Українознавство: навчальний посібник - Михайличенко Олег 2021

Антропологічне походження українців

Українці — східнослов'янський народ, що проживає переважно на території України. Раніше вони іменувалися як русини, малороси, малоросіяни, козаки.

Етимологія¹ слова «україна» остаточно не визначена. Згідно з основною версією, поширеною в академічному середовищі, етнонім українець і назва України етимологічно пов'язані з давньоруським словом «оукраїна» («прикордоння»). За думкою більшості дослідників це поняття, а також похідне від нього - «українці» до XVIII століття не мали на Русі етнічного значення і застосовувалися по відношенню до прикордонних земель.² Однак, у різних джерелах існують різні версії.

У середньовічних документах Давньоруської держави в якості етноніма для східних слов'ян — предків українців, росіян і білорусів використовувалася назва «русь», «русин», що за ствердженням відомого німецького мовознавця Макса Фасмера (1886-1962), має варязьке походження.³

Уперше цей етнонім зустрічається в «Повісті минулих (врем’яних) літ». У розділі договорів князя Олега з греками (911 р.) він згадується сім разів, а у договорах князя Ігоря (945 р.) — шість разів.⁴ У першому виданні «Слова о полку Ігоревім», який був виданий у 1800 р. графом Олексієм Мусіним -Пушкіним (1744-1817)⁵ також зустрічається етнонім «русичі (русиці)».

Перші найвідоміші антропологічні дослідження (описи) українців були зроблені у 1786 р. Опанасом Шафонським⁶ у книзі «Черниговского наместничества топографическое описание».⁷ Автор звернув увагу на антропологічну неоднорідність складу українців.

За матеріалами останніх антропологічних досліджень щодо походження української нації переважна більшість учених мають спільну думку про те, що в Україні налічується сім типів антропологічного походження українців. Ці типи у різних джерелах різняться у назвах але збігаються у спорідненості їхніх антропологічних і культурологічних характеристик.

Дунайський (норікський) тип. До нього належать нащадки носіїв культур Південній Польщі, Західної України та Поділля. Дунайський антропологічний тип переважає в рівнинній Галичині, західному Поділлі (крім північних районів Львівської і Тернопільської областей) і складає понад 10% всього населення України. У представників цього типу довге, відносно вузьке обличчя з довгим, прямим і тонким носом.

Поліський тип поширений на Житомирщині, Ровенщині і Волині. Особливості цього типу — дуже низьке і широке обличчя, максимально розвинуте надбрів’я, масивне чоло. Зріст середній, волосся світліше, ніж у жителів інших регіонів, а очі темніші.

Верхньодніпровський тип — найрідкісніший в Україні.

Він зустрічається тільки в Ріпкинському районі Чернігівської області. Його головна відмінна риса - дуже світла пігментація очей.

Центральноукраїнський тип — нащадки слов'ян, які поселилися на землях Полтавщини і Київщини. Вони відрізняються високим зростом, але інші антропологічні показники - особа, пігментація волосся і очей, висота перенісся - у них середні. Незважаючи на монголо-татарську навалу, представники цього типу зберегли європеоїдні риси. Це найчисленніша група — до 60 % українців.

Нижньодніпровсько-прутський тип, представники якого зберегли риси своїх предків — індо-іранців. Це високорослі смагляві люди з темними очима і волоссям. Найбільш яскраві представники живуть у селі Кам'яне Лебединського району (нині Сумська область).

У Карпатах і на Буковині зустрічаються ще два антропологічних типи українців — динарський і карпатський. Динарський тип має суттєві фракійські, кельтські та індійські компоненти. Волосся у них в основному темні, а очі можуть бути світлими, так і темними. Карпатський тип має генетичний зв'язок з народами Балканського півострова, Кавказу, Північної Індії.

Україна неоднорідна не тільки з точки зору антропологів. Ще у XIX столітті сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів України, які відрізнялися один від одного укладом життя, традиціями, способами господарювання. Це Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина.

Останнім часом Україну прийнято розділяти на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Кожна з цих зон має свої характерні риси: типи будівель, особливості костюма, традиційних ремесел. Останнім часом ці відмінності поступово зникають, але ще позаминулого та на початку минулого століть по одному погляду на приїжджого можна було зрозуміти, звідки він родом.

Різноманітність традицій, антропологічних типів українців і народів, що проживали на українських землях настільки великі, що важко скласти скільки-небудь струнку концепцію походження української нації.

Питання про походження українців часто залежало від політичних поглядів авторів тієї чи іншої концепції.

Наприклад, видатний російський історик Михайло Погодін,⁸ який стояв на позиціях слов'янофільства, вважав, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу.

