах.

¹³ Франьо (Фпантт) Міклошич (нім. Franz von Miklosich (1813-1891) - словенський, австрійський мовознавець. Вважається основоположником школи порівняльно-історичного вивчення граматики слов'янських мов, одним з найвизначніших представників славістики XIX століття.

¹⁴ Miklosich Franz. Die Bildung der slavischen Personennamen // Denkschriften der kaiserlichen Akademie der Wissenschaften. Philologisch - historische classe. — Wien, 1860. — Bd 10. — S. 215-330.

¹⁵ Степович Андроник Іоаникійович (Оникійович) (справжнє прізвище Дудка-Степович (1857-1935) — історик-славіст, літературознавець, історик літератури, перекладач творів слов'янських письменників, директор Колегії П. Ґалаґана,

¹⁶ Сумцов Микола Федорович (1854-1922) - російський і український фольклорист, етнограф, літературознавець, історик мистецтва, музейний діяч. Член-кореспондент Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук (1905).

¹⁷ Франко Іван Якович (1856-1916) — політичний діяч, письменник, перекладач, учений.

¹⁸ Охримович Володимир Юліанович (1870-1931) — український правознавець і громад.-політ. діяч, доктор права, чл.-кор. Петерб. АН.

¹⁹ Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 томах (1976-1986) / І.Я. Франко. — т. 36. — С. 394.

²⁰ Бодянський Осип Максимович (псевд. — О. Бода-Варвинець, Ісько Материнка, І.Мастак та ін.) (1808-1877 - український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член- кореспондент Петербурзької Академії наук.

²¹ Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку О. В. Тодійчук (голов. упоряд.) та ін.; Редкол.: Ф. П. Шевченко (відп. ред.) та ін.- К.: Наукова думка, 1995. — 592 с.

²² Янко Микола Тимофійович (1912-2011) — український географ. педагог, краєзнавець, лексикограф. Дійсний член Географічного товариства України. Кандидат педагогічних наук.

²³ Ойконім - (грец. οίκος (дім) + грец. όνομα (ім'я)) — вид топоніма. власна назва - назва будь-якого населеного пункту, використовується для іменування населених пунктів - міст. селищ, сіл тощо. Ойконіми міського типу називаються «астіонімами» (грец. αστυ (міський)) або «полісонімами» (грец. πόλις (місто)); сільського типу — «комонімами».

²⁴ Янко М.П. Топонімічний словник України / М.П.Янко. - К.: Видавництво «Знання», 1998. — 430 с.

²⁵ Сорокин Ю. И. Чёрное море: Природа, ресурсы / Ю.И. Сорокин — М.: Наука, 1982. — 217 с.

²⁶ Добровольский А.Д., Залогин Б.С. Моря СССР / А. Д.Добровольский, Б. С. Залогин. — М.: Издательство Московского университета, 1982. — C. 191.

²⁷ Кравчук П. А. Рекорды природы ^{/ П.А.Кравчук — Любешов: Эрудит, 1993. — 216 с.}