Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006
Лекція 6. Проблеми розвитку української нації
План:
1. Поняття «нація». Еволюція етносу в націю. Чинники, що формують нації.
2. Процес формування української нації. Проблеми, що виникали в процесі формування.
3. Формування політичної нації як нової якості етносу
Література:
Кононенко П.П. Українознавство. Навч. посібник. — К., 1996.
Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. — К., 1996.
Українське народознавство (Під ред.. С.Павлюка). — Л., 1997.
Винниченко В.К. Відродження нації. — Т. 1. — К., 1990.
Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть ? — К., 1991.
Голобуцький М. Запорізьке козацтво. — К., 1994.
Сергійчук В. Національна символіка України. — К., 1992.
Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. — К., 1991.
Канин Ф. Національна ідея у її втіленнях // Розбудова держави. — 1998. — № 7 - 8.
Костомаров М.І. Твори. — Т. 1. — К., 1990.
1. Поняття «нація». Еволюція етносу в націю. Чинники, що формують націю
Поняття «нація». Нація (від лат. плем’я, народ) — усталена історична спільність людей, форма суспільного розвитку, яка склалася на основі спільності економічного життя, мови, території, культури, психології.
Еволюція етносу в націю. Етнос — гр. народ — людська спільнота, яка характеризується окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою,
власною самосвідомістю, характером, специфічними формами господарського життя.
Чинники етносу:
а) расові (від фр. race) — підрозділ виду людини: негроїдна, монголоїдна, європеїдна;
б) географічні — гео — земля, графо — пишу = землю описую, система наук про взаємовідносини людини і географічного середовища;
в) історичні — вивчають минуле людства;
г) соціопсихологічні — соціальна психологія — наука про закономірності поведінки і діяльності людей;
д) культурні — типи і форми людської діяльності.
Чинники нації:
- геополітичні;
- етнокультурні;
- релігійні;
- ідеологічні;
- економічні;
- мовні.
Кожен концентр загального поняття Україна, українство — це, як ми бачили, багатоаспектна, а тому складна проблема. І все ж чи не найскладнішою в минулому, і чи не найуразливішою в імперських системах є проблема нації. І особливо — нації української.
У радянській історіографії є своє бачення концепції «нація». Так, в «Советском энциклопедическом словаре» (1986), «нація» (від лат. natio — плем’я, народ) — історична спільність людей, що складається в процесі формування спільності їх території, економічних зв’язків, літературної мови, деяких особливостей культури й характеру. Виникає в період подолання феодальної роздрібненості на основі капіталістичних економічних зв’язків, створення внутрішнього ринку, складається з різних племен і народностей.
За умов капіталізму складається з класів з протилежними інтересами, ідеологіями; в кожній національній культурі є дві національні культури: культура експлуататорів і культура демократична, народна. За умов соціалізму (точніше — СРСР) відбувається процес розквіту й зближення націй... на основі принципів інтернаціоналізму. В СРСР склалася історично нова соціальна й інтернаціональна спільність — радянський народ». Отже, виходить, що нації, як суб’єкти історичного процесу, асимілювалися чи й зникали.
І все ж автори УРЕ пішли ще «далі»: «Марксизм—ленінізм, — заявили вони, — не тільки дав єдино правильне наукове пояснення умов виникнення та соціальної природи націй, а й вказав на їхнє майбутнє. В.Ленін неодноразово писав, що «в майбутньому зближення націй поступово приведе до стирання національних відмінностей, падіння національних перегородок, до злиття націй» (УРЕ, т. 10, с. 24). Провина у гальмуванні «прогресивного» процесу падає не лише на буржуазних націоналістів, а й на зарубіжну науку (минулих і XX ст.), представники якої через свою «відсталість» або «обмеженість» не розуміють: є нації соціалістичні, а є буржуазні (хоча це може бути одна й та ж нація!). Творять нації суспільні умови, але представники ідеалістичної та метафізичної теорії, «буржуазна соціологія розглядає нації відірвано від соціально-економічних умов життя суспільства, тлумачить націю як вічну категорію, змішує її з расою, плутає історичне поняття нації з етнографічним, роздуває значення психологічного чинника», безпідставно надає ваги таким чинникам, як історична доля, «національний характер», «комплекс фізичних і психічних ознак», «культурна спільність» (Там само, т. 10, с. 2, 3).