Малороси ж прийшли у Подніпров'я з Волині лише в XIV-XV століттях. Тому справжньою спадкоємицею культури Київської Русі є Росія.

У свою чергу, видатний український історик, громадський та політичний діяч Михайло Грушевський,⁹ автор «Історії України-Руси»¹⁰, вважав, що російський народ не має до Київської Русі ніякого відношення, оскільки це була українська держава.

Вперше антропологічну класифікацію українського народу здійснив відомий вітчизняний етнолог і громадський діяч Чубинський П.П.¹¹ у 1872 р., виділивши на території Правобережної України три типи: український, подільський і волинський, що відрізнялися між собою кольором волосся та очей, зростом.

Ці висновки були зроблені у наслідок роботи експедицій під керівництвом Павла Чубинського, які відбулися у 1869-1870 рр. за дорученням Російського Імператорського географічного товариства.¹²

Учений намагався також визначити роль окремих компонентів походження українців - тюркського, південнослов'янського та румунського, що, на його думку, увійшли до антропологічного складу українського народу. Свої дослідження він опублікував у роботі «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии».¹³

Окремі спостереження Чубинського, які стосувались фізичного типу народонаселення центральної України, підтвердились за підсумками сучасних досліджень.

На початку ХХ ст. відомий етнолог Федір Вовк,¹⁴ який разом зі своїми вихованцями - студентами Санкт- Петербурзького університету, обстеживши за соматологічною програмою понад 5 тис. осіб українського походження, запропонував першу концепцію антропологічного складу українського народу.

Здійснивши аналіз та розподіл антропометричних й антропоскопічних ознак у північній, середній і південній зонах України, він дійшов висновку про відносну антропологічну однорідність «українського антропологічного типу», визначальними рисами якого є доволі високий зріст, брахікефалія,¹⁵ темна пігментація волосся та очей, пряма форма спинки носа.

На думку вченого, українці належать до поширеної на Балканах динарської, або адріатичної, раси, виявляючи спорідненість із сербами, хорватами, чехами, словаками.

Аналіз концепції Вовка показав, що її окремі положення витримали випробування часом, хоча у різні часи набули різкої критики з боку українофобів¹⁶. Його монографія «Студії з української етнографії та антропології» до цього часу користується великою популярністю серед науковців.¹⁷

У радянський час найбільшого поширення отримала компромісна назва давньоруської народності, яка мала три східнослов'янські народи - український, російський і білоруський. Однак, ця концепція влаштовувала і влаштовує далеко не всіх.

Наприклад, відомий український історик, професор Кульчицький С.В. вказував на те, що «...п'ять східнослов'янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утворення злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери».¹⁸

У 1947 р. вийшла книга українського письменника Петрова В.П.¹⁹ «Походження українського народу», у якій автор дійшов до основного висновку, що тільки об'єднавши матеріали археології, антропології, етнології та мовознавства, можнавирішити складне і відповідальне етногенезу українського народу.²⁰

У 1956 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології АН УРСР була створена група, яка розгорнула інтенсивні дослідження в царині етнічної антропології України. Великі за обсягом матеріали, зібрані Українською антропологічною експедицією 1956-1963 рр., були узагальнені В.Д.Дяченком²¹ у монографії «Антропологічний склад українського народу».²²

Монографія написана за унікальним даними, отриманими в ході досліджень Української антропологічної експедиції 1956-1963 рр., керівником якої був сам Дяченко. У ході дослідження було обстежено понад 10 тисяч осіб, а зібраний матеріал і понині залишається основним джерелом з антропології українців.

Поряд з даними про українців, були отримані також відомості і про сусідні групи - росіян, білорусів, молдаван, гагаузів, поляків, чехів, словаків, угорців, німців, румун, болгар, албанців, греків, які проживають на території України.

Головною особливістю книги є наведені в таблицях дані в цифрах, які не мають терміну давності і на підставі яких фахівці-антропологи мають можливість реконструювати основні напрямки етногенетичних процесів на історичних територіях України.

Примітно, що в монографії Дяченка підтверджується положення антропологічної концепції Федора Вовка, щодо відносної антропологічної однорідності українського народу.

Таким чином, підтверджується, що українці є єдиним і неподільним народом, на відміну, наприклад від німців чи італійців, «південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак)».²³

Однак, текст даної книги має суттєві недоліки, зумовлені ідеологічною диктатурою Комуністичної партії Радянського Союзу.

Диктат комуністів зумовив Дяченка на спробу штучно обґрунтовувати відсутність (або незначність) відмінностей між росіянами та українцями у руслі боротьби проти «ураїнського буржуазного націоналізму».