Зарубіжна історіографія. У зарубіжній науці історіографія і проблема націй посіли чільну позицію ще багато століть тому. На доказ наведемо лише найхарактерніші підходи до неї.
Розуміння самодостатності етносів та ролі національного (племінного) чинника в розвитку людини (а відтак держави, культури, мистецтва) виявляли ще Платон і Аристотель. При цьому вони, як і Ксенофонт, Теофраст, історики Греції, Візантії, Риму, наголошували головним чином на відмінностях народів.
Платон (428 - 348 рр. до н.е.), Аристотель (384 - 322 рр. до н.е.) — давньогрецькі вчені, філософи.
Ксенофонт (430 - 355 рр. до н.е.) — письменник, історик.
Теофраст (372 - 287 рр. до н.е.) — філософ давнього світу, учень Аристотеля, ботанік.
Це й допомагало їм показати риси, особливості як своїх, так й інших (зокрема арабських) племен, до того ж — у їхній як «стабільності», так і мінливості, зумовлюваній обставинами буття та виховання. Колись писав, наприклад, Ксенофонт у «Кіропедії», іранці (перси) та підвладні їм народи були мужніми й благородними. Та з часу розпалу внутрішніх чвар вони стали більшою мірою, ніж раніше, неповажливими до своїх богів і рідних, несправедливими й корисливими. «Раніше якщо хтось ризикував, захищаючи царя чи місто, або здійснював якесь інше благодіяння, то був шанованим; тепер же — якщо хтось сподівається зробити корисне царю, ось як Мітрідат, що зрадив свого батька Аріоварзана, або як Реміор, котрий в Єгипті зоставив своїми заложниками дружину, дітей і дітей своїх друзів й знехтував священною клятвою. То ось вони й користуються найбільшою шаною» (Ксенофонт. Киропедия. — К., 1978. — С. 301).
Характери людей і суспільно—політичний лад — такий аспект досліджень Платона, який робив висновки: «У різних людей як правило буває стільки ж видів духовної структури, скільки існує видів державного устрою» (Платон. Государство: В 3-х т. — М., 1971. — Т. 1. — С. 362.). Тому — оскільки характер народу формується обставинами життя — необхідно дбати про створення найкращої форми держави (для Платона це «ідеальна держава» мудреців—мислителів, одержимих ідеєю самопізнання й самотворення); у демократичній державі формується тип демократа, у тиранічній — тирана; у свою чергу ті люди впливають на мораль, етику, ідеали нації. (Форма держави формує тип нації).
Переконання, що характери людей, народів та суспільні умови є взаємовпливаючими чинниками, відстоює й Теофраст («Про властивості людської моралі»).
Свого часу ідеологи релігії на основі поетизації певних рис характеру проголосили богообраним народом євреїв. Олександр Македонський на небачено високий п’єдестал підніс греків. З часу створення Римської імперії богообраними стали зображувати римлян (у тому числі й Вергілій в «Енеїді»).
Сила інерції виявилася непереборною, й на месіанську роль стали претендувати то росіяни, то німці чи англійці. А в зв’язку з цим питання націй із сфери історії чи філософії, етнопсихології та етнографії перейшло в сфери політики й міжнародних відносин і набуло характеру проблеми, охоплюючої вузол питань: Що є нації ? Які є нації ? Що визначає їхню природу (сутність) і яке їхнє місце в світі, роль та місія ? Які умови, чинники й шляхи реалізації ?
2. Процес формування української нації. Проблеми, що виникли в процесі формування
У контексті зазначеного особливої ваги набуває наш вітчизняний_прадосвід, зокрема те, що автори «Київського літопису», а далі й Галицько-Волинського, Густинського, козацьких літописів не тільки дали яскравий, характерний опис племен Київської Русі (чим і для сучасної науки залишили і великі джерела знань, і приклади аналітично-об’єктивного підходу та характеристики Козацької держави), а й визначили дійсно науковий підхід: диференційовано-інтегративного бачення племен в державі-імперії та свого народу в системі народів світу, об’єктивного опису і позитивних рис власної народності (полян) й того, що викликало відразу ще в самих літописців (стосовно древлян, обрів) — принцип історизму.
XVII—XVlII ст. і в Україні, і в Європі стають переломними в розгляді проблем націй.
Дослідники вже не сумніваються, що кожна нація — «од бога», отже: космічно-природного походження, самодостатня й неповторна. Предметом науки стає інтерес: що формує нації ? Чи вони змінюються ? Яка їхня основа, роль і місія, доля ?
Руссо, Кант, Монтеск’є, Гегель, Юм, Гельвецій, Гердер проблему націй переносили в систему досліджень, у якій поважне місце займали історія, філософія, соціологія, культурологія, етнопсихологія, фольклористика.
Інший — базований на догматах віри, ірраціоналізмі — підхід практикують ідеологи церкви. Тому: якщо для більшості істориків та філософів головним формотворчим чинником націй постає природа, то ідеологи церкви й політики, як правило, роблять наголос на фідеїстичній основі. Це й спонукає одних спиратися на досвід історії, інших же в підході до проблеми над усе ставити ірраціоналізм та месіанство.
Уже зазначалося, що вітчизняні автори літописів — Київського й Галицько-Волинського — ще в ХІІ - ХІІІ ст. відзначили органічний зв’язок держави та етносів. До того ж дали вражаюче яскраву характеристику племен Київської Русі.
Тепер зауважимо, що з тієї характеристики чітко проступає роль: а) «землі роду свого»; б) «закону батьків»; в) історії появи, розселення й буття племен (історії світової — від Ноєвого потопу — і власної); г) традицій, культури; д) мови. Літописці в одній державі бачать багато етносів — різних як способом буття, так і характерами (поляни, деревляни, обри).
Рід — плем’я — народність — ось ланки спільноти, що в глибинах має властивості етносу, а в перспективі — нації і держави. Маємо на увазі і те, що не кожен етнос еволюціонує в націю, і те, що окремі етноси й при втраті державності не втрачають внутрішніх властивостей та рис.
І з цієї точки зору повчальною є історія розпаду Київської Русі: наявність різних етносів послаблювала нашу прадержаву
й полегшила справу завойовників—монголів; але водночас вона засвідчила їхню природну не лише силу, а й незнищенність.
Саме етнічна цілісність уберегла українців від загибелі не тільки в час татаро—монгольського лихоліття, литовського партнерства, шляхетсько-польського й турецько-татарського геноциду, а й російсько—імперського «благоденствія».
XVIII - XIX ст. поставили питання руба: бути Україні, чи не бути? Збереження її на рівні етносу не вберігало від поступового загасання й зникнення ще й тому, що етнос послідовно розмивався демографічною політикою. I в ній знайшлися сили, що на виклик обставин відповіли: порятунок у творенні спільноти іншого типу — нації—держави!
Як розвивалося вчення про націю в Європі
Ще рух Реформації активізував націєтворчі процеси в Європі. Капіталізм динамізував їх. Активізувався процес осмислення сутностей. Відповідаючи на питання, що є «нація», «народ» і які чинники їх визначають та є виразниками сутності, француз Монтеск’є (1689 - 1755) категорично твердив: народи — це їхні характери. Характери ж формує географічне середовище. «Влада клімату є сильнішою всіх інших влад... Народи спекотних кліматів боязкі, як старики, народи холодних кліматів відважні, мов юнаки» (Монтескье. Избр. произвед. — М., 1955. — С. 350). До того ж клімат впливає не тільки на фізичні якості людей, а й на моральні, духовні: «В північному кліматі ви бачите людей з незначною кількістю вад, чимало доброчинності й багато щирості та відвертості. Наближаючись до півдня, ви наче віддаляєтеся від самої моралі: там з посиленням пристрастей множаться злочини, і кожен намагається перевершити в цьому іншого... В країнах помірного клімату ви бачите народи непостійної поведінки... Клімат надмірно гарячий зовсім позбавляє тіло енергії. А розслаблення тіла перекидається й на душу: людина стає до всього байдужою, недопитливою, неспроможною на благородний вчинок... там віддають перевагу карам перед зусиллями духу... рабство здається легшим, ніж стимулювання розуму, і душа, один раз прийнявши форму (враження), є безсилою змінити її» (Там само. — С. 352 - 354).