Але, в 1992 р. у статті «Не тільки карії очі, чорнії брови..» Дяченко В.Д. попросив вибачення за свою вимушену неправду. ²⁴

Серед сучасних робіт, які об’єктивно розкривають етногенез та історію розвитку української нації слід відзначити науковий доробок професора Сегеди С.П.,²⁵ що є одним із найважливіших досягнень у визначенні місця та ролі українців у розвитку європейської та світової історії.

У його докторській дисертації та монографії до неї «Антропологічний склад давнього населення України» проаналізовано краніологічні матеріали з трипільських поховань, які свідчать, що фізичний тип населення Трипілля склався на основі західного варіанта давнього середньо морського антропологічного типу, який в добу неоліту-енеоліту домінував серед південно-західних народів. Відзначено, що трипільські племена відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу — автохтонного етносу півдня східної Європи, фізичні риси якого почали формуватися задовго до появи слов’янства.²⁶

Основні висновки антропологічного походження українців, етногенетичного розвитку складу населення України та інші наукові висновки щодо визначання української нації у процесі розвитку людської цивілізації викладені у колективній праці науковців Національної академії наук України «Давня історія України» під керівництвом академіка Толочка П.П.,²⁷ окремих науково-популярних та навчальних видань українських авторів.²⁸

Таким чином, за дослідженнями Сегеди С.П., з якими згодні більшість учених, що досліджують проблему антропологічного походження української нації, на території України слід виділити чотири основні антропологічні зони, а саме: північна, центральна, карпатська та південна, хоча такий поділ можна вважати умовним і не остаточним.

Північна антропологічна зона охоплює Волинь, Правобережне та Лівобережне Полісся, Північ Галичини, де локалізується кілька соматологічних варіантів, а саме: волинський, поліський, валдайський, або деснянський, та ільменсько-дніпровський. Волинський варіант представлений серед людності Волинської області, Півдня Рівненщини, Півночі Львівщини та Тернопільщини, якій властиве відносно масивне надбрів'я, значний нахил чола, низьке і широке обличчя, чітко окреслений ніс з високим переніссям, середнім зростом, помірною пігментацією волосся та очей, середнім розвитком третинного волосяного покриву тощо.

Центральна антропологічна зона України охоплює майже всю Середню Наддніпрянщину, більшу частину Поділля і Слобожанщини, де, за даними В.Д.Дяченка, поширений центрально український тип, властивий більшості українців. Сільські жителі окреслених регіонів характеризуються високим зростом, брахікефалією, відносно широким і помірно високим обличчям; переважанням прямої форми носа, яка складає 79 %; досить темним кольором очей і, особливо, волосся, темні відтінки яких становлять близько 50 %, помірний розвиток третинного волосяного покриву.

Карпатська антропологічна зона обіймає Закарпаття, гірські райони Карпат, Прикарпаття та Захід Буковини. За даними соматології, тут виокремлюються два локальні варіанти: східний та західний. Людність східної частини Українських Карпат, надто гуцули Закарпаття і Північної Буковини, характеризується рисами, властивими носіям «динарських» (нагір'я на північному заході Балканського півострова займає терени Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Сербії, Чорногорії та Албанії) варіантів, а саме: яскраво виражена брахікефалія²⁹ — короткоголовість, кругла форма черепної коробки, вузьке і високе обличчя, дуже темне волосся, темні очі і опуклі спинки носа. Крім того, невисокий зріст.

Південна антропологічна зона. Південна антропологічна зона України охоплює значну частину Буковини, Північно-Західне Причорномор'я, Нижнє Подніпров'я, де В.Д. Дяченко на підставі соматологічних даних виділяв прутський і нижньодніпровський соматологічні варіанти.

Прутський варіант, представлений серед українців східних районів Чернівецької обл. і Північної Молдови, характеризується високим зростом, темною пігментацією волосся і очей, менш округлою формою голови (головний покажчик 81,5), видовженим обличчям, чітким випинанням носа, переважанням опуклих форм спинки носа над увігнутими, розвиненим третинним волосяним покривом. Схожий комплекс ознак властивий також суміжним групам румунів.

Вище наведені характеристики і узагальнюючі портрети викладені у роботі Сегеди С.П. «Антропологія».³⁰

Примітки

^{1 Етимологія (ст.-грец. έτυμολογία,від ст.-грец. ετυμον «істина, основне значення слова» і ст.-грец. λόγος «слово, вчення, суження») — розділ лінгвістики, що вивчає походження слів.}

² Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». - 1991. - № 1. - С. 20, 39; Чирков О. Вплив зовнішньої міграції V-XX ст. на сучасну етнічну мозаїчність людності України // Українознавство. — Число 1-2. — К., 2002. — С. 215-220; Чирков О. Зовнішня міграція — головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні // Дзеркало Тижня. — 2002. — № 3(378). — 26 січня — 1 лютого.

³ Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4-х т.: Пер. с нем. — 3-е изд., стереотип. —М.: Азбука-Терра, 1996, т. 1. — 576 с.

^{4 Архив Юго-Западной России. Часть II том I, стр. XL, LXIII-LXIV.}

⁵ Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744-1817) граф, відомий російський археолог, член Російської академії; був обер-прокурором священного синоду,президентом Академії мистецтв та сенатором.

⁶ Шафонський Опанас Филимонович (1740-1811) — український учений, економіст, етнограф, лікар.

⁷ Шафонский А.Ф. Чернигавского наместничества топографическое описание / Шафонский А.Ф. — Киев: Университетская типография, 1851.

⁸ Погодін Михайло Петрович (1800-1875) — російський історик, публіцист, письменник, видавець.

⁹ Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) — український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917-1918).

10 Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — Київ: Наукова думка, 1991-1998.

¹¹ Чубинський Павло Платонович (1839-1884) український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Державного Гімну України.

¹² Край», снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-западный отдел: Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским. — Київ, тт. 1-7, 1872-1878 рр.

¹³ Чубинский П.П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии / Чубинский, П. П. - СПб, 1869.

¹⁴ Вовк Федір (Хведір) Кіндратович (1847-1918) український антрополог, етнограф, археограф.

¹⁵ Брахікефалія, брахіцефалія (грец βρασύς — короткий і σεθαλή — голова) — короткоголовість, кругла форма черепної коробки. Череп вважається брахікефальним, коли відсоткове відношення найбільшої його ширини до найбільшої довжини (головний показник) становить більше 80.

¹⁶ Українофобія (україноненависництво, антиукраїнізм) - боязнь та агресивне несприйняття існування України

¹⁷ Хведір Вовк. Студії з української етнографії та антропології: монографія / Хведір Вовк — Прага: Legiografie, 1928. — 404 с.

¹⁸ Кульчицький С.В. Розповідь канадського історика про минуле й сучасне України // Субтельний О. Україна : історія. — К.: Либідь, 1993. — С.8.

¹⁹ Петров Віктор Платонович (1894-1969) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог. Доктор філологічних наук (1930), доктор історичних наук (1968). Писав також під псевдонімами В.Домонтович та Віктор Бер. Одночасно, з 1930-х рр.. — радянський розвідник. У цьому аспекті досі інформація про його діяльність засекречена. За деякими даними, він врятував караїмів (аборигенний народ Криму) від Голокосту і повинен був ліквідувати Гітлера у Вінниці. Нагороджений радянським орденом Вітчизняної війни І ступеня.

²⁰ Петров В.П. Походження українського народу (репринтне вилання 1947 р.) + оригинал, 1947 р. — МП «Фенікс», Українська студентська громада при УТП в Регенсбурзі, 1992. — 192 с.

²¹ Дяченко Василь Дмитрович (1924-1995) — український та радянський антрополог і етнограф. Відомий завдяки антропологічним дослідженням і класифікації етнічних мешканців України, народів СРСР, Південної й Східної Європи.

²² Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу / В. Д. Дяченко — К.: Наукова думка, 1965. — 132 с.

²³ Там само. — С. 126.

²⁴ Дяченко В.Д. Не тільки карії очі, чорнії брови... Антропологічні типи та етнічні території українського народу // Віче. — 1992. — № 4. — С.114.

²⁵ Сегеда Сергій Петрович (нар.1949 р.) — український антрополог та етнолог, доктор історичних наук, професор. Провідний науковий співробітник Інституту народознавства НАН України.

²⁶ Сегеда С.П. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект / Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.05. — етнологія; 03.00.14 — антропологія. — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. — Київ, 2002.

²⁷ Толочко Петро Петрович (нар. 1938 р.) — український історик, професор, академік Національної академії наук України, директор Інституту археології НАН України.

²⁸ Макарчук С. Етнічна історія України / С. Макарчук. — Київ: Знання, 2008. — 471 с.; Наливайко С.І. Етнічна історія Давної України: монографія / С.І.Наливайко. — Київ: Евшан-зілля, 2007. — 624 с.; Сегеда С.П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України / С.П.Сегеда. — К.: Інформаційно-аналітична агенція «Наш час», 2012. - 432 с.; Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій / А.Пономарьов. — К.: Либідь, 1996. — 272 с.; Лозко Г. Українське народознавство. Видання друге доповнене та перероблене / Г. Лозко — Харків: «Див». 1995. — 472 с.

²⁹ Череп вважається брахікефальним, коли процентне відношення найбільшої його ширини до найбільшої довжини становить більше 80%.

³⁰ Сегеда С.П. Антропологія: Навч. посібник / С.П.Сегеда. — К.: Либідь, 2001. — 336 с.