Дослідження творчості англійського вченого Д.Юма (1711 - 1776) — про зв’язок географічних чинників з соціально— духовними, французького Гельвеція (1715 - 1771) — про те, що в географічному середовищі існують народи з різними соціальним і духовним рівнем, підтверджують попередні висновки.
Філософія, соціологія, політологія, спираючись на дані історії, антропології, демографії, етнопсихології, доходять до усвідомлення: поряд з географічним величезну, а то й вирішальну роль у формуванні етносів — націй відіграють такі чинники, як геополітичний, етнокультурний, релігійний, ідеологічний, економічний, фактор мови.
На доказ зазначимо лише деякі підходи. Люди, наголошував великий німецький гуманіст Йоган Готфрід Гердер, — це слухняна глина в руках клімату (природного середовища загалом). «Однак пальці (природи) створюють такі різноманітні форми, а протидіючі закони настільки багатоманітні, що, можливо, лише геній людський може скласти формулу рівнодії усіх тих сил». Не лише природа впливає на людей (етноси), зауважує Гердер, а й люди на природу. На цій підставі німецький мислитель розвиває концепцію ліберального націоналізму (рісоджименто), згідно з якою нації — це природно—історичні феномени, які повинні мати рівні умови розвитку, а серед вирішальних чинників їхнього розквіту є як природа, так і характер, дух нації, що набувають бажаної суверенності та повноти завдяки міжнаціональним контактам.
Теоретична думка Європи була одностайною: «кожен народ має свій особливий спосіб бачити й відчувати, який формує його характер, і у всіх народів цей характер змінюється або раптово, або поступово, в залежності від раптових або непомітних змін, що відбуваються в формі їх правління та, отже, в суспільному вихованні».
З огляду на роль згадуваних чинників у формуванні націоналізму як світосприйняття, інтересів, культури, самосвідомості нації, а відтак — ролі націоналізму в розвої народів його й трактували як політичну ідеологію та поділяли на кілька типів: ліберальний (представники Й.Г.Гердер, Й.Г.Фіхте, Д.Мадзіні, А.Міцкевич, Ф.Палацький), інтегральний (з домінантною роллю в Німеччині, Англії, Італії, Бельгії, Румунії, Іспанії), реформаторський (Японія, Туреччина, Китай).
Перший з них орієнтував на гармонізацію взаємин кореневих націй з представниками інших етносів; другий сповідував гегемонію націй — «месій»; третій генерував зусилля етносів, спрямовані на піднесення політичної, державної, національної свідомості та відповідних їй інституцій.
Отже, ще етнічна самосвідомість розрізняла «ми» і «вони». Автори літописів Києво—руської держави зафіксували це розрізнення не лише між своїми племенами та сусідніми державами (печенігів, хозар, варягів, візантійців), а й між племенами своєї держави, до того ж на рівні як етнічному, так і культурному, мовному, характері племен. Не менш важливо, що історіософи розрізняли «русів» та «не русів» у своїй державі, хоча всю державу й називали Руссю.
3. Формування політичної нації як нової якості етносу
Від Густинського, козацьких літописів, Г.Сковороди до «Історії Русів» і від них до Т.Шевченка — це час історично— активного не лише відродження сил українського етносу, а й формування його нової якості — політичної нації.
У цьому плані абсолютно виправданим було зізнання Т.Шевченка: моє життя є частиною життя моєї Батьківщини. Спочатку великий поет, художник, мислитель, політичний діяч, педагог, пророк, реформатор мови, психіки й мислення синтезує в собі найхарактерніші риси і якості української людини (від автора «Слово о полку Ігоревім», митрополита Іларіона, Володимира Мономаха до Івана Вишенського, Григорія Сковороди), а далі на цій основі виступає співавтором «Книг Буття українського народу» — співтворцем нового типу національної самосвідомості. При цьому найголовніше те, що Т.Шевченко синтезував історичну пам’ять поколінь від літописців Київської Русі до автора «Історії Русів», розбудив самосвідомість, окреслив перспективу в грядущому.
Саме Т.Шевченко поставив питання не тільки долі і ролі (історичної місії), а й характеру нації загалом, української зокрема: «если хорошенько рассудить, если мы из-за презренного серебреника наругаемся над священными преданиями старины, — писав він у повісті «Близнецы», — что же тогда из нас будет? А выйдет какой-нибудь француз или, чего боже сохрани, куцый немец, а о типе, или так сказать, о физиономии национальной, и помину не будет. А по-моему, нация без своей собственной, ей только принадлежащей, характеризующей черты похожа просто на кисель, и самый безвкусный кисель» (ШевченкоТ.Г. Повне зібрання творів у 6 т. — К., 1963. — T. IV. — С. 7).
Для Т.Шевченка не було сумніву, що українці мають свій характер. То їх оббрехали сусіди, зображуючи як людей без пам’яті, людської гідності, державницької волі. Насправді ж «ми не бачили нашого народу — так, як його бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець — всі похожі на свиню, а на панщині, то ще поганше... Е, ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як говорять межи собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, наче справді в турецькій неволі або у польського магната кайдани волочать...» — отоді й побачите народ справжній, «не киселевий».
Повчально, що ставлячи питання про характер (його підоснову) нації, Шевченко ставить питання й про сутність, умови формування (природа, суспільні умови) та розвитку людини, наголошуючи: «Пословица справедливо гласит: «Каков из колыбельки, таков в могилку». А вот мы и увидим, в какой степени эта пословица справедлива». А далі, фактично полемізуючи з відомими педагогічними концепціями вчених (Гельвеція, Локка), Шевченко показує як людину, а тим самим і націю, формує низка чинників: сім’я, природа, соціальні умови, виховання, освіта, культура, становище народу.
На цій підставі Шевченко й зауважує: маємо повернути й розвинути природно та історично зумовлену власну самодостатність, суверенність, гідність. Не можемо погоджуватися, щоб нашу історію писали (а тим самим і формували характер) «німці». На москалів також «не зважайте... у їх народ і слово, і у нас народ і слово».
Багатогранна діяльність М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича (росіянина і поляка за етнічним складом), П.Куліша, М.Драгоманова, І.Франка сприяла тому, що український народ у масі своїй відчув себе нацією. А реформаторська суть її націоналізму виявилася в орієнтації на повний розвиток не лише української нації, а й етно- та національних меншин.
Національно-визвольний рух на засадах гуманізму й демократизму був підготованим. М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, В.Волошин, І.Огієнко зверталися вже не до населення України, а до українського народу. А цей народ піднісся тоді до самоусвідомлення й активної боротьби за свою долю та волю (Шевченкового credo: «бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи»).
І на цей раз тріумф українського національного духу був недовгим. З огляду на це, українофоби охрестили і його, і його носіїв та вождів українського народу од природи неспроможним до історичної творчості та місії. І українське духовне міщанство повірило в ці злісні вигадки.
Та історія підтвердила, що справа не в якостях, або ж не тільки в якостях характеру. І на поч. XX ст. Україна була розтерзаною сусідами, позначився багатовіковий прес невільництва й надмірної обережності — в одних та рабського страху — в інших. Молоду, недостатньо організовану національно—визвольну волю перемогла добре вимуштрована бюрократична імперія. Зрозуміло, що негативно позначилися й недостатність політичного виховання, жорстокого переслідування.
Закономірно, що розгорнулася крупномасштабна дискусія на тему: шлях до суверенності, незалежності, демократії, свободи починається з формування нації (як твердив Д.Донцов), держави (В.Липинський), чи — синтезу обох начал (М.Грушевський)? З національної ідеї, всенародного руху, чи синтезу їх? Осердям концепції Липинського стали три провідні мотиви: про роль національної ідеї; про необхідність боротьби за свої ідеали; про історичну місію України. «Коли відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням усіх європейських народів, — писав він, — то внаслідок того ж самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст. Остається тільки форма — мертва шкарлупина без зерна». (Дві концепції української політичної думки... — С. 56, - 57). Ідея — це генератор історичної волі нації, невмирущий дух предків, голос віків; без ідеї нема борні, а без боротьби — жертв і перемог, героїчної саможертовності, «Нації творяться перемогами або нещастями, психологічно спільними для членів одного національного колективу. Де наші спільні перемоги й де наше спільне горе?» (Там само. —С. 58).
В.Липинський бачив їх у минулому. Але не можна не бачити того, що стало причиною поразок на поч. XX ст.: партії й класи почали жити не національними, а корисливо-кастовими, корпоративними інтересами, і той «національний меркантилізм глибоко розложив і здеморалізував усю без винятку нашу націю...» (Там само. — С. 58). І коли зрозуміло, що наші численні трагедії зумовлені й зовнішніми чинниками, то має бути зрозумілим і те, що «Побили себе ми самі... Є нова руїна національна зі старим поділом на різні орієнтації зовні, з безнадійною й безвихідною боротьбою бувших бідних і бувших багатих унутрі... Повстає отже нове покоління багатих, що від старого різнитиметься тільки тим, що не матиме вже ніякої культури, ніякої традиції, крім хіба що злодійської...» (Там само. — С. 58, 59)
Дм. Донцов (1883 - 1973), член РУП. З 1908 — за кордоном. З березня 1918 — в Києві. Керівник Хліборобсько-демократичної партії. 1919—1921 в Швейцарії, Львові. 1939 — заарештований. З 1949 — в Канаді. Його політична філософія стала основою діяльності ОУН. Для автора «Націоналізму» (1926) Д.Донцова творення держави має починатися з творення нації. А оскільки нація — це її воля, то з формування волі, що є явищем психічним, яке осягається ірраціонально, може досліджуватися й пізнаватися не метафізично, а феноменологічно. Воля як дух нації: її джерела психіки, жадання, устремління, мета, масштаби — це, на думку Донцова, феномен, що його відчували та виявляли ще М.Гоголь і П.Куліш, об’єктивували Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка. На жаль, навіть Франко не завжди вірив у силу української волі, «Брак віри, і брак волі» виявляли й О.Олесь, «молодомузівці», частина інших інтелігентів.
Подібно іншим, Донцов звертався до досвіду зарубіжжя. Погоджуючись з Шопенгауером, що «волю так само тяжко схопити поняттям, як і останній зміст слів Бог, сила, простір», що «переживається, відчувається, але не пізнається», бо вона є «мета в собі», вона — дитина, котра «бурхливо рухається, казиться і кричить: вона страшенно хоче, хоч ще й не знає, чого вона хоче», — Донцов кличе гартувати волю, яка не стомлюється.
Вплив автора «Націоналізму» позначається до середини ХХ ст. І все ж проблеми нації, що творить державу, його концепція не розв’язувала. Тому навіть на конгресах націоналістів все більшої ваги набувала програма, згідно з якою Україна (й українство) може зайняти належне місце в світовій еволюції лише на шляху універсалізації зусиль по творенню українського типу людини, нації, культури, держави, які б поєднували елементи неповторного з загальнолюдським, а в методі — і романтизм, і раціоналізм та історико-філософський інтелектуалізм, і суспільно-політичну практику.
Таким чином, на зазначених засадах розквітло національне Відродження 20—х років XX ст. Знищення їх призвело до руйнування основ української нації. Формула: в СРСР «створилася нова історична спільність людей — радянський народ» офіційно поставила її на грань асиміляції та знищення, при тому не лише як закономірний наслідок світової еволюції, а й як її щонайвище благо. Денаціоналізація ще поглибила процес дегуманізації та деморалізації. І в засобах масової пропаганди, і в підручниках все настійливіше стала практикуватися заміна понять нація, народ словом населення. Національне почали атестувати зі знаком мінус й протиставляти як рудимент космополітичного — інтернаціональному. Це згубно відбилося не лише на характері, психіці, становищі самої нації, а й її мови, культури, гідності.
При цьому інерція виявилася настільки сильною, що й після прийняття Декларації про незалежність українській нації не відводилося належного місця. А для «теоретичного» підкріплення такої позиції було розгорнуто обговорення різного типу альтернатив.
Без ядра не існує клітина: без людини — нації, без нації — вселюдства. Єдність можлива лише в багатоманітності. Знищення хоч одного компонента неминуче веде до порушення космічної цілісності, і не лише в сфері Матерії (Природи), а й Духу, не тільки в площині побуту, виробництва, суспільних відносин, а й моралі, етики та естетики. Вивчення проблеми розвитку української нації, її поняття, еволюції етносу в націю, формування нової якості етносу — політично засвідчує, що зміст української національної ідеї — конкретне поняття. Воно являє собою ідею самопізнання, самовизначення і самореалізації нашого народу.
